Забула про ніч, принаймні їй так здавалося. Вона взагалі часто не могла зрозуміти в якому світі живе сьогодні, в тому, що наснивсь, чи в тому, що не хотіла бути. Приступи болю завжди приходили випадково. Як і коли вони мали настати, вона ніколи не знала. Жодного симптому чи натяку, просто однієї миті біль наскрізь пронизував, як електричний струм.
«Сьогодні неділя, сьогодні вихідний…….забуду щем, забуду біль…лише музика. »
Черговий анекдот, аж раптом біль. Він застав її у клубі, в той момент, коли навколо гриміла музика, а поруч були веселі усміхнені, хоч і мало знайомі люди. Вони були до неї доброзичливі і водночас вона почувала себе чужою. Та всі щедро наливали вино і уже після 5 келиха, відчуття сорому і невпевненості почало відходити…аж раптом біль. Струмовим, секундним розрядом пронизав усе тіло, вона навіть не встигла видихнути, як пройшов другий розряд. Все, потрібно було йти з цього гостинного приміщення, бо далі могло бути гірше. Та, власне, коли вона піднялася, ніхто особливо не звернув уваги на її раптовий відхід, серед гучної компанії +1, -1 людина мало що значила.
На вулиці було холодно, біль ніби притупився, але вона знала,що це лише підготовка до наступної, сильнішої хвилі. Нарешті таксі, вона з полегшенням сіла до авто, ще мить і вдома.
«Завжди сняться похорони…ні, мерців не видно, лише труну. Завжди все чорне, а процесія поховання чомусь відбувається вночі?!»
Коли водій зупинив машину, вона ледь відкривши очі, побачила лиш темряву. Хотілося лише води і швидше додому, там таблетки і там життя…звук свого стогнання розрізнила не одразу, бо шум в голові заглушував усе навколо. А потім був біль і чиїсь руки, що грубо переминали, неначе тісто, її тіло, і гидкий запах смаженої цибулі. Все змішалося, засвистіло, спалахнуло і…вона полетіла у чорну прірву.
«Люблю квіти, особливо ранньою весною, коли ще все спить, і лише вони, як промінчики серед загального холоду і мороку дарують посмішку і надію.»
Уранці сонце зійшло неймовірно гарно. Надія Митрофанівна зазвичай виводила пастися свою кізку десь під полудень, але цього разу таке сонячне світання змусило її підняти свою сонну Мальвіну раніше на пасовище. «От, Світланка прийде, а мене нема вдома..потрібно швидше», - шамотіла до кізки бабуся, шукаючи палицею кращу дорогу. Мальвіна лише сердито фиркала і повільно чалапала по мокрій росі.
«Хотіла стати режисером…людські історії, душі, стосунки – це щось неймовірно високе, загадкове і водночас, таке буденне. Хіба не диво, адже лише одна фраза може змусити сотні людей очистити свої душі, чи, навіть, повернути до життя.»
Мальвіні вже хотілося додому, зовсім сутеніло, і вона безпорадно тикала мордочкою у тіло своєї господині. Але та не піднімалася, а все сиділа серед кров`яної трави, над свіжим, бездиханним і страшенно понівеченим тілом молодої дівчини, дивлячись на її зведені судомами руки та ноги.
«Сьогодні я бачила сон. Ціле квіткове поле ромашок, і я серед них, але жодної не можу зірвати. Аж раптом чийсь голос сказав: «Ходімо зі мною, до світла…і я відчула дотик руки». Бабуся сказала, що то моя доля мене шукає. »
Вона була вся уквітчана, біле вбрання сліпуче контрастувало на фоні чорної труни. Сьогодні було її весілля, сьогодні вона йшла у нове життя. Після похорону Надія Митрофанівна тихо опустилася на Світланине ліжко, і відчула щось тверде, під ковдрою лежав тоненький зшиток. Взяла окуляри, розгорнула на останній запис.
«Чомусь прокинулася з відчуттям щастя. Певно сьогодні я нарешті зустріну свою долю, зустріну його».