Ваша правда. Донесена поетично добре. Мої вітання і гратуляції.

Минули часи, коли правда – на плаху,
Скоріш на смітник, не потрібна нікому.
Або ще як брязкальце в хаті невдахи,
Бо совість не спить – вона впала у кому.
Тарас не потрібен, набрид ще у школі -
У моді вірші про місцини причинні.
Поети полощуть білизну на волі,
Зубожіли душі, хіба ж вони винні?
Згадають, нещасного, лиш при нагоді
Своїм красномовством блиснуть при народі.
Та й слово давно вже не меч, а полова.
Вже совість не збудить й Тарасове слово.

Дякую, пане Миколо. Ваша висока оцінка підтримує. Рада бачити Вас щирим гостем на сторінці.

Це Ваше, пані Тетяно? Сумно і гарно. Якщо вже й Тарасове слово не розбудить, кого ще чекати? І чого дочекаємось?

Для мене крапок не забагато. А як Ви розуміли слова "І вражою злою кров"ю волю окропіте"? Пустити їм п"явки після гучного бенкету для покращення травлення? Думаю, Шевченко мав інше на увазі. :(( А ми подекуди надто ліберальні. Ріки крові - це ж не Дніпро зачорнити, але сидимо по самі вуха самі знаємо у чому і тішимося. А щодо заморських панів, то де ви бачили свого пана? Вони ж усі заморські, чи забугорні.

У тому й біда наша. Дякую, пане Іване. Побільше б таких прізвищ, як Ваше. Може, щось і змінилося б.

Доброго дня, Галино. Якби ж то заморський, у нас більше свій толочить(
Мені сподобався вірш загалом, таку тематику мало кому вдається витримати без збоїв. Вам це майже вдалося. Лише останній рядок заслабкий, як на мене. І у 5-му рядку "й" зайве ніби.
Дякую за твір.
З повагою, Віталій.

Ой тішуся, що надихнула, Тетяночко! Читала Ваших кумів, супер просто! То може ще якесь майбутнє зліпимо отак спільними зусиллями? Успіхів Вам, і натхнення.

Доброго дня й Вам, Віталію. Дякую за те, що не залишилися байдужі. Заморський з"явився в останню хвилину, коли вже викладала на майстернях. В першому маріанті було "І знову пан толочить мужика", тут було б якраз свій пан. Та мені здається, що нема ще в нас своїх панів, всі наші теперішні - вони ж не нашого роду, і не нашого духу. То за Шевченка пани свої були, а зараз... А без "й" можна обійтися, згідна. Дякую.

Ваша правда - щодо не-наших панів...

Тішуся, що знайшла розуміння. Бо якраз той заморський пан був найбільшим каменем спотикання, якось в момент вискочив, як Пилип з конопель, і не рушив з місця. Виходить, так мало статися.

Юлечко, доню, і тобі дякую за оцінку. Спробувала б ти поставити менше. :)

Пане Олександре, та чого б я мала ображатися. То я доні своїй так написала, жартома. :) А ріки крові були, та не з тих тіл, мабуть, і голод-холод теж не ті терпіли. Та й хай не геть все по іншому, але багато в яких краях таки краще. Не мені вам про це казати, сподіваюся. А про вільно, чесно і всенародно, то вже повеселили. І якби ж то тільки тими панами обмежилося, бо їх щось як поганок після дощу, щораз більшає.

Хотів би запитати про роль поезії у нашому житті.
Наскільки вона повинна зачаровувати, викликати теплі почуття?
Якою Ви її уявляєте?
Чи вона повинна дратувати, збурювати, гнати читачів грудьми на амбразури, ходити завченими колами – від Шевченка до Франка etc? Майданами, революціями, бунтами? Бути відверто публіцистичною, а якщо і ліричною, то на рівні розлук-злук, зрад-прощень? Заздалегідь вдячний за відповідь.

З повагою,
Г.С.

P.S. А перш за все я хотів би поцікавитись доцільністю вживання загальних понять у якості поетичних – таких як «заморський пан», «кривда», «люд», «нові слова». Наскільки їхнє вживання у поетичному творі виправдано з точки зору їхньої багаторазової вживаності в цілому – в газетах, салоганах, гаслах і творах минулого, одним словом, там, де їх бачили?

О пане Гаррі, та Ви що, з такими питаннями до мене звертатися?! :) То метрів треба питати, грандів, класиків, живих і мертвих. Уявляю собі, я просторікую про роль поезії у нашому житті. То вже кожна людина для себе вирішує, яку роль повинна відігравати поезія у її житті. Когось гріти, когось зачаровувати, когось будити, когось кликати до справи. Кому як пощастить, прочитати певну річ у певний час і нею пройнятися. А щоб поезія тільки зачаровувала і милувала око, то напевне, краще нам би спочатку повний комунізм збудувати, чи дочекатися обіцяного раю. А лірика, вона ж у кожного своя, і кожному своє. Хтось має розлуку, і йому б прощення навчитися, хтось купається в обіймах, і ділиться радістю з іншими. А хтось в дитинстві одягнув рожеві окуляри, а скинути їх досі не наважується. Які поети, така й поезія, мабуть. Це моя думка, і як сказав колись один мій друг, що я зроблю, як мені таке пишеться.