1
Одягнена, мов наречена,
Але з відтінком самоти,
Хоча повінчана ще в червні,
Та досі не зняла фати.

Чи сивина була то рання,
Чи відблиск білизни з вікна,
Сліди знімілого страждання
В очах – прозора пелена.

Вже божевіллю підіграла
Акторка-осінь, лицемірка.
Снігів безжальних покривалом
Скувала спогади про «гірко».

Майбутнього давно не стало.
Постала вічність самоти,
Якої виявиться мало,
Щоб відповіді всі знайти.

«Життя поглинулось минулим,
буття залишилося до…» –
легенько думку ворухнула,
згадала лиш один рядок
свого початого роману,
«зачатого» ще за «життя»
у лоні миру океану,
що переріс тепер в дитя.

Вона сиділа нерухома,
Як тінь душі, як звук мари.
Коли її долала втома,
Вона ховалась вглиб нори –
У сірі кольори кімнати,
У сіро-сірім сновидінні,
Охайно склавши білі шати,
Тепер буденні, хоч й весільні.
листопад 2002

ІІ
Що бачила вона в сновидді?
Себе-примару в тузі стін,
Крижинки-сльози в колір міді
І за собою зблідлу тінь.

Ні, не свою, чиюсь, знайому…
Невже то він явився в сні?
Такий безплотний, невагомий,
Мов відлетілих душ пісні,
Як натяк спогадів про тіло,
Зітліле вже, колись не прах.
Мов хвилею її накрило.
Знак оклику застиг в очах.

Їй стільки хочеться сказати,
Знов доторкнутись до «життя»,
Вернуть його в земні палати,
Сказати, що його дитя…

Та що несуть в собі слова?
Що важать звуки в плині часу?
Та чи не зникне тінь бува,
Якщо не втримає їх масу?

Як мало можуть взагалі
Слова людини передати!
Хіба що ГЕНІЯ слова. Землі
Ще довго сенс у них шукати.

Так, більше скаже просто думка.
Думки – мовчання, самота і тиша.
Невчасне чи завчасне слово – гумка,
Що в зародку стирає, нищить.

Мовчання – цитадель мистецтва.
Страждання й самота – німий союз,
З якого стежка в хащах в’ється
В безмежжя сенсу, в супроводі муз.

Тож думкою озвати краще,
Ніж втілюватись в звуки слів:
«Ти знаєш, я вмираю в пащі
Безмежності самотніх днів.
Ти знаєш, як страждання ріже,
Стирає горизонт і випиває час.
Я – тіла існування хиже,
Душа моя все там, в «житті про нас».
В моїй кімнаті вікна-брами
І двері з внутрішнім замком,
В годиннику хвилини-кілограми,
А тінь моя згорнулася клубком…»

– Зажди, не думай більше, слухай!
Твій біль привів в твій сон мене.
Прошу тебе, зберися з духом,
Нехай він істини сягне.
Зведи зруйновані дороги,
Що їх відрізала до себе.
Страшніш за все – це дух убогий,
Це погляд, що воротиться від неба.
січень 2003

ІІІ
Якби й хотіла вголос – німо.
Не може думку одягнути в звук.
Примари ГОЛОС по кімнаті грима.
СЛОВА його сягають шкіри, рук.

– Що ж ти мовчиш? Я бачу – мертва
Уже ти у думках своїх.
Собі ти прірви хочеш. Та єдина жертва –
Душа, заручниця живих.

Кому з істот людських хоч раз
В житті на думку не спадало
Зійти з дистанції і зупинити час
Свого повзку між сірого загалу?

І миті кожної в безмов’ї серця
Для себе кимсь готується межа.
І крок за кроком, герц за герцом
Тихіше… від води, вогню, ножа…

Пірнути в ніч чи сутінки прийняти –
Це має кожен вирішити сам.
Піти у невідоме чи миритись з клятим
Тобою існуванням? Драм
Позбутись дуже просто,
Переступивши світ буття.
Складніше – не стрибнути з мосту,
Зціпити зуби, і – до вороття.
5.06.2003

