ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯАвторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.01.07
21:00
Із Леоніда Сергєєва
На уроці географії
мапа є із Батьківщиною.
Хоч масштаб у неї зменшений,
а займає всю стіну!
І розказує учителька
із натхненністю незмінною
На уроці географії
мапа є із Батьківщиною.
Хоч масштаб у неї зменшений,
а займає всю стіну!
І розказує учителька
із натхненністю незмінною
2026.01.07
20:24
У пеклі зачекалися чорти,
Кипить казан, тече смола рікою.
Лишається до скроні піднести
Холодну цівку вогкою рукою –
І гримне постріл… Прощавай, життя!
Я сплачую останній твій рахунок.
Хай виб’є куля з голови сміття
Кипить казан, тече смола рікою.
Лишається до скроні піднести
Холодну цівку вогкою рукою –
І гримне постріл… Прощавай, життя!
Я сплачую останній твій рахунок.
Хай виб’є куля з голови сміття
2026.01.07
19:56
Протокол номер 01/01.26 від сьомого січня поточного року.
Місце проведення – Головний офіс "пиріжкарень" і точки віддаленого доступу до нього.
Що можна сказати про цей вірш:
Відчувається авторська амбіція, як і курсова спрямованість на результат,
2026.01.07
19:48
У милого є мила —
для нього я немила.
В душі глибока рана,
а може — фініш мрій.
Але, якщо серйозно,
хоч за вікном морозно,
та бідкатись не стану —
що він уже не мій.
для нього я немила.
В душі глибока рана,
а може — фініш мрій.
Але, якщо серйозно,
хоч за вікном морозно,
та бідкатись не стану —
що він уже не мій.
2026.01.07
15:27
Виблискує красою
Приваблива вітринка.
Чи справді є такою
Сучасна сильна жінка?
- Варити вам вечерю?
Знущаєтесь? О, небо!
Я зачиняю двері -
Приваблива вітринка.
Чи справді є такою
Сучасна сильна жінка?
- Варити вам вечерю?
Знущаєтесь? О, небо!
Я зачиняю двері -
2026.01.07
14:48
У дворі... на дворі дощик.
В січні. Дощик у дворі.
Піду в двір, поївши борщик.
Жаль, не скажеш дітворі…
В сніжки їм вже не зіграти.
Лижи змокли, ковзани…
Двір такий, що не впізнати,
Боже славний, борони…
В січні. Дощик у дворі.
Піду в двір, поївши борщик.
Жаль, не скажеш дітворі…
В сніжки їм вже не зіграти.
Лижи змокли, ковзани…
Двір такий, що не впізнати,
Боже славний, борони…
2026.01.07
10:45
Зазирнути в безодню ніщо, а безодня на тебе
Хай подивиться оком потужним, тугим.
Хай пропалює око до дна, пропікає до неба,
Хай випарює вщент алкогольний і зморений дим.
Ти пірнеш до основ небуття, у прадавні закони.
Ти пізнаєш глибини незнаних
Хай подивиться оком потужним, тугим.
Хай пропалює око до дна, пропікає до неба,
Хай випарює вщент алкогольний і зморений дим.
Ти пірнеш до основ небуття, у прадавні закони.
Ти пізнаєш глибини незнаних
2026.01.07
07:16
Москви не жаль і москалів не шкода,
Тому і заявляю завгодя:
За геноцид вкраїнського народу
Не Бог їм буде - стану я суддя.
Я добре знаю міру покарання
За вбивство і калічення людей, -
На ланцюгах істоти негуманні
Нікого не лякатимуть ніде...
Тому і заявляю завгодя:
За геноцид вкраїнського народу
Не Бог їм буде - стану я суддя.
Я добре знаю міру покарання
За вбивство і калічення людей, -
На ланцюгах істоти негуманні
Нікого не лякатимуть ніде...
2026.01.07
02:25
Присвяти мені вірш-епітафію, рідний мій січню!
Нас було колись троє січневих. Лишився один.
Та життя стало чорним, гірким і нестерпно-трагічним,
А вінець йому - спомин і безліч стареньких світлин.
Не рятує ні сніг, ні коріння твоє королівське,
Вже
Нас було колись троє січневих. Лишився один.
Та життя стало чорним, гірким і нестерпно-трагічним,
А вінець йому - спомин і безліч стареньких світлин.
Не рятує ні сніг, ні коріння твоє королівське,
Вже
2026.01.06
19:13
Він робив морозиво зі снігу
Солодке, наче січневий вечір.
Він робив вино
З крапель липневої зливи,
П’янке, наче квіти троянд.
Він лишав глибокі сліди
На їдкій пилюці доріг –
Може він був
Солодке, наче січневий вечір.
Він робив вино
З крапель липневої зливи,
П’янке, наче квіти троянд.
