У Садовичка

Весінній сад заглядав у вікна Катрусі, а вона частенько бувала у нього
в гостях. І якби не зимова пора, бачилися б друзі кожної днини.
Звичайно, приходила до саду маленька приятелька і взимку, але сад
був у глибокій дрімоті і не відчував її присутньості: міцно спав. І ось
тепер, коли дужче пригріло сонечко, сад прокинувся і почав
ліниво потягуватися. Кожна гілочка його розминала заспані м’язи,
м’яко посилала сонячне тепло до великого маминого серця,
готуючись до зустрічі з друзями. А їх було чимало. То прилітав,
важко дихаючи від задоволення, скуйовджений вітерець. То
намагався торкнутися прозорістю вологи бадьорий дощик. То
навідувалися різні пташки, обдивляючись, чи не пошкодила зима
дерева та кущі, чи не з’явилася ненажерлива до появи першого
зеленого листячка гусінь. А під ногами саду ще де-не-де лежав
найміцніший, найупертіший намет снігу.
Катруся взяла відеречко та лопатку і пішла привітатися з садом,
з надзвичайно чудовими і такими різними членами його великої сім’ї,
що вже прокинулися й чекали зустрічі. Вони пам’ятали, що з появою
дівчинки веселіше цвірінькають горобці та цівінькають синички, а
довгоносі шпаки ніби горнуться – підлітають нижче та ближче,
збираючи будівельний матеріал для гніздечок.
Дівчинка підійшла до самого великого у саду дерева – старого
Горіха, і звернулася до нього:
– З новим життям тебе, дідусю Горіх, і всю садову родину!
Швидше розквітайте та даруйте смачні солодощі! Зараз я допоможу
вам розкидати лінивий пізній сніг. А ви тим часом розповідайте мені,
як вам жилося взимку, чи добре спалося-почивалося, чи не замерзли
ваші ніженьки, чи м’якенькою була снігова постеля?
Їй здалося, що Горіх неуважно слухає її.
Ти чомусь засмучений. Щось сталося?
Багато моїх братів постраждало від зайців та козуль. Декому з
нас вони пошкодили кору. – Так відповів, зітхаючи, дід-Садовик.
А ти не хвилюйся! Мене мій татусь навчив лікувати дерева тої
весни. Я вже готуюся до школи і багато чого вмію сама. Зараз
розкидаю снігове лігвище і прийду до вас з глиняними коржичками,
щоб загоїти рани.
Ти мені навіть не розповіла, але я й сам бачу найкращу для мене
новину, Катрусю. – Горіх нахилив віти, й дівчинка відчула, що він
намагається обійняти її, ніби хтось з великої людської родини.
Тільки ти мене не затримуй, Садовичок. Мамуся скоро прийде з
роботи, а я хочу назбирати для неї перших пролісків. Ти не знаєш,
де вони поховалися?
Мені звідси добре видно: аж он, на сонячній галявинці,
визирають біленькі та синенькі малятка. Але їх цього року мало,
напевне, померзли. Ти приведи туди свою матусю і покажи їх. Так
ви збережете квіточки, а на другий рік їх стане значно більше.
Який ти розумник! Дякую тобі за підказку! – Слова Катрусі
пролунали вже від хвіртки, куди вона хутенько побігла зустрічати
маму.
А розкиданому снігові стало ще жаркіше. Він роздягнувся, тому
що спітнів, підставляючи вітрові оголені м’язи, але це вже не могло
йому допомогти. Відчуваючи, як тепла земля охоче приймає
його водичкою, в яку він вмить перетворився, сніг не пручався,
тому що добре знав: тепер спати – його черга.
2005 р.