Цікаво, пане Олександре.
Єдине - по лініям - по лініях
І - благородний метал тому і благородний, що не піддається корозії), тому якось треба змінити: або метал виявився не таким благородним, або ще щось...
А, взагалі, дуже сподобалося!
З повагою,

А так воно і є

"Цілісна площина
умить припинила своє існування."
"Дивлячить на них
гостро відчуваєш
свою невічність."
......как-то пессимистично..но очень, очень красиво............

Тема одна
Пригадався текст про розбите дзеркало.
Ви його не читали? Ось.



Світлана Козаченко

2009

Поема "Розбите дзеркало"
“Це б’ють дзеркала...” Валерій Герасимчук
“Це б’ють дзеркала...”
Валерій Герасимчук

Розбили дзеркало. Розбили...
Не впало і не луснуло само.
Не град летів і не метеорит.
Не грався кіт (невмисно зачепив!)...
Ударив молот, коротко і сильно, –
повільно й довго падали шматки,
блискучі скалки, дрібно потрощившись,
тонкими конусами віялом спадали...
І в кожному – відбились очі вбивці.

Вдивляюсь пильно в люстра глибину...
Що хочу вгледіть? Срібна амальгама
без пристрасті відсвітить все, що бачить:
дрібненьку зморшку, сиву волосинку,
очей зелено-сірих запитальність...
Не хочу довірять крихкому склу!
Я зовсім не така, сліпа площино!
Та невблаганність дзеркало являє
суворої реальності життя.
Портретна яв зухвалого свічада
мене дратує, змушує яритись,
здіймає хвилю в темряві бездонній:
хто видів правду – здатен на злочинство.

Колись дзеркала тіяли з металу...
Терпляче срібло шліфували руки
старого майстра: молодість-бо рвійна!
Чи бронзи шмат ставав лискучим кругом,
в якому вивіряла Клеопатра
свою уроду й хитрощів науку.
Тоді не кожен міг побачить світло,
дароване очам гладеньким люстром:
що істина – то привілей багатства,
з часів прадавніх знає навіть раб.
...Гойднулася завіса півпрозора –
рабиня йде, щоб витерти свічадо
вельможної владарки. Порох стерла.
Поглянула на свій ковзкий відбиток,
свідома власної краси на ймення Юність, –
і усміхнулась... Дзеркало не бреше:
рабині чар затьмарює царицю.

На дзеркалі завжди багато пилу
і плями, як на гріх, мозолять око...
Щодня беру ганчірку – й за роботу:
побіжно розпилю аерозоль –
й за кілька ментів осяйна поверхня
засліплює відбитим чистим світлом.
Раніше ж мама жмакала газети
і люстро вимите до блиску натирала –
тяжка була до істини дорога...
Сьогодні швидко дзеркало ясніє,
але чи правда нині більш досяжна? –
Навчились й амальгаму вже дурить.

Свічадоньку, скажи-но, що судилось,
де бродить щастя, лиш моє, єдине:..
Свічу поставлю, запалю – не дихай!
Пророче полум’я магічно відіб’ється –
і скаже правду, долю подарує,
щасливу й довгу провістить дорогу...
У чарівних глибинах задзеркалля
на білому коні мандрує лицар,
високу вежу за мету він має,
де я чекаю із вогнем заклятим...
Мовчить латаття в дзеркалі озернім:
загляне лицар в позазадзеркалля –
і там горить моя свіча остання!
Що суджено – довіку не об’їдеш...

Сім літ нещасть тому пророчать дому,
де дзеркало розбили ненароком,
а чи навмисне брязнули з розсердя...
Сім літ нещасть до сьомого коліна –
тому, хто в дзеркалі шукає зла причину,
не хоче озирнутись і побачить:
що люстро відобразило правдиво?..
Сім поколінь твоїх прямих нащадків
спокутувать твою провину будуть,
бо ти – сліпець. Душі твоєї очі
якась полуда вкрила, а чи більма
на них з’явились, застуючи світло...
Розбив ти скло з ненависті. Й не знаєш,
що злість ота – проти самого себе,
бо що ти бачиш в дзеркалі? –
себе.

