
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.09.02
13:41
Ще день малює гарне щось:
Ясні шовки останні літа.
І стільки барв іще знайшлось,
Тепла і радості палітра.
Вдягає сонце в кольори
Усе навкруж під усміх щирий.
Світлішим світ стає старий,
Ясні шовки останні літа.
І стільки барв іще знайшлось,
Тепла і радості палітра.
Вдягає сонце в кольори
Усе навкруж під усміх щирий.
Світлішим світ стає старий,
2025.09.02
12:17
Небувале, довгождане,
На краю земних доріг, -
Ти - кохання безнастанне
В смутках-радощах моїх.
За твої уста вологі
І за тіняву очей, -
Закохався до знемоги,
Як душа про це рече.
На краю земних доріг, -
Ти - кохання безнастанне
В смутках-радощах моїх.
За твої уста вологі
І за тіняву очей, -
Закохався до знемоги,
Як душа про це рече.
2025.09.02
08:19
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 10 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії. Для "оживленн
2025.09.01
23:38
О, літо! Йди! Мені тебе не шкода!
Сховайся в герметичний саркофаг.
Зробило ти мені таку погоду,
Що захлинаюсь у сльозах-дощах.
Ти зіпсувало зошит мій для віршів,
У ньому оселилася печаль.
Ти відібрало в мене найцінніше!
Сховайся в герметичний саркофаг.
Зробило ти мені таку погоду,
Що захлинаюсь у сльозах-дощах.
Ти зіпсувало зошит мій для віршів,
У ньому оселилася печаль.
Ти відібрало в мене найцінніше!
2025.09.01
22:21
Мій голос обірвався у зеніті,
Мої слова згоріли у золі.
Мої думки у полі переритім
Замерзли нерозквітлими в землі.
До кого я кричу в безмежнім полі?
Зі світом же обірваний зв'язок.
Лиш холоднеча, як безжальність долі,
Мої слова згоріли у золі.
Мої думки у полі переритім
Замерзли нерозквітлими в землі.
До кого я кричу в безмежнім полі?
Зі світом же обірваний зв'язок.
Лиш холоднеча, як безжальність долі,
2025.09.01
12:07
Із Бориса Заходера
Ледве ми виперлись з решти приматів
й рушили вдаль з усієї снаги –
з нами побігли, без жодних дебатів,
мордочка, хвіст та чотири ноги.
Часом блукаємо ми у хаосі, –
Ледве ми виперлись з решти приматів
й рушили вдаль з усієї снаги –
з нами побігли, без жодних дебатів,
мордочка, хвіст та чотири ноги.
Часом блукаємо ми у хаосі, –
2025.09.01
09:47
Останній день літа.
Все сонцем залите.
І ніде вмістити
безмежжя тепла.
Пронизана світлом
серпнева тендітна
струїть малахітом
прощання пора.
Все сонцем залите.
І ніде вмістити
безмежжя тепла.
Пронизана світлом
серпнева тендітна
струїть малахітом
прощання пора.
2025.09.01
05:51
В частоколі останніх років
Причаїлася тиша німотна, –
Ми з тобою, мов крила, близькі
І водночас, як зорі, самотні.
Не засліплює зір відбиття
Учорашніх цілунків тривалих, –
Десь поділись палкі почуття,
Що серця нам обом зігрівали.
Причаїлася тиша німотна, –
Ми з тобою, мов крила, близькі
І водночас, як зорі, самотні.
Не засліплює зір відбиття
Учорашніх цілунків тривалих, –
Десь поділись палкі почуття,
Що серця нам обом зігрівали.
2025.09.01
00:32
Чергова епоха раптово пішла,
Немов розчинилася, втратила цінність.
Можливо, це просто миттєвість життя,
Яку б я хотів розтягнути на вічність.
Не хочу про осінь, холодну і злу,
Чи сніг, що впаде на замерзлі дороги.
Про них надто рано, а біль та вій
Немов розчинилася, втратила цінність.
Можливо, це просто миттєвість життя,
Яку б я хотів розтягнути на вічність.
Не хочу про осінь, холодну і злу,
Чи сніг, що впаде на замерзлі дороги.
Про них надто рано, а біль та вій
2025.08.31
22:37
Зникло в мороку все. Ні очей, ні облич.
Тільки губи в цілунку злились навмання…
Нині трапилось диво – Тетянина ніч –
І у щасті своєму я віри не йняв!
Я на неї чекав кілька тисяч ночей,
Утираючи сльози, ковтаючи страх.
Допоміг мені ямб, дав надію х
Тільки губи в цілунку злились навмання…
Нині трапилось диво – Тетянина ніч –
І у щасті своєму я віри не йняв!
Я на неї чекав кілька тисяч ночей,
Утираючи сльози, ковтаючи страх.
