ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯАвторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.11.23
20:48
Мчав потяг на семи вітрилах
із осені в зимову казку.
Натхненна Муза білокрила
з сонливих віч знімала маску.
А за вікном купейним бігли
засніжених картин пейзажі.
Зима минуле вкрила білим,
із осені в зимову казку.
Натхненна Муза білокрила
з сонливих віч знімала маску.
А за вікном купейним бігли
засніжених картин пейзажі.
Зима минуле вкрила білим,
2024.11.23
17:20
З такої хмари в Україні
Такий би дощ зненацька ринув,
Що спраглі од чекання ринви
Діжки і відра перекинули б...
...Натомість із Єрусалиму
Хмара в Єгипет чомсь полинула.
Дощу благають синагоги,
Здіймають голоси до Бога,
Такий би дощ зненацька ринув,
Що спраглі од чекання ринви
Діжки і відра перекинули б...
...Натомість із Єрусалиму
Хмара в Єгипет чомсь полинула.
Дощу благають синагоги,
Здіймають голоси до Бога,
2024.11.23
16:51
І
Минуле на віки не радує нікого,
але у той же час на фініші доріг
вертаємо роки, які вартують того,
аби на схилі літ не забувати їх.
ІІ
Ганяли і мене як у окропі муху.
Минуле на віки не радує нікого,
але у той же час на фініші доріг
вертаємо роки, які вартують того,
аби на схилі літ не забувати їх.
ІІ
Ганяли і мене як у окропі муху.
2024.11.23
16:11
У світі нема справедливості,
Ні правди, ні ґлузду, ні рівності,
Зневажені мамині цінності,
Поламане правді крило.
Торгуємо тілом і гідністю,
У бога випрошуєм милості,
А в пазусі - пригорща підлості,
Ні правди, ні ґлузду, ні рівності,
Зневажені мамині цінності,
Поламане правді крило.
Торгуємо тілом і гідністю,
У бога випрошуєм милості,
А в пазусі - пригорща підлості,
2024.11.23
15:55
А пізня осінь пахне особливо,
Лоскоче листям тротуари і дороги.
Хоч небо сизе кліпає мінливо,
Вдивляється: чиїсь рахує кроки.
Такі бажані, тихі, неповторні,
Як сонця довгожданого танок проміння
В кущах шипшини, у кленових кронах.
В оголеній душі ле
Лоскоче листям тротуари і дороги.
Хоч небо сизе кліпає мінливо,
Вдивляється: чиїсь рахує кроки.
Такі бажані, тихі, неповторні,
Як сонця довгожданого танок проміння
В кущах шипшини, у кленових кронах.
В оголеній душі ле
2024.11.23
10:26
Щодо вічності. Там де сходяться
Вітер в пару сплітаючись з хмарою,
Безконечність лихою подобою,
Звіром кинеться до очей.
Щодо погляду. Погляд втоплений,
І нажаханий часоплинністтю,
Завмирає і далі без префіксу
Розчиняється в крові твоїй.
Вітер в пару сплітаючись з хмарою,
Безконечність лихою подобою,
Звіром кинеться до очей.
Щодо погляду. Погляд втоплений,
І нажаханий часоплинністтю,
Завмирає і далі без префіксу
Розчиняється в крові твоїй.
2024.11.23
09:17
Надмірним днем, умовним днем
Приблизно по обіді
Зійшлись з тобою з різних тем —
Віват — у цьому світі
Такі красиві, молоді
Аж надто моложаві
Серед мовчань, поміж подій
В своїй недодержаві…
Приблизно по обіді
Зійшлись з тобою з різних тем —
Віват — у цьому світі
Такі красиві, молоді
Аж надто моложаві
Серед мовчань, поміж подій
В своїй недодержаві…
2024.11.23
05:40
Зарано смеркає і швидко ночіє
Відтоді, як осінь прискорила хід, –
Відтоді, як гаснути стали надії,
Що Бог допоможе уникнути бід.
