...ця груша росте тут ще від тих часів,
коли на місці нинішнього села шумів ліс;
усі інші дерева прадіди вирубали, спалили,
а грушу лишили;
якогось там року блискавиця влучила в стовбур, підпалила,
то йому довелося гасити, рятувати “маму”.
(Василь Рябий, “Хто як Бог”)

Як застигло це море, це море мережаних піль.
Як стинається вгору праголос, сопрано діброви.
Я уранці була там дощем, аж до щему була там з дощем,
повна срібла і злата, готова на вічні розмови.
Ген ячала булатом, бо падали листя ножі,
піднімала такі та ховала в книжки на вокзалах.
А колись-то свідомо тремтіла у сні:
бо діброва в мені розквітала сумними листками.
Я ножами текла у кишеню моєї землі,
то чавила цю тишу, котра заколисує зруби.
Аж до згуби дійшла, ніби щойно дійшла до межі,
і ревіла далеко за обрієм зраненим зубром.
Скільки літ їй було, як мене занесло у цей світ?
Скільки часу минуло, що я в ній відкрила минуле?
Від очей ніби множаться люди, неначе нулі.
Та одне із полотен Зарецького скрапує всюди...
Я могла написати сто віршів між цих ось дубів.
Задубів мій продимлений голос і вийшло шептання.
У свідомості біло від білих квіток і пеньків.
То вони, мов коліна, бездумно схилилися в травах.
Їх рубали, тоді я рубанком горіла у сні,
ніби мною тесали майбутнє, що грубо вросло у минуле.
Хто забув? А гілки, наче руки, шкребуться у сніг,
ні, у землю під ним, як у мене. Тож я не забула...

2010