ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯАвторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.02.25
18:41
ХОР ВОЇНІВ СВІТЛА:
«Ця сповідь – тим, чий земний шлях обірвався надто рано,
ставши тихим болем нашої весни.
Ми присвячуємо ці слова кожному дому, що вистояв під крижаним вітром,
і кожному серцю, яке не згасло в сутінках втрат.
Нехай наш сад прокине
«Ця сповідь – тим, чий земний шлях обірвався надто рано,
ставши тихим болем нашої весни.
Ми присвячуємо ці слова кожному дому, що вистояв під крижаним вітром,
і кожному серцю, яке не згасло в сутінках втрат.
Нехай наш сад прокине
2026.02.25
18:23
Дратує душу тліюче багаття,
Блакить небесну пронизав кармін.
Стою посеред лютого один...
Самотносте! Рубай мене на шмаття!
Роби це без жалю, з палким завзяттям!
Багато невідмолених провин!
Життя - болото. Жодних світлих змін.
Блакить небесну пронизав кармін.
Стою посеред лютого один...
Самотносте! Рубай мене на шмаття!
Роби це без жалю, з палким завзяттям!
Багато невідмолених провин!
Життя - болото. Жодних світлих змін.
2026.02.25
17:32
Оглянуся, буває, у минуле
тай думаю, не знаючи чому, –
а може, і мене не всі забули
так само як і я, коли почули
що згадувати їх ще є кому.
І є кому журитися так само
за митями щасливої доби
і червоніти темними ночами,
тай думаю, не знаючи чому, –
а може, і мене не всі забули
так само як і я, коли почули
що згадувати їх ще є кому.
І є кому журитися так само
за митями щасливої доби
і червоніти темними ночами,
2026.02.25
15:56
Не німіли в тужному мовчанні,
Наче стадо зляканих овець, -
Спалахнули шини на Майдані
Від вогню обурених сердець.
Почалася смертна скрута бою
На промерзлих вулицях святих, -
Помирали здружено герої,
Щоб навічно в пам'ять увійти.
Наче стадо зляканих овець, -
Спалахнули шини на Майдані
Від вогню обурених сердець.
Почалася смертна скрута бою
На промерзлих вулицях святих, -
Помирали здружено герої,
Щоб навічно в пам'ять увійти.
2026.02.25
13:05
Непомітно літо підійшло,
Ніби пілігрим святий і грішний.
Листям і літописом тепло
Напливає передвістям грізним.
Літо підійшло без привітань,
Без анонсів і фанфар веселих.
У вікно постукала герань,
Ніби пілігрим святий і грішний.
Листям і літописом тепло
Напливає передвістям грізним.
Літо підійшло без привітань,
Без анонсів і фанфар веселих.
У вікно постукала герань,
2026.02.25
10:23
ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ
Отже, у мене народилася ідея - дарувати тим читачам, які стежать за тим, що я пропоную їхній увазі, свої емоції від тих поетичних чи прозових творів, що залишають слід у душі. Йтиметься про художні перлини українських творців - і тих,
2026.02.25
08:15
То ніж у серце, то плювок у спину!
По правій б'ють, підстав і ліву. Доти
мовчиш і терпиш гніт ти не людина —
істота.
Ти — генетичний робот не інакше,
і не зважай на те, що серце чуйне
від болісної ніжності заплаче
По правій б'ють, підстав і ліву. Доти
мовчиш і терпиш гніт ти не людина —
істота.
Ти — генетичний робот не інакше,
і не зважай на те, що серце чуйне
від болісної ніжності заплаче
2026.02.24
22:40
Цей місяць лютий, він такий важкий.
Болять його події ще з майдану.
Кровлять його натоптані стежки:
Калинно - свіжим, а збуріло - давнім,
В канві слідів оплакано-гірких.
Короткий днями, тягнеться між дат
За роком рік все той же місяць лютий...
Болять його події ще з майдану.
Кровлять його натоптані стежки:
Калинно - свіжим, а збуріло - давнім,
В канві слідів оплакано-гірких.