Все ближче і ближче лихі сніговії
Та лютих морозів до нас ненасить, –
Від страху загинути кров холодіє
І серце схвиль
Відтоді, як осінь прискорила хід, –
Відтоді, як гаснути стали надії,
Що Бог допоможе уникнути бід.
Все ближче і ближче лихі сніговії
Та лютих морозів до нас ненасить, –
Від страху загинути кров холодіє
І серце схвиль
2024.11.23
05:08
Сьогодні осінь вбралась у сніги,
тепер красуню зовсім не впізнати,
ріка причепурила береги,
напнула шапку посіріла хата,
калина у намисті та фаті,
похорошіли геть безлисті клени,
а кущ якийсь на побілілім тлі
іще гойдає листячко зелене.
тепер красуню зовсім не впізнати,
ріка причепурила береги,
напнула шапку посіріла хата,
калина у намисті та фаті,
похорошіли геть безлисті клени,
а кущ якийсь на побілілім тлі
іще гойдає листячко зелене.
2024.11.22
19:35
«…Liberte, Fraternite, Egalite …»-
На істини прості тебе, Європо, Я наупомив нарешті,
Щоб ти жила , як споконвіку Тора Моя велить.
І що ж? Цього тобі видалось замало?
Як у пастви Мойсея м’ясо, демократія із носа лізе?
І ти силкуєшся прищепить її
На істини прості тебе, Європо, Я наупомив нарешті,
Щоб ти жила , як споконвіку Тора Моя велить.
І що ж? Цього тобі видалось замало?
Як у пастви Мойсея м’ясо, демократія із носа лізе?
І ти силкуєшся прищепить її
2024.11.22
12:01
Я без тебе не стану кращим,
І вічність з тобою безмірно в цім світі мала,
Холодком по душі суне хмарами безконечність,
І сміється над часом, якого постійно нема.
08.02.2019
І вічність з тобою безмірно в цім світі мала,
Холодком по душі суне хмарами безконечність,
І сміється над часом, якого постійно нема.
08.02.2019
2024.11.22
09:46
Ось тут диригент зупинився і змовкли литаври,
Оркестр продовжував далі без грому литавр,
Диригент зупинився і арфи, і туби пропали,
І далі для скрипки та альтів диригував.
А потім замовкли і альти, і стишились скрипки,
Пропали гобої, кларнети, валто
Оркестр продовжував далі без грому литавр,
Диригент зупинився і арфи, і туби пропали,
І далі для скрипки та альтів диригував.
А потім замовкли і альти, і стишились скрипки,
Пропали гобої, кларнети, валто
2024.11.22
09:04
Нещодавно йшли дощі
Славно, строєм, жваві
І зайшли чомусь в кущі,
Кажуть, що по справі
Що за справа? хто довів? —
Я вже не дізнаюсь…
Краще бігти від дощів —
А про це подбаю…
Славно, строєм, жваві
І зайшли чомусь в кущі,
Кажуть, що по справі
Що за справа? хто довів? —
Я вже не дізнаюсь…
Краще бігти від дощів —
А про це подбаю…
2024.11.22
08:12
Аби вернути зір сліпим,
горбатим випрямити спини,
з омани змити правди грим
і зняти з підлості личини.
Ще – оминути влади бруд,
не лицемірити без міри,
не красти, спекатись іуд,
у чесність повернути віру!
горбатим випрямити спини,
з омани змити правди грим
і зняти з підлості личини.
Ще – оминути влади бруд,
не лицемірити без міри,
не красти, спекатись іуд,
у чесність повернути віру!
2024.11.22
05:55
І тільки камінь на душі
та роздуми про неминучість,
така вона – людини сутність –
нашкодив і біжи в кущі.
Ця неміч кожному із нас,
немов хробак, нутро з’їдає.
Куди летять пташині зграї,
коли пробив летіти час?
та роздуми про неминучість,
така вона – людини сутність –
нашкодив і біжи в кущі.
Ця неміч кожному із нас,
немов хробак, нутро з’їдає.
Куди летять пташині зграї,
коли пробив летіти час?
