(вперше опубліковано в спецвипуску газети “Новини Шумщини” з нагоди 105-ї річниці У.Самчука)

Улас Олексійович Самчук був не просто українським прозаїком двадцятого століття. Був лицарем української прози. І власним прикладом, і літературознавчим роздумом відстоював право прози крупних жанрів на особливе місце в українській, наскрізь запоетизованій літературі, розкривав її багатющі можливості. «Прозова література майже всевладно і безконкуренційно опанувала весь простір земної кулі, де тільки є люди, що вміють читати. Властиво в наш час це і є література». У цьому, можливо надто категоричному, твердженні – уся сила Самчукового прагнення до того, щоб українська нація заговорила у світовому культурному просторі загальнозрозумілою і потужною мовою прози, мовою роману.
Літературний процес Тернопілля і Рівненщини проходив під диктатом поетичних та прозопоетичних форм принаймні до кінця минулого століття. Проза, посівши таки у 50-60 роках ХХ століття ключові позиції в українській літературі, залишалася монополією «культурних столиць» - Києва та Львова. Поодинокі винятки з правила (наприклад – історична проза Петра Ковальчука та Євгена Шморгуна) залишалися “широко відомими у вузьких колах”. Окрім вже згадуваної домінуючої поетичної традиції відігравала роль і «підвищена прохідність» поезії – у радянські часи легше було пробитися на шпальти нечисленних газет чи у видавничі плани ще менш чисельних видавництв із поетичною збіркою, аніж з повістю, не кажучи вже про роман. У добу державної Незалежності і ринкових відносин на зміну «цензурному бездоріжжю» прийшло «бездоріжжя фінансове». Приватні друкарні, масово з’явившись до середини дев’яностих і гордо назвавши себе видавництвами (у більшості випадків – без жодних на те підстав) бралися за друк будь-яких текстів, аби вони оплачувалися замовником. В цій ситуації знов-таки легше знайти спонсорських грошей на збірочку віршів обсягом 48 сторінок, аніж на повість чи роман. На жаль, ота легкість вкупі із відкритими шлюзами літературного редагування зіграли з українською поезією злий жарт – саме у віршовані жанри ринули усі, спраглі надрукуватися – від юних обдарувань до хронічно перспективних графоманів пенсійного віку. В результаті з українським віршем сталося те саме, що й з купоно-карбованцем. Друк надлишкової паперової маси, не достатньо підкріпленої золотим запасом правдивого поетичного таланту, спричинив її знецінення. Значною мірою саме інфляція вірша спричинила першу хвилю охолодження масового читача до рідної літератури. (Наступним ударом по власному читачеві став масовий викид в культурний простір «текстів» дев’ятдесятників, отих «заслужених доярок Європейського союзу» зорієнтованих на західноєвропейські гранти і постмодерні уподобання тих хто ті гранти роздає). Але саме ця інфляція вірша змусила обдарованих і совісних поетів замислитись і шукати інших форм творчої реалізації, ступити слідами Уласа Самчука. Внаслідок цього Волино-Подільська височина та Мале Полісся збагатили українську прозу рядом імен.

«Крига скресла» 1999 року, із виходом першої книги «Пасинки Європи» роману «Сопигора» (продовжена 2004 року книгою «Війна у війні»). Її автор Богдан БАСТЮК починав як лірик і гуморист. Його поезія як у друкованому вигляді так і у виконанні артистів розмовного жанру мала широку аудиторію і користувалась популярністю – варто лишень нагадати, що саме на гуморесках Бастюка «розкрутився» такий популярний нині Григорій Драпак. Проте не все побачене і почуте від односельців (а спостережливість і пам’ять на добру історію у Бастюка - просто феноменальні) вміщалося в рамки гумору. Мабуть це і спонукало до роботи над сагою, яка увібрала в себе живе життя подільського села ХХ століття. Надзвичайне у звичному, Життя в усіх його проявах – високих і смішних, трагічних і веселих - наново побачене уважним і співчутливим спостерігачем, який раз по раз коментує свої спостереження з позиції сьогодення, з позиції вічних цінностей. Так і напрошується порівняння: «Сопигора» - молодша сестра Самчукової «Волині». Обидві книги “Сопигори” – із тих, які читаються швидко, але залишаються у пам’яті надовго, раз по раз нагадують про себе, викликають бажання відкрити знову. Адже при цьому читанні не тільки дістаєш уявлення про те як жив наш народ у страшному і кривавому ХХ столітті, але яскраво усвідомлюєш завдяки чому він вижив. Уривки з наступної книги циклу, які з’являються в локальній періодиці дають підстави сподіватись, що вона стане гідним вивершенням трилогії, підсумком п’ятнадцятилітньої праці лауреата обласної літературної премії ім. Уласа Самчука Богдана Бастюка.