Він лишав глибокі сліди
На їдкій пилюці доріг –
Може він був
2026.01.06
15:10
Не обрані. Покарані. Наш крах -
Душа під шаром надтонкої шкіри.
Тому щасливі ми хіба що в снах,
Для нас там грають фантастичні ліри.
Зустріли ніч самітниця й монах...
Сонети - дві симфонії зневіри.
Приречене мовчання на вустах,
Душа під шаром надтонкої шкіри.
Тому щасливі ми хіба що в снах,
Для нас там грають фантастичні ліри.
Зустріли ніч самітниця й монах...
Сонети - дві симфонії зневіри.
Приречене мовчання на вустах,
2026.01.06
13:29
Хлопчик Ейф.
Голландський ельф.
Прилетів у Київ.
Поблукав поміж дерев.
Заснув у Софії.
Дзвін уранці калатав.
Монастир попідмітав.
Осінь бачив українську.
Голландський ельф.
Прилетів у Київ.
Поблукав поміж дерев.
Заснув у Софії.
Дзвін уранці калатав.
Монастир попідмітав.
Осінь бачив українську.
2026.01.06
11:10
Так шкода витрачати час
На сон минущий, поверховий,
Мов попіл від німих свічад,
Який спадатиме на скроні.
Горітиме у нас свіча,
Яку не здатні погасити
Всі демони. Торкне плеча
На сон минущий, поверховий,
Мов попіл від німих свічад,
Який спадатиме на скроні.
Горітиме у нас свіча,
Яку не здатні погасити
Всі демони. Торкне плеча
2026.01.06
10:10
Занурююся, звично, у добро,
Там плавають, мов риби, сонні вірші.
І янголиним золотим пером
Малюю звуки, запахи і тишу.
А кольори чудесні! Тільки глянь!
Відтінок кожен - геніальна пісня!
Сплітаю воєдино Інь та Янь
Там плавають, мов риби, сонні вірші.
І янголиним золотим пером
Малюю звуки, запахи і тишу.
А кольори чудесні! Тільки глянь!
Відтінок кожен - геніальна пісня!
Сплітаю воєдино Інь та Янь
2026.01.06
04:50
Вечір.
Ваш корпоратив.
Всі чекають
Дивних див,
Хоч і знають:
Див нема.
Просто грудень
Ваш корпоратив.
Всі чекають
Дивних див,
Хоч і знають:
Див нема.
Просто грудень
2026.01.05
22:03
А тактика стратега – діло темне,
тасуються покірні вояки
і... нотабене –
чучело зелене
розпочинає гру у піддавки.
***
А ніж розпочинати рокіровку
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...тасуються покірні вояки
і... нотабене –
чучело зелене
розпочинає гру у піддавки.
***
А ніж розпочинати рокіровку
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2025.12.24
2025.12.02
2025.12.01
2025.11.29
2025.11.26
2025.11.23
2025.11.07
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ольга Мартишева (1980) /
Вірші
Вечір напередодні свята
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Вечір напередодні свята
Із творів Алекси Шантича (Сербія)
Завтра вже свято. Світло своє дивне
Лампада ллє, і вся кімната сяє.
Я сам. Годинник із кута лунає.
Час непомітно і безшумно плине.
Мороз надворі. Гріє піч поволі.
Лежу й мовчу, під головою – руки.
Лиш чую у вікно тихенькі стуки
Гілок горіхових померзлих голих.
Так, давній спогад під дверима наче
Чека і тихо в тужне серце стука,
Як друг, немов чиясь душа у муках
Із болем схлипує й зі мною плаче.
Колись давно, вечірньою порою,
Зима також покров гіллю плела.
Неначе сад кімната ця була,
Де тихе щастя плинуло рікою.
Як і тепер, лилось тоді проміння,
І сяяла ікона від лампади,
Приховував благословення ладан,
І тихо коливались світло й тіні.
Свічки горіли сальні жовтуваті.
Пахтіла ладаном уся кімната.
І, як на вічі, сіли ми, малята,
У захваті, що час у сніжки грати.
Під сивою вуаллю пару й диму
В печі вогонь палає жарко й живо
І смугами блискучо та грайливо
По килиму лягає й ними блима.
В м’якому кріслі батько сів спочити.
В устах у нього люлька задиміла.
І погляд його сонний, добрий, милий
Далеко поблукав цієї ж миті.
А біля нього матінка присіла,
Як символ щастя. Лагідна, бадьора
Сорочки шиє нам на свято скоре
І час від часу поглядає мило.
Кільця почулись стуки за дверима.
«Напевно, Петар це!» – гукає тато. –
«Завжди він любить щось розповідати.
Відкрийте дядьку!» І, як вир нестримний,
Щоб двері відімкнути, ми женем.
Й старий сусід, високий, наче хата,
Обтрушуючи з шапки сніг лапатий,
З’явився на порозі з ліхтарем.
