Був травень, і було свято. Під синім небом палахкотіли прапори, і було біло-біло: цвіли садки. З трибуни на сільському майдані вже промовлено потрібні слова, до меморіалу Слави покладено квіти, замовк духовий оркестр — і люди купкувалися, розходились по домівках. Порожніла вулиця, тільки шелестіли прапори, тихо гули бджоли, і десь у центрі села гучномовець піднесеним голосом навперебій розповідав про всенародне святкування.
Свято тривало, а старому Павлові було тоскно, і не міг чоловік второпати, що так обтяжує йому душу. Та здогад вигулькнув із-за тину разом із гуртом молоді, яка з напханими поліетиленовими торбами й магнітофоном прогомоніла повз ворота.
—На природу подалися, — подумав Павло. — Колись отак і я все кудись квапився, до всього мав діло і ніколи не мав часу, а тепер... дожився до пенсії та й тиняюся в загорожі власного двору.
Вкотре лапнув накривку поштової скриньки — там так само нічогісінько! Потому згадав, що листоноша приходить аж надвечір. Старому хотілося хоч би листівку від давніх друзів. Наче кисню, не вистачало отих звичайних слів, які вміщуються на куцому прямокутнику розмальованого картону.
З вулиці віталися святково одягнуті односельці, сновигали легковики, видмухуючи гармошкуваті струмені диму, а старий прикляк до порожньої скриньки і перебирав прожиті літа, згадував друзів, з якими зводила доля. Він пам'ятав усіх, пам'ятав їхні дні народження, знав, кому і як живеться нині, тому й слова поздоровлень щоразу підшукував кожному окремо. От і тепер відніс на пошту купку барвистих, щирих листівок. А йому, мовби за злою волею, не надійшло жодного привітання.
—Друзі, чому ви так?.. Чому ви так?.. — мовчки допитувався старий Павло. — Ніби забули враз, ніби повмирали всі. Невже справді забули, як спішили на допомогу одне одному? Переривалися, щоб у пригоді стати. Чи, може, на листівку грошей не знайшлося?! Адресу ж знаєте, бо й самі звідси родом.
Та замість відповіді, замість листів лише летіли й летіли пелюстки вишневого цвіту, вони білими цятками тихо опускалися на вологу землю і на сиву голову задуманого чоловіка.
Він поглянув на хвіртку і сумно посміхнувся: «Не замкнено ж... Піду пройдуся, може, стріну кого — погомонимо про колишнє, про нинішню весну, вона ж бо така пишна, така обіцяюча!»