Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.01.05
12:18
Замок.
Залізний дизайн.
Пташці
відрізали лапку.
Лізе
по лезу сльоза,
крові
коричнева крапка.
Залізний дизайн.
Пташці
відрізали лапку.
Лізе
по лезу сльоза,
крові
коричнева крапка.
2026.01.05
12:17
В траві ховався коник,
В траві ховався коник,
Дзвонив той коник в дзвоник,
Співав і цокотав.
Невже ж то бува,
Невже ж то бува,
Дзвонив той коник в дзвоник.
Невже ж то бува,
В траві ховався коник,
Дзвонив той коник в дзвоник,
Співав і цокотав.
Невже ж то бува,
Невже ж то бува,
Дзвонив той коник в дзвоник.
Невже ж то бува,
2026.01.05
11:35
Я прокинусь у лісі від шуму птахів.
Із безодні вернусь у новітню безодню.
Моє серце проб'ють не списи каблуків,
А ледь танучі в небі зникаючі зорі.
І до мене долинуть видіння віків,
Невідчутні, загрозливі, сиві, прозорі.
Я прокинуся в лісі
Із безодні вернусь у новітню безодню.
Моє серце проб'ють не списи каблуків,
А ледь танучі в небі зникаючі зорі.
І до мене долинуть видіння віків,
Невідчутні, загрозливі, сиві, прозорі.
Я прокинуся в лісі
2026.01.05
10:59
Ніч вливається в шибку синькою,
Підвіконням стікає вниз.
Обморожена гілка бринькає
Медіатором об карниз.
Місяць повний у сніг покришений.
Грає сріблом невинний наст.
А за щирою ніби тишею
Підвіконням стікає вниз.
Обморожена гілка бринькає
Медіатором об карниз.
Місяць повний у сніг покришений.
Грає сріблом невинний наст.
А за щирою ніби тишею
2026.01.04
23:25
Була шкварка, була чарка
І сметана, і млинці.
І таїлась поруч сварка —
Вхід до сварочки вкінці…
Хто кого об’їв, чи зрадив —
Загубилось у млинцях.
А сметані хтось порадив
Прогулятись по синцях…
І сметана, і млинці.
І таїлась поруч сварка —
Вхід до сварочки вкінці…
Хто кого об’їв, чи зрадив —
Загубилось у млинцях.
А сметані хтось порадив
Прогулятись по синцях…
2026.01.04
19:33
Про всіх потрібно знати у житті:
І про героїв, і про тих катів,
Що Україну нашу мордували,
Життям нормальним жити не давали.
Багато з них були, як одноденки –
У небо піднімалися швиденько.
Одні – людей на краще надихати,
Другі – щоб отих перших уби
І про героїв, і про тих катів,
Що Україну нашу мордували,
Життям нормальним жити не давали.
Багато з них були, як одноденки –
У небо піднімалися швиденько.
Одні – людей на краще надихати,
Другі – щоб отих перших уби
2026.01.04
18:09
Ну що сказати? Спрацювали чисто!
Без метушні та зайвих децибелів.
Одним мікроскопічним терористом
Поменшало. Віват, Венесуело!
Все обійшлося без балаканини.
До біса резолюції, ухвали!
То й добре! А стражденна Україна
Без метушні та зайвих децибелів.
Одним мікроскопічним терористом
Поменшало. Віват, Венесуело!
Все обійшлося без балаканини.
До біса резолюції, ухвали!
То й добре! А стражденна Україна
2026.01.04
13:03
Малює мороз візерунок
На склі, як маестро пісні.
Ранковий упав поцілунок
Моєї дружини-весни.
Я п'ю животворний цей трунок,
Не рік і не два - цілий вік.
Красуне! Супружнице юна!
На склі, як маестро пісні.
Ранковий упав поцілунок
Моєї дружини-весни.
Я п'ю животворний цей трунок,
Не рік і не два - цілий вік.
Красуне! Супружнице юна!
2026.01.04
12:11
Коли подолаєм навколишню сірість?
Коли вже настане жадана весна?
Коли подолаємо мряку і сизість,
Вдихаючи свіжість, як помах крила?
Коли подолаємо зоднаковіння,
Стандартність і сплутаний, немічний страх?
Коли проросте крізь байдуже каміння
Коли вже настане жадана весна?
Коли подолаємо мряку і сизість,
Вдихаючи свіжість, як помах крила?
Коли подолаємо зоднаковіння,
Стандартність і сплутаний, немічний страх?