І кожен з нас летить йому в обійми.
І мати його радо зустрічає.
А він іде до батька й всіх вітає,
Розпитує, як живемо усі ми.
І сяє щастям наша вся кімната.
На кожному чолі святе щось, миле.
Закручуючи вус, сусід уміло
Почне старі казки оповідати.
Ковтаємо ми мовчки кожне слово.
В той час як за вікном мороз, метілі,
Серця тремтять від радісної хвилі
Й чекають, чим завершить дядько мову.
А потім тато, ясний, як сонце раннє,
Узяв би гуслі у жилаві руки
Й почав би під зворушливії звуки
Прекрасний спів про Страхинича Бана.
Мені здавалось, пісні кожне слово
Неначе стало ніжною росою,
Що мерехтить, блищить і наді мною
Краплинками зтікає знову й знову.
Які ж далекі дорогі часи ті!
Обличчя рідні, вже давно нема вас!
Пуста кімната… Моє серце – хаос!
Не знав без вас я щастя ані миті…
Лампада й зараз тліє при іконі,
І до Різдва залишились години.
Я – лист зів’ялий, мене криє іній.
В своїй кімнаті-ямі я бездонній.
Дарма чекаю, скутий німотою…
Ані душі. Мовчу, як камінь, сам.
Лише горіх померзлим б’є гіллям
В моє вікно, вітаючись зі мною.
Та доки мука серце мені косить,
Ніби мороз траву на скелі голій,
Із книг моїх, запиленого столу
Зашаруділи наче феї коси.
Поглянь! Вже розгортаються на диво
Старі книжки, сни туги й самоти.
Усе заворушилось, мерехтить.
І падає на мене шуму злива.
Чи все це наяву? Чи все наснилось?
З розгорнутих книжкових сторінок
Легкі птахи злетіли, мов з гілок,
І по кімнаті розгорнули крила…
Всі ніжно-світлі, аж прозорі в русі.
Одна пташина в’ється при лампаді,
А інша проливає сльози градом
Перед портретом мертвої матусі.
Одні птахи біляві, мов лілеї,
Пір’їни в них на грудях золотії,
А інші – сині всі, з рудим на шиї,
Неначе пофарбовані зорею.
Якісь мені на мляве серце впали,
Тріпоче пір’я – шелестять шовки.
А птах один крилом своїм легким
З теплом торкнув моє обличчя в’яле.
Хотів зітерти мого суму тіні.
І слухай! Заспівали всі вони.
Звук голосів чарівних їх дзвенить,
І крізь той спів я чую слів тремтіння:
«Забудь свій біль! Хай він навіки згине!
Твої ми вірші й друзів всіх отих,
Хто гріє душі на зірках ясних.
Всі ми і є жива твоя родина.
Ми криємо усі серця тривожні.
Ми – як роса на одинокім листі.
Мільйонам несемо ми в ніч імлисту
Надії ліхтарі гарячі Божі.
З’єднання душ людських – це наша справа!..
Пов’язуємо мертвих ми з живими.
Якщо ми поряд, завжди будеш з тими,
Яких давно укрили пишні трави!
Ці зграї благодатні обійми ти!..
Й коли тебе накриє смерті хвиля,
Ми теплі сльози на твою могилу
Із сонця золотого будем лити.»
Дзвенить акорд… І промені гарячі
Лампада ллє і кидає на стіни.
Лунає із кута старий годинник.
Закривши очі, я від щастя плачу…
2002
Завтра вже свято. Світло своє дивне
Лампада ллє, і вся кімната сяє.
Я сам. Годинник із кута лунає.
Час непомітно і безшумно плине.
Мороз надворі. Гріє піч поволі.
Лежу й мовчу, під головою – руки.
Лиш чую у вікно тихенькі стуки
Гілок горіхових померзлих голих.
Так, давній спогад під дверима наче
Чека і тихо в тужне серце стука,
Як друг, немов чиясь душа у муках
Із болем схлипує й зі мною плаче.
Колись давно, вечірньою порою,
Зима також покров гіллю плела.
Неначе сад кімната ця була,
Де тихе щастя плинуло рікою.
Як і тепер, лилось тоді проміння,
І сяяла ікона від лампади,
Приховував благословення ладан,
І тихо коливались світло й тіні.
Свічки горіли сальні жовтуваті.
Пахтіла ладаном уся кімната.
І, як на вічі, сіли ми, малята,
У захваті, що час у сніжки грати.
Під сивою вуаллю пару й диму
В печі вогонь палає жарко й живо
І смугами блискучо та грайливо
По килиму лягає й ними блима.
В м’якому кріслі батько сів спочити.
В устах у нього люлька задиміла.
І погляд його сонний, добрий, милий
Далеко поблукав цієї ж миті.