Короткий днями, тягнеться між дат
За роком рік все той же місяць лютий...
2026.02.24
21:49
Зачепилось сонце за верхівку клена,
тріпотало сяйвом у тенетах віт
і тяглось промінням з-за гілля до мене,
помогти благало злинути в зеніт.
Я закляк в задумі: що мені робити?
Хоч бери сокиру і рубай той клен...
Та повіяв вітер, захитались віти,
тріпотало сяйвом у тенетах віт
і тяглось промінням з-за гілля до мене,
помогти благало злинути в зеніт.
Я закляк в задумі: що мені робити?
Хоч бери сокиру і рубай той клен...
Та повіяв вітер, захитались віти,
2026.02.24
19:33
Не йде із пам’яті мале оте хлоп’я –
Товстогубе, в ластовинні все,-
Воно побачило, як ти, Цереро,
Ковтаєш жадібно напій з ячменю,
І засміялося, й сказало: «Ненаситна...»
Невже за цим, як на сільську дитину,буденним словом
Почувсь тобі, богине,
Мало
Товстогубе, в ластовинні все,-
Воно побачило, як ти, Цереро,
Ковтаєш жадібно напій з ячменю,
І засміялося, й сказало: «Ненаситна...»
Невже за цим, як на сільську дитину,буденним словом
Почувсь тобі, богине,
Мало
2026.02.24
18:35
Розквітла троянда красива,
І сонечко світить палке!
Не треба нам тут негативу,
Тож геть все мінорне й гірке!
Цю темряву, сум і химери
Готові здолати? Авжеж!
Скасуймо сонети Бодлера
І сонечко світить палке!
Не треба нам тут негативу,
Тож геть все мінорне й гірке!
Цю темряву, сум і химери
Готові здолати? Авжеж!
Скасуймо сонети Бодлера
2026.02.24
14:08
Хоч топить ніч квапливо
в долоні сніг лютневий,
збагнути неможливо
цей погляд металевий.
Полудою в зіницях
кришталики туманні
ховають таємниці
на денці океану.
в долоні сніг лютневий,
збагнути неможливо
цей погляд металевий.
Полудою в зіницях
кришталики туманні
ховають таємниці
на денці океану.
2026.02.24
13:53
Одного разу кілька раз
Я заглядав собі у вічі.
Не ради себе, на показ
Не як небудь, по-чоловічі.
Було минуле сполоснеш
Туди - сюди, де сам скитався
І зайве тихо проковтнеш —
Куди впаде — не роздивлявся…
Я заглядав собі у вічі.
Не ради себе, на показ
Не як небудь, по-чоловічі.
Було минуле сполоснеш
Туди - сюди, де сам скитався
І зайве тихо проковтнеш —
Куди впаде — не роздивлявся…
2026.02.24
13:09
Я одинокий менестрель
край річки, поля, лісу, неба
і більшого уже й не треба,
окрім дороги до осель,
куди навідуватись мушу,
щоб оплатити вічний борг
за те, що маю тіло й душу
хоча б одну з небагатьох,
край річки, поля, лісу, неба
і більшого уже й не треба,
окрім дороги до осель,
куди навідуватись мушу,
щоб оплатити вічний борг
за те, що маю тіло й душу
хоча б одну з небагатьох,
2026.02.24
12:50
Неси ж мене, коню, по чистому полю
до благородства і милосердя.
Неси, мій Червоний, всупереч болю
сивого серця…
Неси ж мене, коню, по чистому полю
до віри, надії, до Бога.
Неси, мій Червоний ВогнЯний, до волі,
до благородства і милосердя.
Неси, мій Червоний, всупереч болю
сивого серця…
Неси ж мене, коню, по чистому полю
до віри, надії, до Бога.
Неси, мій Червоний ВогнЯний, до волі,
2026.02.24
12:13
На узліссі часу, де весна цілує холодні шрами землі,
Стоїть хата -- ковчег, обвітрений бурями, але міцний, як віра.
