
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.10.14
21:34
В час ранковий зникли зорі
І розтанула імла, -
І від сну звільнилась скоро
Сонцем збуджена земля.
І промінням обігріті,
Вмиті росами усі, -
Перед зором стали квіти
Дивовижної краси.
І розтанула імла, -
І від сну звільнилась скоро
Сонцем збуджена земля.
І промінням обігріті,
Вмиті росами усі, -
Перед зором стали квіти
Дивовижної краси.
2025.10.14
20:47
«Хто Ви такий?», – спитає «Берліоз» –
І, ніби Майстер, я зніяковію,
Бо іноді сам думаю всерйоз,
Що визнання – у повній безнадії...
У «Массолітах» захопили все
«Лавровичі», «Латунські», «Оремани»...
Тож не протиснутись моїм «есе»
І, ніби Майстер, я зніяковію,
Бо іноді сам думаю всерйоз,
Що визнання – у повній безнадії...
У «Массолітах» захопили все
«Лавровичі», «Латунські», «Оремани»...
Тож не протиснутись моїм «есе»
2025.10.14
19:51
Слова, слова, слова -
пустелі слів…
Мовчить душа вологими пісками.
Ти сам їй оніміти повелів,
кидаючи у сад квітучий -
камінь.
Небажані
пустелі слів…
Мовчить душа вологими пісками.
Ти сам їй оніміти повелів,
кидаючи у сад квітучий -
камінь.
Небажані
2025.10.14
12:25
Конгломерат відмороженого люду на болотах гордо іменують нацією.
Малоцінні персони ціни собі ніяк не складуть.
Злі генії добре вміють прикидатися добрими.
Мистецтво брехні, як і будь-яке мистецтво, має і таланти, і шанувальників.
Імідж благод
2025.10.14
10:55
Дерево рубав побіля річки чоловік.
І чи втомився, чи так собі про щось подумав,
Сокира вислизнула з рук й шубовснула у воду.
«Ой, що ж мені теперечки робить?
Вона ж у мене одна в господі!»-
Отак ось лементує чоловік, та хто ж почує...
Раптом з води
І чи втомився, чи так собі про щось подумав,
Сокира вислизнула з рук й шубовснула у воду.
«Ой, що ж мені теперечки робить?
Вона ж у мене одна в господі!»-
Отак ось лементує чоловік, та хто ж почує...
Раптом з води
2025.10.13
23:22
Чекаю відповідь… Конкретно:
Коли і хто пірне у Осінь?..
І щоб з розгону на портрети…
Але не всі, у кого досвід.
Ніяких видумок з майбутнім.
Минуле хай, вже начудили…
І кожен щоб очнувся в Грудні —
Бо саме Він додасть вам сили…
Коли і хто пірне у Осінь?..
І щоб з розгону на портрети…
Але не всі, у кого досвід.
Ніяких видумок з майбутнім.
Минуле хай, вже начудили…
І кожен щоб очнувся в Грудні —
Бо саме Він додасть вам сили…
2025.10.13
22:48
Три роки промайнуло, як жура
прийшла у дім, мов грім посеред ночі.
І обілляла осінь із відра
холодними жалями дні пророчі.
Сестричко, люба, не зійдеш з небес,
моя печаль — повітряна сирена.
На кладовищі дерев'яний хрест
прийшла у дім, мов грім посеред ночі.
І обілляла осінь із відра
холодними жалями дні пророчі.
Сестричко, люба, не зійдеш з небес,
моя печаль — повітряна сирена.
На кладовищі дерев'яний хрест
2025.10.13
22:32
Увечері завжди здається,
що часу катастрофічно
не вистачає, що земля
вислизає з-під ніг.
Залишилися лічені хвилини.
Увечері ти опиняєшся
над прірвою.
Над прірвою життя,
що часу катастрофічно
не вистачає, що земля
вислизає з-під ніг.
Залишилися лічені хвилини.
Увечері ти опиняєшся
над прірвою.
Над прірвою життя,
2025.10.13
20:33
Едемський сад. Пташки щебечуть.
Буяє все в саду навколо.
Підкрався непомітно вечір –
Вже чути соловейка соло.
Так гармонійно, безтурботно –
Здавалося б,чого бажати…
І ніби добре так достоту.
Буяє все в саду навколо.