IV
Я покажу тобі, що значить “бути”,
Що значить “відродитись знов”,
Як відшукати в світі лютих
Надію, віру і любов.
Порвати мить не ти у праві,
І не тому, що хтось помре в скорботі.
Людини суть і плоть криваві.
За міць душі платити плоті.
Поглянь у себе. Чуєш звуки?
Вже молить про життя душа нова.
У неї ще тоненька плоть безрука,
Але вона – в тобі і вже жива.
Те, що в тобі – живе з тобою,
Живе з тобою в снах твоїх і днях.
Воно вбирає весь твій досвід бою
Життя і смерті, випиває страх.
Йому ніхто не обіцяв легкої путі,
І перший крок – з утроби – це початок мук,
Бо вирушить по істини забуті
Із першим дотиком чиїхось рук.
І кожна з душ – це мудрість суті.
В них – істини буття і небуття,
Які в земній людині скуті.
Їх віднайти – мета всього життя.
Нова душа живе тепер з тобою.
Пізнати міць її є в тебе змога,
Почути мови неземної.
То – мова душ всього живого.
10.09.2003

V
– Допоки я жива, я – крига-туга,
Що допиває всесвіт у мені.
Аби в утробі опинитись вдруге,
Щоб ще не знати марнощі земні,
Щоб бути ще нічим, не існувати,
В пустелі пустоти пустить коріння,
Зростись з утробою, замкнути грати
Між двох світів, залишитись без зміни.
Щоб ще не знать, що смерть – єдино вічна
І раптом обертає “We” на “I”.
Вона не крапка – знак окличний,
Що визначає світу край.
І рушаться розірвані світи,
Розрізані на “так” і “ні”, на “тут” і “там”,
В уламках їх – не йти і не повзти,
Повітря в них – безсонна самота…

А образ “ми” все ще живе у снах,
Відроджується в дзеркалі нічному.
Змирився розум; почуттів весна
Замкнула душу – не війти нікому…

– А я ввійшов, і дехто ще зі мною.
Я – що не маю тіла, як бажаю,
Й вона, душа, що вже твою утробу поїть,
Хоч тіла ще свого не має.

В ній ще немає туги й тліну,
Вона ще часу непідвласна,
Ще поза ним вона крилато лине,
А крила її – Я, знання незгасне.

26.10.2003

VI
Ні, ти не туга – вічна книга,
Яку час, простір, рух закрили
Трьома замками. Чорна крига
На світлім фоліанті. Вічні крила
Ніяк не вкореняться в передмову.
Ти – книга друга, ти – людина,
Що не збагне в собі ні слова.
Я – книга перша, НадЄдина.
Ти – лиш додаток, а ключі – в мені.
Та в тебе звичка в сутінках читати,
Вмикаючи неонові вогні
Й без того в НадОсвітленій кімнаті.

Те, що для тебе туга – то жага
За світлом НадІстотним, без тіней,
В якому не істотні ні вага,
Ні швидкість, ні межа людських ідей.
03-04.01.2004

Ти можеш у плачі скорботи
Розтринькать марно дні і ночі.
По цьому колу плаватимеш доти,
Допоки відродитись не захоче
З тенет тілесних твоя вища суть.
Ти не відчула навіть душу друга,
Як його крила вас обох несуть,
Що його віра – злітна смуга...
Він був твоїм поводирем до Світла,
Покликаний здобути вам Життя,
Та віра твоя так і не розквітла.
Тож – все спочатку. Доки каяття
Не вип’є смуток, тінь і незнання,
У тебе шлях один – завжди по колу:
Підказки, біль, рух навмання,
Знов схожі люди, випадки, проколи...
07.01.05
Ти – в сутінках, на сходах, просто між…
Крім сонця й лампи ти не знала світла
І під подушкою завжди тримала ніж.
Та тільки знай: ти – світла
Допоки борешся із мороком в собі.
Даю тобі дитя в поводирі.
Хоч ти його плекаєш у журбі,
Його душа – в моєму вівтарі.
03-04.01.2004

VII
Дарма гадаєш, що в утробі – тиша
Гойдається в колисці в незнанні.
Оте дитя в тобі мудріше,
Ніж разом взяті розуми земні.
Ще трохи і його душа не знатиме,
Що в ній молекули одвічної краси,
Що тіло зробить їх нездатними
Почути все-природні голоси.
А поки що воно тобі – наставник,
Екскурсовод у паралельний світ.
Я відмикаю темні ставні
Свідомості твоєї, і – в політ!
Пірни у мить, забудь, що значить час,
Стрибни у думку, що не стане словом,
Позбудься форми, розмірів і мас…
Пізнай ВСЕ ТЕ, що ти готова…
Полинь душею, слухай душу,
Шукай мене, хоч Я прийшов і сам.
Я ґратів твого серця не порушу,
Чекатиму на тебе там,
За межами буденних знань.
У те, чого не видно, ти повір.
Ти сам-на-сам зі Світлом стань.
Коли йду геть – приходить звір.
Тож не жени Того, Хто завжди поряд,
Не ігноруй, не бійся, не забудь...
Відкинь журбу, скорботи сморід
І віднайди духовну Путь.