Коли проросте крізь байдуже каміння
2026.01.04
10:18
Уже під старість Галя пригадала,
Що їй колись циганка нагадала.
Казала: женихів і не злічити.
Та врешті з іноземцем будеш жити.
Збулося дійсно це, тож гріх брехати:
Є іноземці два у неї в хаті.
Таки не обманула за червонець, –
Бо ждуть бульдог-фран
Що їй колись циганка нагадала.
Казала: женихів і не злічити.
Та врешті з іноземцем будеш жити.
Збулося дійсно це, тож гріх брехати:
Є іноземці два у неї в хаті.
Таки не обманула за червонець, –
Бо ждуть бульдог-фран
2026.01.04
10:10
Раїса Обшарська. Сезон блукаючих дощів: повісті, оповідання, новели. —Тернопіль: Джура, 2006 р. — 254 с.
Усім шанувальникам художньої літератури, відомо, що є книги, які захоплюють одразу і не відпускають, поки не прочитаєш їх до останньої сторінки. Авт
2026.01.03
21:46
Розливає обрій червоно лафітом,
Обідок від сонця лущиться у сніг.
Вволю нагулявшись, затихає вітер:
Спав би, та клаксони надто голосні.
Стелиться додому двоколісна смуга,
Відбивають фари в паморозі блиск.
Щоб не заважати, шепочу на вухо:
Обідок від сонця лущиться у сніг.
Вволю нагулявшись, затихає вітер:
Спав би, та клаксони надто голосні.
Стелиться додому двоколісна смуга,
Відбивають фари в паморозі блиск.
Щоб не заважати, шепочу на вухо:
2026.01.03
17:52
Він марив Яблуницьким перевалом,
Щоб далі аж до Річиці дійти...
І раптом смеречина перервала,
Що замірявсь зробити в цім житті.
Тремтіла смеречина, мов зайчатко,
А він лежав під нею горілиць.
Не знала смеречина, чи кричати,
Чи почекать конвалій і с
Щоб далі аж до Річиці дійти...
І раптом смеречина перервала,
Що замірявсь зробити в цім житті.
Тремтіла смеречина, мов зайчатко,
А він лежав під нею горілиць.
Не знала смеречина, чи кричати,
Чи почекать конвалій і с
2026.01.03
17:26
Нічого такого, ще вибухів кілька.
Верби схилились, розсіявсь туман…
Зникла хатина, зникла бруківка.
Лишився у полі лише дурман.
Нічого такого, звикаєм потроху —
Рік вже четвертий, п’ятий ось-ось…
Кілька разів із льоху до льоху —
З цим і живемо, з
Верби схилились, розсіявсь туман…
Зникла хатина, зникла бруківка.
Лишився у полі лише дурман.
Нічого такого, звикаєм потроху —
Рік вже четвертий, п’ятий ось-ось…
Кілька разів із льоху до льоху —
З цим і живемо, з
2026.01.03
16:31
Придумати задачу вдома будь- яку
Задала вчора в школі вчителька Сашку.
Чомусь малий багато думати не став,
Хвилин за десять він завдання написав.
Коли свою задачу дітям прочитав,
Сміялась вчителька, і клас весь реготав.
В задачі пише: крокодила я
Задала вчора в школі вчителька Сашку.
Чомусь малий багато думати не став,
Хвилин за десять він завдання написав.
Коли свою задачу дітям прочитав,
Сміялась вчителька, і клас весь реготав.
В задачі пише: крокодила я
2026.01.03
14:20
Поетична непоетичність.
Так кусає змія за свій хвіст.
Це надмірне позерство й практичність.
У колодязі згублений хист.
Так потоне усе в парадоксах,
У апоріях, візіях, снах.
І останній п'яниця й пройдоха
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Так кусає змія за свій хвіст.
Це надмірне позерство й практичність.
У колодязі згублений хист.
Так потоне усе в парадоксах,
У апоріях, візіях, снах.
І останній п'яниця й пройдоха
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Николай Блоха (1973) /
Проза
Проект выступления на Украина имеет талант.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Проект выступления на Украина имеет талант.
Проект выступления на Украина имеет талант.
Солнце уходит на запад, крася улицы летнего города, в оранжевые полтона. Вдоль широкого проспекта идут две подружки, разговаривая между собой, и не обращают внимания на идущего с ними парня, что явно на пару лет старше. Он идёт рядом и не может более нескольких секунд не смотреть на неё, худенькую девчонку, с двумя длинными косичками. Но в его голове только не желание расставаться, смешенное с недостатком и жаждой общения, и в голове звучат только четыре строки:
Ты, меня.