Підкрався непомітно вечір –
Вже чути соловейка соло.
Так гармонійно, безтурботно –
Здавалося б,чого бажати…
І ніби добре так достоту.
2025.10.13
06:56
світанок помер і
день услід
мене вітає сам-один
місяць-оксамит
власну самотність осягну в цей день
що трохи більше аніж досить
щоби кинути все й кинутися геть
палай північний
день услід
мене вітає сам-один
місяць-оксамит
власну самотність осягну в цей день
що трохи більше аніж досить
щоби кинути все й кинутися геть
палай північний
2025.10.13
04:09
Привіт усім приятелям і приятелькам!
Ідея цього Альбому - озвучити деякі мої тексти в стилі із присмаком іспанських ритмів.
Я вибрав 10-ть з них і помістив в одному відео. Надіюсь, що вони принесуть естетичне задоволення...
Відео просте, лише для перес
Ідея цього Альбому - озвучити деякі мої тексти в стилі із присмаком іспанських ритмів.
Я вибрав 10-ть з них і помістив в одному відео. Надіюсь, що вони принесуть естетичне задоволення...
Відео просте, лише для перес
2025.10.12
22:29
Чи можна зробити
фотографію для вічності?
Фотографію, яка не пожовкне,
яку не зітре час.
Чи багатьом із фотографій
удалося подолати
навалу віків?
Від них збереглися
фотографію для вічності?
Фотографію, яка не пожовкне,
яку не зітре час.
Чи багатьом із фотографій
удалося подолати
навалу віків?
Від них збереглися
2025.10.12
19:37
А ось і стіл… дубовий стіл
У тиші міжпланетній
Не вистачає тільки бджіл…
І коментів від Петі…
До чого бджоли тут , скажіть,
Хіба, що меду хочте?
Скажіть, Миколо… краще — Віть…
У тиші міжпланетній
Не вистачає тільки бджіл…
І коментів від Петі…
До чого бджоли тут , скажіть,
Хіба, що меду хочте?
Скажіть, Миколо… краще — Віть…
2025.10.12
19:20
Усміхнися, осене сльотава,
Може, досить плакати дощем?!
Хай краса - сумна і величава -
Оксамитом заясніє ще.
Оповиє сонечком пестливо,
Хмари, як фіранки, відгорне.
І на мить хоч стану я щасливим,
Може, досить плакати дощем?!
Хай краса - сумна і величава -
Оксамитом заясніє ще.
Оповиє сонечком пестливо,
Хмари, як фіранки, відгорне.
І на мить хоч стану я щасливим,
2025.10.12
14:52
Були часи, як за Прутом гармати гриміли,
Козаки ледь не щороку в Молдову ходили.
Турок звідти виганяли, які там засіли,
Хижим оком на Європу звідтіля гляділи.
А Європа, що не в змозі із турком справлятись,
До козаків українських мусила звертатись.
Козаки ледь не щороку в Молдову ходили.
Турок звідти виганяли, які там засіли,
Хижим оком на Європу звідтіля гляділи.
А Європа, що не в змозі із турком справлятись,
До козаків українських мусила звертатись.
2025.10.12
12:11
…ти, власне, хто? Ти хто такий
І звідкіля ти об’явився?
Не поспішай… обом налий.
О вибач, я погарячився.
Не встиг підставити плеча…
Забув… загострені вимоги…
І як та спалена свіча…
А ще ті слухавки… тривоги.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І звідкіля ти об’явився?
Не поспішай… обом налий.
О вибач, я погарячився.
Не встиг підставити плеча…
Забув… загострені вимоги…
І як та спалена свіча…
А ще ті слухавки… тривоги.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Тетяна Дігай (1944) /
Рецензії
Бій з вітряками, або Якого відтінку сьогодні правда
Євген Баран. У полоні стереотипів та інші есеї. – Івано-Франківськ: Вид-во «Типовіт», 2009. – 256 с.
Відомий критик та літературознавець Євген Баран (наш земляк, уродженець с. Джурин, Чортківського р-ну на Тернопільщині) – автор понад десяти книг, серед яких збірники літературно-критичних текстів: «Замах на міражі», «Зоїлові трени», «Звичайний читач»; книга есеїстики «Порнографічна сутність правди»; книга щоденникових нотаток та есеїстики «Наодинці з літературою». Він – лавреат престижних премій, зокрема – Міжнародної премії ім. Богдана-Нестора Лепкого (2006), ім. Григорія Сковороди (2009) за книгу, про яку йдеться.