За вікном Марена ще розкидає пригоршні мокрого снігу,
Намагаючись забинтувати льодом те, що болить і ятриться,
Але під корінням саду вж
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Стоїть хата -- ковчег, обвітрений бурями, але міцний, як віра.
За вікном Марена ще розкидає пригоршні мокрого снігу,
Намагаючись забинтувати льодом те, що болить і ятриться,
Але під корінням саду вж
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2026.02.25
2026.02.24
2026.02.14
2026.02.11
2026.02.05
2026.02.03
2026.01.28
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ольга Мартишева (1980) /
Вірші
Вечір напередодні свята
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Вечір напередодні свята
Із творів Алекси Шантича (Сербія)
Завтра вже свято. Світло своє дивне
Лампада ллє, і вся кімната сяє.
Я сам. Годинник із кута лунає.
Час непомітно і безшумно плине.
Мороз надворі. Гріє піч поволі.
Лежу й мовчу, під головою – руки.
Лиш чую у вікно тихенькі стуки
Гілок горіхових померзлих голих.
Так, давній спогад під дверима наче
Чека і тихо в тужне серце стука,
Як друг, немов чиясь душа у муках
Із болем схлипує й зі мною плаче.
Колись давно, вечірньою порою,
Зима також покров гіллю плела.
Неначе сад кімната ця була,
Де тихе щастя плинуло рікою.
Як і тепер, лилось тоді проміння,
І сяяла ікона від лампади,
Приховував благословення ладан,
І тихо коливались світло й тіні.
Свічки горіли сальні жовтуваті.
Пахтіла ладаном уся кімната.
І, як на вічі, сіли ми, малята,
У захваті, що час у сніжки грати.
Під сивою вуаллю пару й диму
В печі вогонь палає жарко й живо
І смугами блискучо та грайливо
По килиму лягає й ними блима.
В м’якому кріслі батько сів спочити.
В устах у нього люлька задиміла.
І погляд його сонний, добрий, милий
Далеко поблукав цієї ж миті.
А біля нього матінка присіла,
Як символ щастя. Лагідна, бадьора
Сорочки шиє нам на свято скоре
І час від часу поглядає мило.
Кільця почулись стуки за дверима.
«Напевно, Петар це!» – гукає тато. –
«Завжди він любить щось розповідати.
Відкрийте дядьку!» І, як вир нестримний,
Щоб двері відімкнути, ми женем.
Й старий сусід, високий, наче хата,
Обтрушуючи з шапки сніг лапатий,
З’явився на порозі з ліхтарем.
І кожен з нас летить йому в обійми.
І мати його радо зустрічає.
А він іде до батька й всіх вітає,
Розпитує, як живемо усі ми.
І сяє щастям наша вся кімната.
На кожному чолі святе щось, миле.
Закручуючи вус, сусід уміло
Почне старі казки оповідати.
Ковтаємо ми мовчки кожне слово.
В той час як за вікном мороз, метілі,
Серця тремтять від радісної хвилі
Й чекають, чим завершить дядько мову.
А потім тато, ясний, як сонце раннє,
Узяв би гуслі у жилаві руки
Й почав би під зворушливії звуки
Прекрасний спів про Страхинича Бана.
Мені здавалось, пісні кожне слово
Неначе стало ніжною росою,
Що мерехтить, блищить і наді мною
Краплинками зтікає знову й знову.
Які ж далекі дорогі часи ті!
Обличчя рідні, вже давно нема вас!
Пуста кімната… Моє серце – хаос!
Не знав без вас я щастя ані миті…
Лампада й зараз тліє при іконі,
І до Різдва залишились години.
Я – лист зів’ялий, мене криє іній.
В своїй кімнаті-ямі я бездонній.
Дарма чекаю, скутий німотою…
Ані душі. Мовчу, як камінь, сам.
Лише горіх померзлим б’є гіллям
В моє вікно, вітаючись зі мною.
Та доки мука серце мені косить,
Ніби мороз траву на скелі голій,
Із книг моїх, запиленого столу
Зашаруділи наче феї коси.