Ты, меня терпеть не можешь,
Ты, стесняется меня.
Если, есть подруги рядом.
Лучше, не было меня.
Но грустные строчки, подсказывают решение, которое он, и рад был бы принять, но вот он не в силах, видь, это значит не видеть её, но отказать себе в удовольствии видеть её, не допустимо, и пусть для этого надо игнорировать отсутствие внимания. Парень, живёт толь одной, данной встречей, впитывая каждую секунду, что проходит рядом с ней, не зная, что сейчас меняется его жизнь, изменяя всю его сущность, и как следствие, его ждёт, не один день тоски, и ожиданий.
Она не рядом.
Она не рядом,
Он не ждёт.
Она сегодня не прейдёт,
Он тоже мог бы не прейти,
Вод только некуда идти.
И тоска будет гнать его, из дома, пройти мимо её дома, посмотреть в окно, и с грустью идти прочь, проходя за вечер несколько километров, и понимая, что он один и нет некого рядом, а эго жизнь это всего лишь:
Четверостишья.
Четверостишья, монотонных будней,
Мне говорят, всё так же, не о чём.
И проходя увядших роз аллеей,
Я вспоминаю о своём,
О тех, кто раньше был мне дорог,
Грустить не стоит не когда.
И всё же, я открытку отправляю в некуда.
Но когда-то боль утихнет, и он будет жить, замечая, в непонятном для него состоянии, и даже боятся допустить приветливый взгляд её в его сторону.
Проходит много.
Проходит много лет и зим,
А я всё также нелюдим.
И, вообщем-то, не важно-то,
Что я люблю тебя ещё,
Давно прошли года любви,
Не дай мне вспомнить о любви!
Вот только жизнь, на всё имеет свои расклады, и через годы он увидит такие же длинные волосы, и узнает имя хозяйки их, но лишь через год, узнав о свадьбе, вновь найдёт. Не долгое знакомство, несколько недель, друзья сказали:
- Влюблена.
Он не поверит, но напишет ей стишок:
Она.
Она, его стесняется, боится,
А он ей иногда ночами снится.
Но, думая о ней, понять, не может он,
Что в ней нашёл и чем увлёкся он.
Её привесные черты,
С ума не сводят, возбуждая.
Но нет в ней, чтоб такой красы.
Лишь, волосы большой длены,
И не знакомые черты,
Что боли причинить не могут.
Найдя пот деревом кусочки, открытки со стишком, собрал, закрыв своё сердечко, и через полгода с ней расстался, хотя и слышал, что любим, но не ценим. И всё же в первое время, он иногда, он подходит на остановку, что напротив её окон, и работает но ноутбуке, над книгой о них трёх, а иногда подняв глаза на окна, где слегка раздвинуты жалюзи, и становится понятна концепция.
Концепция.
Концепция примерно такова,
Ты любишь,
Я тоже, не могу забыть тебя.
И мы стоим,
И смотрим друг на друга,
Мы издеваемся,
Быть может над собой,
Не понимая,
Что не можем друг без друга.
И всё проходит, со временем он закончит книгу, и всё что его будет интересовать в жизни, это короткое общении с одной из них, чьё имя стоит в названии книги.
Прощание с призраком.
Привет дитя, привет,
Я рад увидеть был тебя.
Прошли года, и я стою,
Смотрю сегодня на тебя.
Прожив с тобой, но без тебя,
Прожив с другой, последние года.
Я счастлив, честно, не жалею.
Видь без неё, не проживу,
Не проживу, поверь и дня.
Но был бы не против я,
С тобою провести полдня,
Пойти пройтись, в кафе присесть,
При этом не сказать слова,
Так просто на тебя смотреть.
Пытаясь разобраться в том,
Чего не пережил и оценить потери.
Потом расстаться и уйти,
Уйти не на секунду, навсегда.
Но город в оранжевых цветах, ещё радует общением не долгой прогулки, и желанием, что бы она не кончалось.
Николай Блоха 14 Февраля 7518 года (2010) зарисовка для конкурса «Украина имеет талант», возможно пройду конкурс на конкурс, видь уже пригласили, но только на конкурс на участие.
