Гойдали ці трави сонні важку полудневу спеку,
Зомлілі лани пшеничні і густо-зелений шир.
Лилося живильне миро, неначе меди із глека,
Стікав у саме осердя їм сонячний еліксир.

Вбирало цупке коріння дощів первородну силу,
Ранкові пісні вівсянки зринали в летку блакить.
Плела Вероніка коси – і зорі аж ген по схилах
Розсипались синім цвітом, що й досі між трав зорить.

Здіймались мінливі хвилі, тяглося стебло угору,
Хитавсь неозоро простір без краю та берегів.
Несло свої теплі води п’янке суходільне море
І дух різнотрав’я стиглий з вітрами у наздогін.

Гучать у сараї коси, виблискують, як до свята,
Жене присмеркову сутінь мантачки веселий дзвін
Готуються буйні трави скарби всі свої віддати
І літу за щедру днину лягти у земний уклін.