Поглянь! Вже розгортаються на диво
Старі книжки, сни туги й самоти.
Усе заворушилось, мерехтить.
І падає на мене шуму злива.
Чи все це наяву? Чи все наснилось?
З розгорнутих книжкових сторінок
Легкі птахи злетіли, мов з гілок,
І по кімнаті розгорнули крила…
Всі ніжно-світлі, аж прозорі в русі.
Одна пташина в’ється при лампаді,
А інша проливає сльози градом
Перед портретом мертвої матусі.
Одні птахи біляві, мов лілеї,
Пір’їни в них на грудях золотії,
А інші – сині всі, з рудим на шиї,
Неначе пофарбовані зорею.
Якісь мені на мляве серце впали,
Тріпоче пір’я – шелестять шовки.
А птах один крилом своїм легким
З теплом торкнув моє обличчя в’яле.
Хотів зітерти мого суму тіні.
І слухай! Заспівали всі вони.
Звук голосів чарівних їх дзвенить,
І крізь той спів я чую слів тремтіння:
«Забудь свій біль! Хай він навіки згине!
Твої ми вірші й друзів всіх отих,
Хто гріє душі на зірках ясних.
Всі ми і є жива твоя родина.
Ми криємо усі серця тривожні.
Ми – як роса на одинокім листі.
Мільйонам несемо ми в ніч імлисту
Надії ліхтарі гарячі Божі.
З’єднання душ людських – це наша справа!..
Пов’язуємо мертвих ми з живими.
Якщо ми поряд, завжди будеш з тими,
Яких давно укрили пишні трави!
Ці зграї благодатні обійми ти!..
Й коли тебе накриє смерті хвиля,
Ми теплі сльози на твою могилу
Із сонця золотого будем лити.»
Дзвенить акорд… І промені гарячі
Лампада ллє і кидає на стіни.
Лунає із кута старий годинник.
Закривши очі, я від щастя плачу…
2002
Завтра вже свято. Світло своє дивне
Лампада ллє, і вся кімната сяє.
Я сам. Годинник із кута лунає.
Час непомітно і безшумно плине.
Мороз надворі. Гріє піч поволі.
Лежу й мовчу, під головою – руки.
Лиш чую у вікно тихенькі стуки
Гілок горіхових померзлих голих.
Так, давній спогад під дверима наче
Чека і тихо в тужне серце стука,
Як друг, немов чиясь душа у муках
Із болем схлипує й зі мною плаче.
Колись давно, вечірньою порою,
Зима також покров гіллю плела.
Неначе сад кімната ця була,
Де тихе щастя плинуло рікою.
Як і тепер, лилось тоді проміння,
І сяяла ікона від лампади,
Приховував благословення ладан,
І тихо коливались світло й тіні.
Свічки горіли сальні жовтуваті.
Пахтіла ладаном уся кімната.
І, як на вічі, сіли ми, малята,
У захваті, що час у сніжки грати.
Під сивою вуаллю пару й диму
В печі вогонь палає жарко й живо
І смугами блискучо та грайливо
По килиму лягає й ними блима.
В м’якому кріслі батько сів спочити.
В устах у нього люлька задиміла.
І погляд його сонний, добрий, милий
Далеко поблукав цієї ж миті.
А біля нього матінка присіла,
Як символ щастя. Лагідна, бадьора
Сорочки шиє нам на свято скоре
І час від часу поглядає мило.
Кільця почулись стуки за дверима.
«Напевно, Петар це!» – гукає тато. –
«Завжди він любить щось розповідати.
Відкрийте дядьку!» І, як вир нестримний,
Щоб двері відімкнути, ми женем.
Й старий сусід, високий, наче хата,
Обтрушуючи з шапки сніг лапатий,
З’явився на порозі з ліхтарем.
І кожен з нас летить йому в обійми.
І мати його радо зустрічає.
А він іде до батька й всіх вітає,
Розпитує, як живемо усі ми.
І сяє щастям наша вся кімната.
На кожному чолі святе щось, миле.