2024.11.22
04:59
Одною міркою не міряй
І не порівнюй голос ліри
Своєї з блиском та красою
Гучною творчості чужої.
Як неоднакове звучання
Смеркання, темені, світання, –
Отак і лір несхожі співи,
Сюжети, образи, мотиви.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І не порівнюй голос ліри
Своєї з блиском та красою
Гучною творчості чужої.
Як неоднакове звучання
Смеркання, темені, світання, –
Отак і лір несхожі співи,
Сюжети, образи, мотиви.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.11.19
2024.11.16
2024.11.11
2024.11.02
2024.11.01
2024.10.30
2024.10.17
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ольга Мартишева (1980) /
Вірші
Вечір напередодні свята
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Вечір напередодні свята
Із творів Алекси Шантича (Сербія)
Завтра вже свято. Світло своє дивне
Лампада ллє, і вся кімната сяє.
Я сам. Годинник із кута лунає.
Час непомітно і безшумно плине.
Мороз надворі. Гріє піч поволі.
Лежу й мовчу, під головою – руки.
Лиш чую у вікно тихенькі стуки
Гілок горіхових померзлих голих.
Так, давній спогад під дверима наче
Чека і тихо в тужне серце стука,
Як друг, немов чиясь душа у муках
Із болем схлипує й зі мною плаче.
Колись давно, вечірньою порою,
Зима також покров гіллю плела.
Неначе сад кімната ця була,
Де тихе щастя плинуло рікою.
Як і тепер, лилось тоді проміння,
І сяяла ікона від лампади,
Приховував благословення ладан,
І тихо коливались світло й тіні.
Свічки горіли сальні жовтуваті.
Пахтіла ладаном уся кімната.
І, як на вічі, сіли ми, малята,
У захваті, що час у сніжки грати.
Під сивою вуаллю пару й диму
В печі вогонь палає жарко й живо
І смугами блискучо та грайливо
По килиму лягає й ними блима.
В м’якому кріслі батько сів спочити.
В устах у нього люлька задиміла.
І погляд його сонний, добрий, милий
Далеко поблукав цієї ж миті.
А біля нього матінка присіла,
Як символ щастя. Лагідна, бадьора
Сорочки шиє нам на свято скоре
І час від часу поглядає мило.
Кільця почулись стуки за дверима.
«Напевно, Петар це!» – гукає тато. –
«Завжди він любить щось розповідати.
Відкрийте дядьку!» І, як вир нестримний,
Щоб двері відімкнути, ми женем.
Й старий сусід, високий, наче хата,
Обтрушуючи з шапки сніг лапатий,
З’явився на порозі з ліхтарем.
І кожен з нас летить йому в обійми.
І мати його радо зустрічає.
А він іде до батька й всіх вітає,
Розпитує, як живемо усі ми.
І сяє щастям наша вся кімната.
На кожному чолі святе щось, миле.
Закручуючи вус, сусід уміло
Почне старі казки оповідати.
Ковтаємо ми мовчки кожне слово.
В той час як за вікном мороз, метілі,
Серця тремтять від радісної хвилі
Й чекають, чим завершить дядько мову.
А потім тато, ясний, як сонце раннє,
Узяв би гуслі у жилаві руки
Й почав би під зворушливії звуки
Прекрасний спів про Страхинича Бана.
Мені здавалось, пісні кожне слово
Неначе стало ніжною росою,
Що мерехтить, блищить і наді мною
Краплинками зтікає знову й знову.
Які ж далекі дорогі часи ті!
Обличчя рідні, вже давно нема вас!
Пуста кімната… Моє серце – хаос!
Не знав без вас я щастя ані миті…
Лампада й зараз тліє при іконі,
І до Різдва залишились години.
Я – лист зів’ялий, мене криє іній.
В своїй кімнаті-ямі я бездонній.
Дарма чекаю, скутий німотою…
Ані душі. Мовчу, як камінь, сам.
Лише горіх померзлим б’є гіллям
В моє вікно, вітаючись зі мною.
Та доки мука серце мені косить,
Ніби мороз траву на скелі голій,
Із книг моїх, запиленого столу
Зашаруділи наче феї коси.
Поглянь! Вже розгортаються на диво
Старі книжки, сни туги й самоти.
Усе заворушилось, мерехтить.
І падає на мене шуму злива.
Чи все це наяву? Чи все наснилось?
З розгорнутих книжкових сторінок
Легкі птахи злетіли, мов з гілок,
І по кімнаті розгорнули крила…
Всі ніжно-світлі, аж прозорі в русі.
Одна пташина в’ється при лампаді,
А інша проливає сльози градом
Перед портретом мертвої матусі.
Одні птахи біляві, мов лілеї,
Пір’їни в них на грудях золотії,
А інші – сині всі, з рудим на шиї,
Неначе пофарбовані зорею.
Якісь мені на мляве серце впали,
Тріпоче пір’я – шелестять шовки.
А птах один крилом своїм легким
З теплом торкнув моє обличчя в’яле.
Хотів зітерти мого суму тіні.
І слухай! Заспівали всі вони.
Звук голосів чарівних їх дзвенить,
І крізь той спів я чую слів тремтіння:
«Забудь свій біль! Хай він навіки згине!
Твої ми вірші й друзів всіх отих,
Хто гріє душі на зірках ясних.
Всі ми і є жива твоя родина.
Ми криємо усі серця тривожні.
Ми – як роса на одинокім листі.
Мільйонам несемо ми в ніч імлисту
Надії ліхтарі гарячі Божі.
З’єднання душ людських – це наша справа!..
Пов’язуємо мертвих ми з живими.
Якщо ми поряд, завжди будеш з тими,
Яких давно укрили пишні трави!
Ці зграї благодатні обійми ти!..
Й коли тебе накриє смерті хвиля,
Ми теплі сльози на твою могилу
Із сонця золотого будем лити.»
Дзвенить акорд… І промені гарячі
Лампада ллє і кидає на стіни.
Лунає із кута старий годинник.
Закривши очі, я від щастя плачу…
2002
Завтра вже свято. Світло своє дивне
Лампада ллє, і вся кімната сяє.
Я сам. Годинник із кута лунає.
Час непомітно і безшумно плине.
Мороз надворі. Гріє піч поволі.
Лежу й мовчу, під головою – руки.
Лиш чую у вікно тихенькі стуки
Гілок горіхових померзлих голих.
Так, давній спогад під дверима наче
Чека і тихо в тужне серце стука,
Як друг, немов чиясь душа у муках
Із болем схлипує й зі мною плаче.
Колись давно, вечірньою порою,
Зима також покров гіллю плела.
Неначе сад кімната ця була,
Де тихе щастя плинуло рікою.
Як і тепер, лилось тоді проміння,
І сяяла ікона від лампади,
Приховував благословення ладан,
І тихо коливались світло й тіні.
Свічки горіли сальні жовтуваті.
Пахтіла ладаном уся кімната.
І, як на вічі, сіли ми, малята,
У захваті, що час у сніжки грати.
Під сивою вуаллю пару й диму
В печі вогонь палає жарко й живо
І смугами блискучо та грайливо
По килиму лягає й ними блима.
В м’якому кріслі батько сів спочити.
В устах у нього люлька задиміла.
І погляд його сонний, добрий, милий
Далеко поблукав цієї ж миті.
А біля нього матінка присіла,
Як символ щастя. Лагідна, бадьора
Сорочки шиє нам на свято скоре
І час від часу поглядає мило.
Кільця почулись стуки за дверима.
«Напевно, Петар це!» – гукає тато. –
«Завжди він любить щось розповідати.
Відкрийте дядьку!» І, як вир нестримний,
Щоб двері відімкнути, ми женем.
Й старий сусід, високий, наче хата,
Обтрушуючи з шапки сніг лапатий,
З’явився на порозі з ліхтарем.
І кожен з нас летить йому в обійми.
І мати його радо зустрічає.
А він іде до батька й всіх вітає,
Розпитує, як живемо усі ми.
І сяє щастям наша вся кімната.
На кожному чолі святе щось, миле.