Особливу ауру спілкування з книгою, що тобі подобається, нічим не можна виповісти – це неповторне явище, як неповторне кохання. Коли читаєш-вичитуєш афористичні вислови-сповідання, на взірець: «Наші галичани – найкращі народні артисти України», або «Найдивніше те, що владі – будь-якій і будь-де – вигідно, аби суспільство було заплямоване», то розумієш, що думаєш так само, але не маєш сміливості свої думки оприлюднити. На такий крок не вистачає громадянської мужності й високого патріотизму негаласливого ґатунку. Есеї Є. Барана саме про це – про нашу з вами янусоликість, про дуже зручне побутове кредо – «моя хата скраю» і про запроданство людської спільноти, що починається від родини і закінчується державою.
Про книжки Є. Барана я вже писала: «Хроніка часу за версією Євгена Барана» – це про щоденникові нотатки та есеї (Луцьк, 2007) та «Божевільний подзвін за правдою»: есеї (Париж-Львів-Цвікау, 2007). Хочу повторити, що виклад матеріалу специфічний, максимально ущільнений, побудований на парадоксах. Авторові притаманна гранична чіткість формулювань й одночасно, простота, прозорість і ясність.
Є. Баран – соціальний у кращому розумінні цього поняття. Гадаю, він мислить і бореться, насамперед, за себе, але прагне згуртувати нас, своїх читачів на гуманістичній основі перед загрозою виродження загальнолюдських цінностей, художньо-публіцистичним словом намагається врятувати Істину: « Живемо, мов роботи, механічно відраховуємо свій час, тільки іноді зупиняємося, зачепившись за чиюсь смерть (...) Одне слово, живемо за стереотипами, живемо у стереотипах, саме життя зводячи до стереотипу».
Є. Баран – талановитий прозаїк, адже його слово не одного тону, воно контрастне: безвихідь і проста до наївності радість буття, досвід скептика й іроніста, викриття нехарактерного для українця снобізму та абсурду – життя описане в цілісності, в єдності суперечностей.
Наше покоління народжене у попередній державі. Але на диво, письменник не страждає за тим часом – ці суспільно-політичні зміни він сприйняв органічно, як закономірний вияв закономірних процесів галицької історії: «Я не соромлюся твердити, що народився в СРСР, де людська доброта не йшла в жодне порівняння з більшовицьким фарисейством. Власне ця пам’ять і дає мені бажання шукати свою Україну з людським обличчям». То, може, йдеться про явище чисто емпіричне, що існувало не завжди? Хто з нас може стверджувати, що об’єкт аналізу менш цікавий, ніж його структурні утворення, котрі, скажімо, вміщують в собі суспільство, і відмінність між структурним і функціональним поглядами від того не стає стійкішою? Марсель Пруст розповідає у своїх «Пошуках втраченого часу», що слова не обов’язково означають істину, бо вони не завжди вхоплюють сутність речей. Але й цього недостатньо. Є. Баран крок за кроком, есей за есеєм, підводить нас до непростих висновків, показує, де шукати і де можна знайти твердий і прямий смисл. Авторові не бракує щирості висловлювань чи точності тлумачень. Символізація й висновки переважають непряму інформацію, та читач, відтак, втягується в побудову мислетворень і цілковитих алегорій, потроху віддається насолоді, яку знаходить у цих плодах симетрії й пропорції: «Це читання-кара зробило з мене відлюдника і книжника (...) свою місію і своє покликання вбачаю у тому, аби не втомлюватися говорити про КНИГУ. Книгу як Чин і Форму. Яка вчить і яка спонукає думати. На щастя, таких книг багато. Багато їх і в українській літературі».
У марноті марнот нашого марнотного світу гостро відчутна недостатність чесного слова-діалогу письменника з читачем. Нова збірка есеїв Євгена Барана – це допомога тим, хто цього щиро прагне.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Бій з вітряками, або Якого відтінку сьогодні правда

Відомий критик та літературознавець Євген Баран (наш земляк, уродженець с. Джурин, Чортківського р-ну на Тернопільщині) – автор понад десяти книг, серед яких збірники літературно-критичних текстів: «Замах на міражі», «Зоїлові трени», «Звичайний читач»; книга есеїстики «Порнографічна сутність правди»; книга щоденникових нотаток та есеїстики «Наодинці з літературою». Він – лавреат престижних премій, зокрема – Міжнародної премії ім. Богдана-Нестора Лепкого (2006), ім. Григорія Сковороди (2009) за книгу, про яку йдеться.