Представник Рівненської літературної школи сколихнув читацьку аудиторію вже наступного року. Олександр ІРВАНЕЦЬ, доти теж відомий як поет опублікував роман-антиутопію “Ровно/Рівне”. Написаний у притаманній для “дев’ятдесятників” епатажно-кічевій манері роман проте відрізняється від більшості “текстів” цього літературного напрямку. Його моторошна ірреальність складається із тисяч до міліметра вивірених, достовірних деталей. Герої діють у чітко окресленому географічному просторі, ім’я якому – місто Рівне/Ровно, похмурою фантазією автора розділене стіною, кордоном гіпотетичних Західноукраїнської Республіки та Соціалістичної Республіки Україна. Така собі суміш Самчука і Віктора Суворова…
Рік дві тисячі перший ознаменувався новим Тернопільським проривом. З-під пера Лесі РОМАНЧУК, на той час уже знаної як автор кількох поетичних збірок та виконавиця власних пісень, з’явилася перша книга роману “Не залишай”. Вісім книг (за три роки!) стрімко і навально, як снаряди установки “Град”, пішли в саму гущу читацьких мас і вразили та здивували читача. Роман став сенсацією на обширі від Нью-Йорка до Хутора Михайлівського, причому захопилися ним навіть ті наші співвітчизники, котрі до того книг українською “прінціпіально нє чіталі”. В кінці кожної наступної книжечки видавництво “Джура” скромненько зазначало наклад – п’ять тисяч примірників! Серіал Лесі Романчук потрапив у десятку, дав читачам, а особливо – читачкам те, чого вони давно чекали від книги, поєднавши драматизм “мильної опери” та інтригуючу динамічність із нещодавно пережитими реаліями “ізобільних” вісімдесятих та “судьбоносних” дев’яностих. Мало того, що книги були написані для людей і людською мовою (це характерна риса галицько-волинської краєзнавчої прози загалом). Приховані під надто прозорими псевдонімами райцентри Тернопільщини, столиця області (за визначенням головної героїні - “єдине на землі місце в якому я хотіла б жити і померти”) стали не просто фоном, а дійовими особами, причому далеко не другорядними. Починалося все (принаймні - з точки зору читача) як захоплюючий дамський роман, а в кінцевому підсумку вийшов виписаний з лікарською точністю і доброю іронією портрет суспільства на зламі тисячоліть.
Після нетривалої паузи (викликаної написанням і публікацією більш елітарного чотиритомника “Гравітація) Л.Романчук накрила читачів новим залпом. У 2006-08 роках з’явилися вісім книг циклу “Чотири дороги”. Часовий обшар твору звужений – це виключно сучасність. Зате географія… Від атлантичного узбережжя США до Тюмені, від Німеччини – до Риму. І всюди – повно “нашого цвіту”, дорогих земляків – тернополян. Усі вони по світах широких не в туристичній поїздці…Але якщо одні у цих мандрах не бачать нічого окрім довгого долара і не гребують нічим, щоб цей долар здобути, то інші, навіть у малокомфортних, а то й небезпечних умовах заробітків – осмислюють і освоюють європейський суспільно-культурний простір, роблять з минувшини висновки для власного майбутнього.
Петро КРАЛЮК – солідний науковець, автор цілого ряду резонансних наукових праць з історії вітчизняної філософії та культури, на щастя знаходить час і для літературної творчості. Багата і шляхетна ерудиція, помножена на талант знаходити таємниче в хрестоматійному і значне у звичному та уміння цікаво оповісти про свої знахідки читачеві – ось основа книг Петра Кралюка. Два маленьких романи “Діоптра” та “Віднайдення раю” (2008) зацікавлюють тим, що на нитку основної сюжетної лінії, яка в обох випадках розвивається під час подорожі по Великій Волині та прилеглих землях нанизана історія краю. Історія, яка пам’ятними подіями, життєписами людей, озивається до наших сердець і стає вчителькою життя. Імпонує і наявна у цих творах, притаманна кожному, за духом, а не за родоводом, шляхтичеві “образа за ображених”. Головні герої Кралюка – письменник Острозької школи Мелетій Смотрицький, князь-книжник Володимир Василькович - люди, які недоотримали суспільної оцінки і визнання, залишились в тіні більш знаменитих сучасників. І Кралюкова оповідь про них – не тільки від бажання відновити історичну справедливість, але й від усвідомлення того, що ми нині багато втрачаємо не реалізувавши їхніх, досі актуальних замислів… Після прочитання цих книг краще розумієш за що саме Волинь була названа “найбільш аристократичною землею України”. І тішишся, що на їх сторінках знайшлося місце для Шумська і Угорська, Стіжка і Рохманова, Тилявки і Тетильковець. До речі, про славного уродженця Тетильковець - філософа і церковного композитора Арсена Річинського доктор філософських наук П.М. Кралюк написав монографію “Аристократ духу”, яка нещодавно вийшла друком.
Дана стаття не претендує на повноту охоплення прозового доробку літераторів Тернопілля і Рівненщини. Поза кадром залишились “Останній герой” Олександра Вільчинського і “Сніги непочаті” Євгена Шморгуна, “Подільська притча” Бориса Хижняка і “Межа” Святослава Праска… та ще добрий десяток книг. Проте доробок чотирьох представлених авторів дзеркально відображає той живий процес, результати якого із захопленим здивуванням підсумувала постійна відвідувачка Шумської бібліотеки: “А наше вже можна читати!”
17 лютого 2010 року