Закручуючи вус, сусід уміло
Почне старі казки оповідати.
Ковтаємо ми мовчки кожне слово.
В той час як за вікном мороз, метілі,
Серця тремтять від радісної хвилі
Й чекають, чим завершить дядько мову.
А потім тато, ясний, як сонце раннє,
Узяв би гуслі у жилаві руки
Й почав би під зворушливії звуки
Прекрасний спів про Страхинича Бана.
Мені здавалось, пісні кожне слово
Неначе стало ніжною росою,
Що мерехтить, блищить і наді мною
Краплинками зтікає знову й знову.
Які ж далекі дорогі часи ті!
Обличчя рідні, вже давно нема вас!
Пуста кімната… Моє серце – хаос!
Не знав без вас я щастя ані миті…
Лампада й зараз тліє при іконі,
І до Різдва залишились години.
Я – лист зів’ялий, мене криє іній.
В своїй кімнаті-ямі я бездонній.
Дарма чекаю, скутий німотою…
Ані душі. Мовчу, як камінь, сам.
Лише горіх померзлим б’є гіллям
В моє вікно, вітаючись зі мною.
Та доки мука серце мені косить,
Ніби мороз траву на скелі голій,
Із книг моїх, запиленого столу
Зашаруділи наче феї коси.
Поглянь! Вже розгортаються на диво
Старі книжки, сни туги й самоти.
Усе заворушилось, мерехтить.
І падає на мене шуму злива.
Чи все це наяву? Чи все наснилось?
З розгорнутих книжкових сторінок
Легкі птахи злетіли, мов з гілок,
І по кімнаті розгорнули крила…
Всі ніжно-світлі, аж прозорі в русі.
Одна пташина в’ється при лампаді,
А інша проливає сльози градом
Перед портретом мертвої матусі.
Одні птахи біляві, мов лілеї,
Пір’їни в них на грудях золотії,
А інші – сині всі, з рудим на шиї,
Неначе пофарбовані зорею.
Якісь мені на мляве серце впали,
Тріпоче пір’я – шелестять шовки.
А птах один крилом своїм легким
З теплом торкнув моє обличчя в’яле.
Хотів зітерти мого суму тіні.
І слухай! Заспівали всі вони.
Звук голосів чарівних їх дзвенить,
І крізь той спів я чую слів тремтіння:
«Забудь свій біль! Хай він навіки згине!
Твої ми вірші й друзів всіх отих,
Хто гріє душі на зірках ясних.
Всі ми і є жива твоя родина.
Ми криємо усі серця тривожні.
Ми – як роса на одинокім листі.
Мільйонам несемо ми в ніч імлисту
Надії ліхтарі гарячі Божі.
З’єднання душ людських – це наша справа!..
Пов’язуємо мертвих ми з живими.
Якщо ми поряд, завжди будеш з тими,
Яких давно укрили пишні трави!
Ці зграї благодатні обійми ти!..
Й коли тебе накриє смерті хвиля,
Ми теплі сльози на твою могилу
Із сонця золотого будем лити.»
Дзвенить акорд… І промені гарячі
Лампада ллє і кидає на стіни.
Лунає із кута старий годинник.
Закривши очі, я від щастя плачу…
2002
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
КАРТА САЙТУ | Щодо "Майстерень" | Щодо Поезії | Поетичні дійства. Відзначення, конкурси | Щодо СЦЕНИ" | КОНТАКТИ
© Усі права застережено. Авторські права на все опубліковане належать їх авторам. Всі права на сайт належать адміністрації "Майстерень"
Адміністрація "Майстерень" несе відповідальність за все, що діється на сайті. Автори - відповідальні за те, що діється на їх особистих сторінках!
Executed in 0.2237 seconds
© Усі права застережено. Авторські права на все опубліковане належать їх авторам. Всі права на сайт належать адміністрації "Майстерень"
Адміністрація "Майстерень" несе відповідальність за все, що діється на сайті. Автори - відповідальні за те, що діється на їх особистих сторінках!
Executed in 0.2237 seconds