Допоміг мені ямб, дав надію х
2025.08.31
22:13
Всесвітній холод, як тюрма німа.
Всесвітнє безголосся, ніби тундра.
Безлюдність так жорстоко обійма.
Лягає тиша так велично й мудро.
І птах замерзне й тихо упаде
У невідомість, як в обійми страху.
Не знайдеш прихисток уже ніде,
Всесвітнє безголосся, ніби тундра.
Безлюдність так жорстоко обійма.
Лягає тиша так велично й мудро.
І птах замерзне й тихо упаде
У невідомість, як в обійми страху.
Не знайдеш прихисток уже ніде,
2025.08.31
19:04
Пора поезії щемлива
Уже ступає на поріг.
І ллється віршів буйна злива,
І злото стелиться до ніг
Непрохано-медовим смутком,
Жалем за літечком ясним...
Що ніби квітка незабудка --
Уже ступає на поріг.
І ллється віршів буйна злива,
І злото стелиться до ніг
Непрохано-медовим смутком,
Жалем за літечком ясним...
Що ніби квітка незабудка --
2025.08.31
18:30
Моє кохання - вигаданий грант.
Життя мене нічого не навчило.
Для тебе вже букет зібрав троянд -
Поверне він твої забуті крила!
Засяй, немов яскравий діамант,
Забудь минуле, долю чорно-білу!
Римує сни твій вірний ад'ютант,
Життя мене нічого не навчило.
Для тебе вже букет зібрав троянд -
Поверне він твої забуті крила!
Засяй, немов яскравий діамант,
Забудь минуле, долю чорно-білу!
Римує сни твій вірний ад'ютант,
2025.08.31
14:23
Люба, уяви лише
розмах крил птаха Рух –
Це частинка лиш розмаху
мого кохання...
Не відпускати б довіку
мені твоїх рук...
Твоє ложе встелю
простирадлом – Праною.
розмах крил птаха Рух –
Це частинка лиш розмаху
мого кохання...
Не відпускати б довіку
мені твоїх рук...
Твоє ложе встелю
простирадлом – Праною.
2025.08.31
14:03
Сидить Петрик у кімнаті, а надворі злива.
У вікно краплини б’ються та по склу стікають.
Громові удари часом хлопчика лякають.
Він тоді до діда очі повертає живо.
Дід Остап сидить спокійно, на те не звертає.
Його грім той не лякає, видно звик до того,
У вікно краплини б’ються та по склу стікають.
Громові удари часом хлопчика лякають.
Він тоді до діда очі повертає живо.
Дід Остап сидить спокійно, на те не звертає.
Його грім той не лякає, видно звик до того,
2025.08.31
12:34
Глядача цікавого містер Кайт
Усяко розважає на трамплінові
І Гендерсони будуть теж
Щойно Пабло Фанкез Феа одплескав їм
Над людом і кіньми й підв’язками
Урешті через бочку з огнем на споді!
У цей спосіб містер Кей кидає свій виклик!
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Усяко розважає на трамплінові
І Гендерсони будуть теж
Щойно Пабло Фанкез Феа одплескав їм
Над людом і кіньми й підв’язками
Урешті через бочку з огнем на споді!
У цей спосіб містер Кей кидає свій виклик!
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Тетяна Дігай (1944) /
Рецензії
Борис Гуменюк. Та, що прибула з неба
Втеча у дитинство
Борис Гуменюк. Та, що прибула з неба: Повість. – Київ: Вид-во Сергія Пантюка, 2009. – 128 с.: іл.
Нова книга, про яку йдеться, київського письменника і нашого земляка (народився у селі Острів на Тернопільщині) Бориса Гуменюка – романтична казка. Читач, котрий добре обізнаний зі світовою літературою, зразу зрозуміє, «звідки дме вітер». Примріяти маленького принца можна тільки один раз, перший, все потому виглядатиме примаскованим запозиченням. Але Б. Гуменюк ризикує свідомо – створюючи свій варіант про дівчинку Олесю, що прибула з неба, присвячує твір пам’яті видатного французького письменника Антуана де Сент-Екзюпері.
Назва повісті – образ-перифраз навертає читача у відповідний настрій, бо прибути з неба можна тільки у казці. Проте, більше нічого казкового, окрім зачину, текст не містить. Все решта – це абсолютно земний діалог дорослого мужчини з маленькою дитиною, коли дитина ставить питання, а чоловік, шукаючи на них відповіді, дивується, як мудро влаштовано світ і як із часом багато втрачено з того, що органічно було властиве йому колись у дитинстві.