А біля нього матінка присіла,
Як символ щастя. Лагідна, бадьора
Сорочки шиє нам на свято скоре
І час від часу поглядає мило.
Кільця почулись стуки за дверима.
«Напевно, Петар це!» – гукає тато. –
«Завжди він любить щось розповідати.
Відкрийте дядьку!» І, як вир нестримний,
Щоб двері відімкнути, ми женем.
Й старий сусід, високий, наче хата,
Обтрушуючи з шапки сніг лапатий,
З’явився на порозі з ліхтарем.
І кожен з нас летить йому в обійми.
І мати його радо зустрічає.
А він іде до батька й всіх вітає,
Розпитує, як живемо усі ми.
І сяє щастям наша вся кімната.
На кожному чолі святе щось, миле.
Закручуючи вус, сусід уміло
Почне старі казки оповідати.
Ковтаємо ми мовчки кожне слово.
В той час як за вікном мороз, метілі,
Серця тремтять від радісної хвилі
Й чекають, чим завершить дядько мову.
А потім тато, ясний, як сонце раннє,
Узяв би гуслі у жилаві руки
Й почав би під зворушливії звуки
Прекрасний спів про Страхинича Бана.
Мені здавалось, пісні кожне слово
Неначе стало ніжною росою,
Що мерехтить, блищить і наді мною
Краплинками зтікає знову й знову.
Які ж далекі дорогі часи ті!
Обличчя рідні, вже давно нема вас!
Пуста кімната… Моє серце – хаос!
Не знав без вас я щастя ані миті…
Лампада й зараз тліє при іконі,
І до Різдва залишились години.
Я – лист зів’ялий, мене криє іній.
В своїй кімнаті-ямі я бездонній.
Дарма чекаю, скутий німотою…
Ані душі. Мовчу, як камінь, сам.
Лише горіх померзлим б’є гіллям
В моє вікно, вітаючись зі мною.
Та доки мука серце мені косить,
Ніби мороз траву на скелі голій,
Із книг моїх, запиленого столу
Зашаруділи наче феї коси.
Поглянь! Вже розгортаються на диво
Старі книжки, сни туги й самоти.
Усе заворушилось, мерехтить.
І падає на мене шуму злива.
Чи все це наяву? Чи все наснилось?
З розгорнутих книжкових сторінок
Легкі птахи злетіли, мов з гілок,
І по кімнаті розгорнули крила…
Всі ніжно-світлі, аж прозорі в русі.
Одна пташина в’ється при лампаді,
А інша проливає сльози градом
Перед портретом мертвої матусі.
Одні птахи біляві, мов лілеї,
Пір’їни в них на грудях золотії,
А інші – сині всі, з рудим на шиї,
Неначе пофарбовані зорею.
Якісь мені на мляве серце впали,
Тріпоче пір’я – шелестять шовки.
А птах один крилом своїм легким
З теплом торкнув моє обличчя в’яле.
Хотів зітерти мого суму тіні.
І слухай! Заспівали всі вони.
Звук голосів чарівних їх дзвенить,
І крізь той спів я чую слів тремтіння:
«Забудь свій біль! Хай він навіки згине!
Твої ми вірші й друзів всіх отих,
Хто гріє душі на зірках ясних.
Всі ми і є жива твоя родина.
Ми криємо усі серця тривожні.
Ми – як роса на одинокім листі.
Мільйонам несемо ми в ніч імлисту
Надії ліхтарі гарячі Божі.
З’єднання душ людських – це наша справа!..
Пов’язуємо мертвих ми з живими.
Якщо ми поряд, завжди будеш з тими,
Яких давно укрили пишні трави!
Ці зграї благодатні обійми ти!..
Й коли тебе накриє смерті хвиля,
Ми теплі сльози на твою могилу
Із сонця золотого будем лити.»
Дзвенить акорд… І промені гарячі
Лампада ллє і кидає на стіни.
Лунає із кута старий годинник.
Закривши очі, я від щастя плачу…
2002
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
КАРТА САЙТУ | Щодо "Майстерень" | Щодо Поезії | Поетичні дійства. Відзначення, конкурси | Щодо СЦЕНИ" | КОНТАКТИ
© Усі права застережено. Авторські права на все опубліковане належать їх авторам. Всі права на сайт належать адміністрації "Майстерень"
Адміністрація "Майстерень" несе відповідальність за все, що діється на сайті. Автори - відповідальні за те, що діється на їх особистих сторінках!
Executed in 0.0836 seconds
© Усі права застережено. Авторські права на все опубліковане належать їх авторам. Всі права на сайт належать адміністрації "Майстерень"
Адміністрація "Майстерень" несе відповідальність за все, що діється на сайті. Автори - відповідальні за те, що діється на їх особистих сторінках!
Executed in 0.0836 seconds