– Ой, дідуню, ми й не помітили: поглянь, як змінився нині лід!
Це від того, що йому стало тепло? Він геть змокрів і став ноздрюва
тим! – щебетала, бігаючи навкруги, Христинка.
А що ти ще дивного помітила?
Що сніг був з дірочками, ніби ластовинням вкрився, а тепер
заховався. А ще – пташок стало більше. А ще, – продовжувала
перераховувати дівчинка, – вчора гілочки були голі, а нині
одяглися в зелені дружні листочки. Подивися, які вони веселі та
кумедні: одні сміливо вискочили, а інші ще тільки починають виходити.
Так, вчора вони були бруньками, а нині вже підросли.
Ти так сказав, немов про людей.
Поцінуєш сама, коли побачиш їх силу.
Христина запитала: –А ти бачив, діду, що водичка у струмку
спала-спочивала, а нині співає, біжить до більшого потічка, ніби я –
до мами, коли вона приходить з роботи!
Молодець, уважною ростеш.
Дивися на ріллю, діду: звідти виглядають тонесенькі житні
носики! – аж підстрибувала дівчинка.
Через декілька днів збуджена й радісна, вона знову прибігла до
майстерні, де дід вистукував молотком.
Тепер я знаю, чому ти весну назвав дружньою.
І почала перелічувати: то разом вийшли бруньки, а тепер
пелюстки квітів одноразово почали витанцьовувати, ніби парубки
в гопаку! Сад світиться білим, мабуть, допомагає сонечкові.
Радій, онучко. Коротке життя хоче радощів.
Чому коротке? Ти ж довго живеш!
Дідусь розсміявся й відповів: – Ти колись ходила до тітки Надії і
бачила там діда Пилипа. От він довго живе, тому що йому поза сто
років. А мені ще тільки п’ятдесят п’ять. Майже в половину меньше.
Розумієш?
– Чи можна жити довше діда Пилипа?
Напевне, можна, якщо жити без помилок. Подивись на горіх
в нашім саду. Вже молодших деревців немає, а він все живе, тому що
всіх любить. Коли ми підемо підпалювати суху травицю, що ти
зібрала в садовому куточку, – зрозумієш ще одну метаморфозу.
А це не страшно? – очі Христинки розширилися.
Досі тобі не було страшно? – посміхався дідусь.
Так я бачила тільки хороше.
А там побачиш, як вогонь їсть суху травичку, що того літа була
зеленою, перетворює її на попіл, а сам віддає силу навколишньому
саду, повітрю і теж таємно зникає. Ось тобі й метаморфози.
Мені, дідусю, хочеться познайомитися з такими метаморфозами,
щоб всі довго жили, – дівчинка задумливо погладила дідову руку...
2005 р.