Солнце уходит на запад, крася улицы летнего города, в оранжевые полтона. Вдоль широкого проспекта идут две подружки, разговаривая между собой, и не обращают внимания на идущего с ними парня, что явно на пару лет старше. Он идёт рядом и не может более нескольких секунд не смотреть на неё, худенькую девчонку, с двумя длинными косичками. Но в его голове только не желание расставаться, смешенное с недостатком и жаждой общения, и в голове звучат только четыре строки:
Ты, меня.
Ты, меня терпеть не можешь,
Ты, стесняется меня.
Если, есть подруги рядом.
Лучше, не было меня.
Но грустные строчки, подсказывают решение, которое он, и рад был бы принять, но вот он не в силах, видь, это значит не видеть её, но отказать себе в удовольствии видеть её, не допустимо, и пусть для этого надо игнорировать отсутствие внимания. Парень, живёт толь одной, данной встречей, впитывая каждую секунду, что проходит рядом с ней, не зная, что сейчас меняется его жизнь, изменяя всю его сущность, и как следствие, его ждёт, не один день тоски, и ожиданий.
Она не рядом.
Она не рядом,
Он не ждёт.
Она сегодня не прейдёт,
Он тоже мог бы не прейти,
Вод только некуда идти.
И тоска будет гнать его, из дома, пройти мимо её дома, посмотреть в окно, и с грустью идти прочь, проходя за вечер несколько километров, и понимая, что он один и нет некого рядом, а эго жизнь это всего лишь:
Четверостишья.
Четверостишья, монотонных будней,
Мне говорят, всё так же, не о чём.
И проходя увядших роз аллеей,
Я вспоминаю о своём,
О тех, кто раньше был мне дорог,
Грустить не стоит не когда.
И всё же, я открытку отправляю в некуда.
Но когда-то боль утихнет, и он будет жить, замечая, в непонятном для него состоянии, и даже боятся допустить приветливый взгляд её в его сторону.
Проходит много.
Проходит много лет и зим,
А я всё также нелюдим.
И, вообщем-то, не важно-то,
Что я люблю тебя ещё,
Давно прошли года любви,
Не дай мне вспомнить о любви!
Вот только жизнь, на всё имеет свои расклады, и через годы он увидит такие же длинные волосы, и узнает имя хозяйки их, но лишь через год, узнав о свадьбе, вновь найдёт. Не долгое знакомство, несколько недель, друзья сказали:
- Влюблена.
Он не поверит, но напишет ей стишок:
Она.
Она, его стесняется, боится,
А он ей иногда ночами снится.
Но, думая о ней, понять, не может он,
Что в ней нашёл и чем увлёкся он.
Её привесные черты,
С ума не сводят, возбуждая.
Но нет в ней, чтоб такой красы.
Лишь, волосы большой длены,
И не знакомые черты,
Что боли причинить не могут.
Найдя пот деревом кусочки, открытки со стишком, собрал, закрыв своё сердечко, и через полгода с ней расстался, хотя и слышал, что любим, но не ценим. И всё же в первое время, он иногда, он подходит на остановку, что напротив её окон, и работает но ноутбуке, над книгой о них трёх, а иногда подняв глаза на окна, где слегка раздвинуты жалюзи, и становится понятна концепция.
Концепция.
Концепция примерно такова,
Ты любишь,
Я тоже, не могу забыть тебя.
И мы стоим,
И смотрим друг на друга,
Мы издеваемся,
Быть может над собой,
Не понимая,
Что не можем друг без друга.
И всё проходит, со временем он закончит книгу, и всё что его будет интересовать в жизни, это короткое общении с одной из них, чьё имя стоит в названии книги.
Прощание с призраком.
Привет дитя, привет,
Я рад увидеть был тебя.
Прошли года, и я стою,
Смотрю сегодня на тебя.
Прожив с тобой, но без тебя,
Прожив с другой, последние года.
Я счастлив, честно, не жалею.
Видь без неё, не проживу,
Не проживу, поверь и дня.
Но был бы не против я,
С тобою провести полдня,
Пойти пройтись, в кафе присесть,
При этом не сказать слова,
Так просто на тебя смотреть.
Пытаясь разобраться в том,
Чего не пережил и оценить потери.
Потом расстаться и уйти,
Уйти не на секунду, навсегда.
Но город в оранжевых цветах, ещё радует общением не долгой прогулки, и желанием, что бы она не кончалось.
Николай Блоха 14 Февраля 7518 года (2010) зарисовка для конкурса «Украина имеет талант», возможно пройду конкурс на конкурс, видь уже пригласили, но только на конкурс на участие.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