Особливу ауру спілкування з книгою, що тобі подобається, нічим не можна виповісти – це неповторне явище, як неповторне кохання. Коли читаєш-вичитуєш афористичні вислови-сповідання, на взірець: «Наші галичани – найкращі народні артисти України», або «Найдивніше те, що владі – будь-якій і будь-де – вигідно, аби суспільство було заплямоване», то розумієш, що думаєш так само, але не маєш сміливості свої думки оприлюднити. На такий крок не вистачає громадянської мужності й високого патріотизму негаласливого ґатунку. Есеї Є. Барана саме про це – про нашу з вами янусоликість, про дуже зручне побутове кредо – «моя хата скраю» і про запроданство людської спільноти, що починається від родини і закінчується державою.
Про книжки Є. Барана я вже писала: «Хроніка часу за версією Євгена Барана» – це про щоденникові нотатки та есеї (Луцьк, 2007) та «Божевільний подзвін за правдою»: есеї (Париж-Львів-Цвікау, 2007). Хочу повторити, що виклад матеріалу специфічний, максимально ущільнений, побудований на парадоксах. Авторові притаманна гранична чіткість формулювань й одночасно, простота, прозорість і ясність.
Є. Баран – соціальний у кращому розумінні цього поняття. Гадаю, він мислить і бореться, насамперед, за себе, але прагне згуртувати нас, своїх читачів на гуманістичній основі перед загрозою виродження загальнолюдських цінностей, художньо-публіцистичним словом намагається врятувати Істину: « Живемо, мов роботи, механічно відраховуємо свій час, тільки іноді зупиняємося, зачепившись за чиюсь смерть (...) Одне слово, живемо за стереотипами, живемо у стереотипах, саме життя зводячи до стереотипу».
Є. Баран – талановитий прозаїк, адже його слово не одного тону, воно контрастне: безвихідь і проста до наївності радість буття, досвід скептика й іроніста, викриття нехарактерного для українця снобізму та абсурду – життя описане в цілісності, в єдності суперечностей.
Наше покоління народжене у попередній державі. Але на диво, письменник не страждає за тим часом – ці суспільно-політичні зміни він сприйняв органічно, як закономірний вияв закономірних процесів галицької історії: «Я не соромлюся твердити, що народився в СРСР, де людська доброта не йшла в жодне порівняння з більшовицьким фарисейством. Власне ця пам’ять і дає мені бажання шукати свою Україну з людським обличчям». То, може, йдеться про явище чисто емпіричне, що існувало не завжди? Хто з нас може стверджувати, що об’єкт аналізу менш цікавий, ніж його структурні утворення, котрі, скажімо, вміщують в собі суспільство, і відмінність між структурним і функціональним поглядами від того не стає стійкішою? Марсель Пруст розповідає у своїх «Пошуках втраченого часу», що слова не обов’язково означають істину, бо вони не завжди вхоплюють сутність речей. Але й цього недостатньо. Є. Баран крок за кроком, есей за есеєм, підводить нас до непростих висновків, показує, де шукати і де можна знайти твердий і прямий смисл. Авторові не бракує щирості висловлювань чи точності тлумачень. Символізація й висновки переважають непряму інформацію, та читач, відтак, втягується в побудову мислетворень і цілковитих алегорій, потроху віддається насолоді, яку знаходить у цих плодах симетрії й пропорції: «Це читання-кара зробило з мене відлюдника і книжника (...) свою місію і своє покликання вбачаю у тому, аби не втомлюватися говорити про КНИГУ. Книгу як Чин і Форму. Яка вчить і яка спонукає думати. На щастя, таких книг багато. Багато їх і в українській літературі».
У марноті марнот нашого марнотного світу гостро відчутна недостатність чесного слова-діалогу письменника з читачем. Нова збірка есеїв Євгена Барана – це допомога тим, хто цього щиро прагне.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію