коли в самісінькому центрі мозку
ледь зазоріє – ось-ось розвидниться,
влягаються страсті по Ієроніму Босху,
і ритмізується серце_китиця.
і все ще тривожно, хоча й не лячно.
от саме тоді, із окрайцем слуху,
приходить дивитися на тебе, сплячу,
оглушений поцілунком у ліве вухо.

а зірок понападало! чи з перепою,
темнота підступає лискучим ґлеєм!
марити тобою - чекати бою,
перед нічиєю – як ми! – землею.
багато думається – та мало пишеться.
о-о! дайте походити за небесним плугом!!
хай хоч наостанок як слід натішиться
оглушений поцілунком у ліве вухо.

мозок успокоєних – що той горіх.
а мій – з_кількома_іменами вакуум,
перепрограмований позаторік
коктебельськими маками.
і чи вірші спросоння заскочать, чи
лоскотатиме промінь – лежи_і_слухай!
як же остаточно за двох мовчить
оглушений поцілунком у ліве вухо!

непосвяченим без різниці про що він марить
чи за кого молиться у Великдень,
і хто безсистемно кривавить хмари
кожен ранок_викидень.
вони не переймаються, що зима
проміж лівих ребер пульсує глухо,
бо такої взаємності і не мав
оглушений поцілунком у ліве вухо.

де, зрештою, лишається все як є.
написано_зверстано_видано – скоєно!
архетипний перелік Адамів_Єв –
здвоєний.
а всі усамітнені ще при житті –
хай мої вірші вам будуть пухом!
бо нічого більшого б не хотів,
оглушений поцілунком у ліве вухо.