Закручуючи вус, сусід уміло
Почне старі казки оповідати.
Ковтаємо ми мовчки кожне слово.
В той час як за вікном мороз, метілі,
Серця тремтять від радісної хвилі
Й чекають, чим завершить дядько мову.
А потім тато, ясний, як сонце раннє,
Узяв би гуслі у жилаві руки
Й почав би під зворушливії звуки
Прекрасний спів про Страхинича Бана.
Мені здавалось, пісні кожне слово
Неначе стало ніжною росою,
Що мерехтить, блищить і наді мною
Краплинками зтікає знову й знову.
Які ж далекі дорогі часи ті!
Обличчя рідні, вже давно нема вас!
Пуста кімната… Моє серце – хаос!
Не знав без вас я щастя ані миті…
Лампада й зараз тліє при іконі,
І до Різдва залишились години.
Я – лист зів’ялий, мене криє іній.
В своїй кімнаті-ямі я бездонній.
Дарма чекаю, скутий німотою…
Ані душі. Мовчу, як камінь, сам.
Лише горіх померзлим б’є гіллям
В моє вікно, вітаючись зі мною.
Та доки мука серце мені косить,
Ніби мороз траву на скелі голій,
Із книг моїх, запиленого столу
Зашаруділи наче феї коси.
Поглянь! Вже розгортаються на диво
Старі книжки, сни туги й самоти.
Усе заворушилось, мерехтить.
І падає на мене шуму злива.
Чи все це наяву? Чи все наснилось?
З розгорнутих книжкових сторінок
Легкі птахи злетіли, мов з гілок,
І по кімнаті розгорнули крила…
Всі ніжно-світлі, аж прозорі в русі.
Одна пташина в’ється при лампаді,
А інша проливає сльози градом
Перед портретом мертвої матусі.
Одні птахи біляві, мов лілеї,
Пір’їни в них на грудях золотії,
А інші – сині всі, з рудим на шиї,
Неначе пофарбовані зорею.
Якісь мені на мляве серце впали,
Тріпоче пір’я – шелестять шовки.
А птах один крилом своїм легким
З теплом торкнув моє обличчя в’яле.
Хотів зітерти мого суму тіні.
І слухай! Заспівали всі вони.
Звук голосів чарівних їх дзвенить,
І крізь той спів я чую слів тремтіння:
«Забудь свій біль! Хай він навіки згине!
Твої ми вірші й друзів всіх отих,
Хто гріє душі на зірках ясних.
Всі ми і є жива твоя родина.
Ми криємо усі серця тривожні.
Ми – як роса на одинокім листі.
Мільйонам несемо ми в ніч імлисту
Надії ліхтарі гарячі Божі.
З’єднання душ людських – це наша справа!..
Пов’язуємо мертвих ми з живими.
Якщо ми поряд, завжди будеш з тими,
Яких давно укрили пишні трави!
Ці зграї благодатні обійми ти!..
Й коли тебе накриє смерті хвиля,
Ми теплі сльози на твою могилу
Із сонця золотого будем лити.»
Дзвенить акорд… І промені гарячі
Лампада ллє і кидає на стіни.
Лунає із кута старий годинник.
Закривши очі, я від щастя плачу…
2002
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
КАРТА САЙТУ | Щодо "Майстерень" | Щодо Поезії | Поетичні дійства. Відзначення, конкурси | Щодо СЦЕНИ" | КОНТАКТИ
© Усі права застережено. Авторські права на все опубліковане належать їх авторам. Всі права на сайт належать адміністрації "Майстерень"
Адміністрація "Майстерень" несе відповідальність за все, що діється на сайті. Автори - відповідальні за те, що діється на їх особистих сторінках!
Executed in 0.0944 seconds
© Усі права застережено. Авторські права на все опубліковане належать їх авторам. Всі права на сайт належать адміністрації "Майстерень"
Адміністрація "Майстерень" несе відповідальність за все, що діється на сайті. Автори - відповідальні за те, що діється на їх особистих сторінках!
Executed in 0.0944 seconds