Крилаті мешти, меч, мале люстерко
поклав у торбу й рушив у дорогу...
На те й герой – щоб звоювать потвору,
щоб врятувать від скам’яніння душі.
Бій був запеклий, і швидкий, і лютий:
здіймали пил сандалії, та іскри
викрешував з каміння меч Персея
й метали ненависно хижі очі
змієволосої нестерпної Горгони...
Бракує сил героєві. Ще трохи –
і гляне в прірву більм, а смерті досить
одної миті, щоб звершить жадане...
Та каменем постане не людина!
Точніший рух меча скерує люстро –
й востаннє змії над чолом зів’ються,
посмертний чар даруючи страшидлу.
Ти бачиш в дзеркалі – що в тебе за плечима...

В кімнаті сміху тішиться малеча,
щосил регоче із химерних тіней,
які мандрують зі стіни на стіну,
дивуючи потворністю німою.
– Тут я товстий – у рамі не вміщаюсь,
а тут худий, як тичка на городі,
то витягнуться вуха, мов ослячі,
то сплюснеться вся голова – як смішно!
...Беззвучні міни корчить скло покірне –
його таким зробили для забави,
але хіба лише в кімнаті сміху
трапляються криві дзеркала, мамо?..

А щоб не стало дзеркало кривим –
його створить повинен справжній майстер...
У праці вивіряти кожний рух,
дивитись пильно, щоб ніде не збитись,
не поспішати, не смішити люд –
і вийде люстро – мастаку на славу!
Мистецтво – дзеркала посіяти зерно,
зростити бережно, уникнувши негоди,
позбувшись шкідників і бур’яну
і вчасно поливаючи... Пагінце
віддячить зодчому своєму устократ,
коли несхибним світлом засіяє
і світу істину провозвістить –
свідоме о свою відповідальність.

Розбите дзеркало у ката під ногами...
Блискучі зламки всіяли підлогу –
лежать, утихомирившись, заснувши,
та все ж відображають світ-убивцю:
розколотий, розтрощений на шмаття,
силкується з’єднатись – і не в змозі,
і падає, і знов тисячократно
на скалки розлітається прощально...
Зі світом лихоманить і людину,
що пнем стовбичить, опустивши молот,
й поволі усвідомлює реальність,
що настає опісля, згодом, потім –
коли вже зроблено й діяння не повернеш...
Із тисяч пірамід, тонких, блискучих,
мов лезо, гострих, з дзвоном що упали, –
із кожної! – твої зринають очі.
В них – розпач? здивування? страх? надія? –
в них біль і... розуміння, що робити:
збиратись на чекання – на сім років...

Поет трудився, рук не покладавши,
складав пісні чудовні та балади –
нетлінні твори красного письменства...
Ні раз не схибив словом ані ділом:
співав хвалу могутньому владиці,
його дружині, чадам, домочадцям –
і за такі заслуги перед троном
став Срібним Дзеркалом монаршої родини!
...Срібліють скроні вчителя старого,
над зшитками дитячими схилившись, –
він довго жив і дуже довго мучивсь –
на каторзі, в далекому засланні –
за гостре слово, надто вільну думку,
за те, що не схилявсь, не славословив,
що мав сміливість правду говорити –
не любить правди й найдобріший владар...
Дзеркала срібні – вічні, бо – з металу,
а скло крихке, тендітне, легко б’ється –
та цим і варте... Істинна великість –
у чесності, оціненій в життя.

Іду під гору. Давить щось на плечі...
Сліпуче сонце сушить піт солоний.
Байдужий камінь знову ріже ноги.
І мучить спрага. І зника свідомість...
Уперто просуваюся без стежки,
шукаю путь до хмарної вершини,
чіпляючись – хоч нігтями! – за брили
то ковзаючи на дрібненькій гальці...
Несу тягар. Важкий і незручний він.
Погано припасований до спини.
Боюсь впустити й втратити навіки
крихку цю ношу – дзеркало без рами.
Несу на гору дзеркало. Поставлю
його між камінь і тримати буду
руками обома, щоб не розбилось.
І ждатиму, коли у склі правдивім
засяє цілий світ – мінливий, гарний,
не здатний ні на підлість, ні на зраду...
Зіньків, червень 2008

2008
Зіньків Полтавської області
Філософські роздуми про дзеркало в людському житті та про літературну творчість як відображення світу.
© Світлана Козаченко