Так може й залишатимемось у тих чудових місцях, де нас захоплює фантастика? :) Не треба звідти уходити, бо фантастика - це навіть не стиль життя, а саме воно :) Спасибі за "чудово".

Скажу вам по секрету: за космосом - осінь. І звуть її Олена :))) Щасливий, що зміг вразити вас враженнями :)

:)

За межею всесвіту – осінь,
Перехрестя галактик димних.
Нас поволі, мов листя, носять
Траєкторії павутинні.

На пожовклі кленові карти,
Впала синь від озер туманів.
Розмивають дощі на старті
Грона зір в стереоекрані.

Озирнешся ще раз у літо…
На міжзоряних магістралях
Заревуть двигуни боліду
В субтонованому вокалі.

Звабить блиском чужого світу
Загадкова сумна Нібіру.
На самотній її орбіті –
Білі карлики й чорні діри.

Та до неї – роками відстань,
Згаслі сонця й поля магнітні.
За мільйони парсеків звідси
Дивні очі ультраблакитні.

І не стрітись… Такий вже графік.
Все розкреслено по законах.
Нездоланний торує трафік
Космоліт у сріблястих скронях.

Осінь світлим дощем заплаче…
А на ранок, в прямім ефірі,
Огласить астроном незрячий,
Що з орбіти зійшла Нібіру.

На кордоні космосу – осінь,
Барвить небо у сік калини.
А мене все до тебе зносить
Некеровано і нестримно.

Дуже-дуже за добре! :) *трохи знічується у високохудожній формі* :)))

(хапається за рятівну линву, підвиваючи в мікрохвони - ні-і-іть в прошлоє порву-у-у-у і-і-і дальшє будь что бу-у-удєт)
й-ех! гарно, Сергію.
я б сказав - лібертатично.
з надією дивицця на земну кульку. :))))