I

Я вже давно, немов закляк:
Сидів, сумний і незворушний.
Даремно звав мене маяк
І вітер рвав братерську душу.
Тримала хитра мілина,
Підступно зміцнюючи хватку,
А тінь – наложниця сумна, –
Купалась поряд, для порядку.
З полону вирватись давно
Старався, підіймав вітрила,
Та в трюмі скисло вже вино,
Надії опустивши крила.
Котились хвилі, наче дні:
Звичайні, сірі, одинокі –
Здається, краще б на війні
Горіти у бою жорстокім.
Даремно – мрії ці пусті...
Від них лиш розпач і образа,
Бо сонце світить не мені –
Я долі іграшка і блазень.

На щастя був неподалік
Мій друг дитинства – Свіжий Вітер:
Носив новини на крилі,
Щоби мене розвеселити,
Смішні історії, казки
І найсвіжіші анекдоти,
Бо дні ув’язнення тяжкі
Уже набридли до нудоти.

II

Сміялись зайчики ясні,
Неначе щось змінилось в світі
І стало весело мені –
Набридло молодість жаліти.
Грайливі хвилі били в борт,
Плескались, хлюпали, як діти,
Звільнившись від усіх турбот
І насолоджуючись літом.
Немов чабан, неспішний Бриз
Гнав шумну, пінисту отару
І незвичайну пісню ніс:
До бою кликала гітара,
Могутній розливався бас,
Ритмічно били барабани
І я хитався раз у раз,
Немов танцюючи бортами.
Примчав, не знамо звідки, Шквал –
Боєць і шанувальник духу, –
Високі хвилі підіймав,
Щосили у вітрила дмухав.
Немов пластун по мілині
Я повз, бо так хотів на волю!
І щастя випало мені –
Даремно я злословив долю.

III

В обіймах з Вітром, як брати:
Які б нас біди не чекали,
Ми разом будемо плисти,
Аж до останнього причалу.

17.04.09р.