«Олеся була дивовижною дівчинкою. Причому дивовижне у ній було все. Вона дивовижно поводилась, дивовижно була зодягнута, дивовижно говорила, а думки і судження, котрі вона висловлювала, були дивовижної сили та краси». Погодитися із цим складно, бо про що дивовижне свідчить ця перша-ліпша цитата: « – Як багато цікавих речей! – захоплено говорила вона (Олеся – Т. Д.), по черзі торкаючись то старого настінного годинника з курантами, то настільної лампи з похиленим абажуром, то затиснутого книгами на етажерці дерев’яного клоуна, – я ніколи в житті не бачила таких! – Речі як речі, – відказував я, а про себе думав: мотлох. Німі свідки проминулого життя. Ніяк не зберуся позбутися їх. – Та ти що! – злякано вигукнула Олеся, так, наче прочитала мої думки, – як ти можеш так говорити про речі, які прослужили тобі стільки літ?!». Ловлю себе на думці, що схожі думки притаманні будь-якому вікові й станові душі: як, бува, кортить позбутися давно відслужілої речі, але, чомусь, рука не піднімається, бо жаль, адже з нею пов’язано дещо тільки твоє, особисте. Свідомий акцент на меблях, існуючих тепер хіба тільки в музеях, підсилює ностальгійний тон розмов із небесною принцесою. Тобто, якщо вертатися у дитинство, то у відповідному антуражі! В деталях фону присутня театральна естетика, а театр – це завжди змодельована ситуація, певна жанрова невідповідність реальності, тобто, гра. У художньому творі це відгонює штучністю.
Іван Андрусяк, репрезентуючи цю книгу, зауважив: «Не знаю, скільки мине часу, але певен, що рано чи пізно цю повість Бориса Гуменюка з розпростертими обіймами прийме наша...доросла література». Не маю нічого проти – це повість для дорослих. Наративні діалоги alter ego з Тою, що прибула з неба земні й реальні: про книги, про вірші, про птахів і людей, про метелика і мураху, вужа і змію, акваріумних рибок, про троянду і кактус, про стіл, вікно і двері, про дзеркало, яке не мало власного обличчя і ніколи не бачило себе (про дзеркало інакше не скажеш – Т. Д.). По цей бік діалогу – дитина, що бачить світ незамуленим поглядом, а з іншого – повний комплект стереотипів, що нав’язані цивілізацією: «З поміж усіх, кого досі доводилося бачити їй, люди були найдивнішими... вони на кожному кроці запевняли, що у їхньої подорожі є мета, до якої, однак, жодному з них поки-що не вдалося дійти, тому сенс цієї мети вони уявляли собі дуже приблизно». Бігме, це про нас!
Б. Гуменюк написав прекрасну прозору річ. Чому прозору? Та тому що текст аж світиться від добра. Від повісті до читача йде потужний струмінь позитиву і ще чогось давно забутого дорослими людьми, напевно, безпосередності у спілкуванні зі світом, що нас оточує.
Десь на половині свого життя ( саме у віці Йсуса Христа плюс п’ять-сім років), кожна людина переживає кризу свідомості й наполегливо шукає шляхів для її подолання. Втеча у дитинство – один із них. Згадаймо самих себе: які дражливі емоції викликають у нас спогади (не обов’язково про дитинство), але неодмінно про минуле. Чи допомагають вони переосмислити пережите і знайти новий шлях у житті? Філософи кажуть, що допомагають. Напевно, так думає і Борис Гуменюк. Інакше він не написав би цю книгу:
«Що тут коментувати? Була дівчинка ангелом, прибулицею з далекої зірки чи, може, так проявилася моя власна душа (виділення моє – Т. Д.), я й досі не знаю. Зрештою, це не так важливо. Значно важливіше інше: коли такі посланці приходять – а у мене є підозра, що, свого часу вони приходять до всіх без винятку людей – ті починають змінюватися. Вони пробують дорости до безпосередності дітей, знову вірять у дива і дивляться на світ щирим поглядом дитини».
Я теж вірю у дива і не боюся неможливого. Дякую Борисові Гуменюкові за те, що він про це нагадав.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Борис Гуменюк. Та, що прибула з неба
Усі дорослі спочатку були дітьми, тільки мало хто з них про це пам’ятає
Антуан де Сент-Екзюпері

Борис Гуменюк. Та, що прибула з неба: Повість. – Київ: Вид-во Сергія Пантюка, 2009. – 128 с.: іл.
Нова книга, про яку йдеться, київського письменника і нашого земляка (народився у селі Острів на Тернопільщині) Бориса Гуменюка – романтична казка. Читач, котрий добре обізнаний зі світовою літературою, зразу зрозуміє, «звідки дме вітер». Примріяти маленького принца можна тільки один раз, перший, все потому виглядатиме примаскованим запозиченням. Але Б. Гуменюк ризикує свідомо – створюючи свій варіант про дівчинку Олесю, що прибула з неба, присвячує твір пам’яті видатного французького письменника Антуана де Сент-Екзюпері.