VIII
- О, мамо, як я скучив за тобою,
Чекаючи на втілення в тобі.
Та, втілившись, не знав тебе живою.
Ти поховала нас в журбі...
Ти так багато вже забула,
Та я допоможу тобі згадати.
Єднаються майбутнє і минуле
Для нас з тобою. Відімкнулись грати.

Я воплотився у тоненьку плоть,
І серце моє ледь тріпоче,
Та мене пестить сам Господь,
Для чогось виплекати хоче...
Слава Тобі, що звеш нас у Життя!
Розкрий поперед нами землю й небо
Як вічну книгу мудрого буття,
Що нам її згадати треба.

Ти чуєш, мамо, як шепоче вітер
Молитви-гімни поміж віт.
Хмарки виводять із вогненних літер
Акафіст у подяку за цей світ.
Птахи дзвенять в блакиті оду.
Співає моря теплий хор...
Одухотворена природа
Несе любов свою в Собор,
У Храм всесвітній, де Творця печать
У кожній квітці, краплі, камінці...
І в літургії Духу Божа Рать
Єднається із Всесвітом в Творці.
20.11.2007

ІХ
Вона застигла: ” Ні, я світла хочу! –
В ній ворухнулося дитя.
– Я закликаю Світло в мої ночі,
хай зникне біль, приходить каяття.
Мене нарешті віра народила.
Розбила я свої надгробні плити.
Я не ходжу, бо маю крила.
В душі розквітли Божі Заповіти.
Хоч я ще не пізнала Бога,
Та відчуваю Його міць.
До Істини – моя дорога,
Я питиму з Живих криниць.
Життя без віри – марнота,
Ніщо – талант без Духу.
Я підніму свого хреста.
Я хочу Логос слухать.”

– Дитино, вибір ти зробила!
Не всім являюсь уві сні!
Лиш тим, у кого злету сила,
У кого душі вогняні.
Хто віднайшов в собі дар слова,
Дар слуху чи талант художній,
Любові дар, талант до мови,
Ви – найбагатші, ви – заможні.
Ви, посланці, пророки, світочі,
Творіть життя, бур’ян не сійте.
Свої таланти й душі виточіть,
Їх донести до інших вмійте,
Зберіть духовні сили у серцях.
Тим, хто читає, слухає, вас любить,
Даруйте віру в милосердного Творця,
Подалі їх ведіть від згуби.
Ви носите проміння Боже,
Тож випустіть його, відкривши душі, –
Осяяти весь всесвіт зможе!
Прислухайтесь, невірці: з моря, суші,
З повітря й сонця чуються псалми.
Весь всесвіт – в літургії Духу.
Немає в Мене витворів німих.
Все, що існує – мислить, слуха,
Говорить, відає, кохає,
Бо створене не тільки з праху.
Все – частка Світла надихає.
Усе тремтить від віри, не від страху.
Всі душі линуть до Творця в молитві,
Бо знають Істину із зародків буття.
Лише людина у своїй гонитві
Марнує душу в міражах життя,
Не чує Логос-голоси,
Допоки не почне страждати,
Отямитись її і не проси,—
Не відмикає душу з ґратів.

Лиш в серце встромлені хрести
Крізь біль ведуть той люд до тями.
Крізь стогін втрат, пустелі самоти
Людина видирається із ями...
І бачить Світло; сльози – по щоках,
Тріпоче серце в муках,
Із кров’ю віра витіка,
В молитві здіймаються руки...

– Так, поламалась легко моя доля
Без віри-каяття, немов тростина,
Від самоти схилилась я додолу,
Утративши коханую людину...

– Прокинься вже, у двері дзвонять.
Я повернув супутника твого.
Він дещо схуднув, сивина – на скронях
Від витриманих ним пригод.
Він заблукав з Моєї волі,
Щоб ти змогла до нього дорости.
Єднаю знову ваші долі,
Прощаючи скорботу самоти,
Що ледь тебе не загубила...
Візьми своє кохання, обійми
І бережи... У нього – крила!
А ти учись, читай псалми...
Лиш вдвох ви цільність, повнота.
Благословляю ваші узи.
Ви – церква, що вже не пуста:
В ній віра молода і зрілі музи
Немало зможуть принести плодів.
Дарую в радість вам дитину.
Зробіть же так, щоб Я радів:
Нехай до Істини полине...
11.08.2007