Назва повісті – образ-перифраз навертає читача у відповідний настрій, бо прибути з неба можна тільки у казці. Проте, більше нічого казкового, окрім зачину, текст не містить. Все решта – це абсолютно земний діалог дорослого мужчини з маленькою дитиною, коли дитина ставить питання, а чоловік, шукаючи на них відповіді, дивується, як мудро влаштовано світ і як із часом багато втрачено з того, що органічно було властиве йому колись у дитинстві.
«Олеся була дивовижною дівчинкою. Причому дивовижне у ній було все. Вона дивовижно поводилась, дивовижно була зодягнута, дивовижно говорила, а думки і судження, котрі вона висловлювала, були дивовижної сили та краси». Погодитися із цим складно, бо про що дивовижне свідчить ця перша-ліпша цитата: « – Як багато цікавих речей! – захоплено говорила вона (Олеся – Т. Д.), по черзі торкаючись то старого настінного годинника з курантами, то настільної лампи з похиленим абажуром, то затиснутого книгами на етажерці дерев’яного клоуна, – я ніколи в житті не бачила таких! – Речі як речі, – відказував я, а про себе думав: мотлох. Німі свідки проминулого життя. Ніяк не зберуся позбутися їх. – Та ти що! – злякано вигукнула Олеся, так, наче прочитала мої думки, – як ти можеш так говорити про речі, які прослужили тобі стільки літ?!». Ловлю себе на думці, що схожі думки притаманні будь-якому вікові й станові душі: як, бува, кортить позбутися давно відслужілої речі, але, чомусь, рука не піднімається, бо жаль, адже з нею пов’язано дещо тільки твоє, особисте. Свідомий акцент на меблях, існуючих тепер хіба тільки в музеях, підсилює ностальгійний тон розмов із небесною принцесою. Тобто, якщо вертатися у дитинство, то у відповідному антуражі! В деталях фону присутня театральна естетика, а театр – це завжди змодельована ситуація, певна жанрова невідповідність реальності, тобто, гра. У художньому творі це відгонює штучністю.
Іван Андрусяк, репрезентуючи цю книгу, зауважив: «Не знаю, скільки мине часу, але певен, що рано чи пізно цю повість Бориса Гуменюка з розпростертими обіймами прийме наша...доросла література». Не маю нічого проти – це повість для дорослих. Наративні діалоги alter ego з Тою, що прибула з неба земні й реальні: про книги, про вірші, про птахів і людей, про метелика і мураху, вужа і змію, акваріумних рибок, про троянду і кактус, про стіл, вікно і двері, про дзеркало, яке не мало власного обличчя і ніколи не бачило себе (про дзеркало інакше не скажеш – Т. Д.). По цей бік діалогу – дитина, що бачить світ незамуленим поглядом, а з іншого – повний комплект стереотипів, що нав’язані цивілізацією: «З поміж усіх, кого досі доводилося бачити їй, люди були найдивнішими... вони на кожному кроці запевняли, що у їхньої подорожі є мета, до якої, однак, жодному з них поки-що не вдалося дійти, тому сенс цієї мети вони уявляли собі дуже приблизно». Бігме, це про нас!
Б. Гуменюк написав прекрасну прозору річ. Чому прозору? Та тому що текст аж світиться від добра. Від повісті до читача йде потужний струмінь позитиву і ще чогось давно забутого дорослими людьми, напевно, безпосередності у спілкуванні зі світом, що нас оточує.
Десь на половині свого життя ( саме у віці Йсуса Христа плюс п’ять-сім років), кожна людина переживає кризу свідомості й наполегливо шукає шляхів для її подолання. Втеча у дитинство – один із них. Згадаймо самих себе: які дражливі емоції викликають у нас спогади (не обов’язково про дитинство), але неодмінно про минуле. Чи допомагають вони переосмислити пережите і знайти новий шлях у житті? Філософи кажуть, що допомагають. Напевно, так думає і Борис Гуменюк. Інакше він не написав би цю книгу:
«Що тут коментувати? Була дівчинка ангелом, прибулицею з далекої зірки чи, може, так проявилася моя власна душа (виділення моє – Т. Д.), я й досі не знаю. Зрештою, це не так важливо. Значно важливіше інше: коли такі посланці приходять – а у мене є підозра, що, свого часу вони приходять до всіх без винятку людей – ті починають змінюватися. Вони пробують дорости до безпосередності дітей, знову вірять у дива і дивляться на світ щирим поглядом дитини».
Я теж вірю у дива і не боюся неможливого. Дякую Борисові Гуменюкові за те, що він про це нагадав.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Хресна печаль Полісся"
• Перейти на сторінку •
"Бій з вітряками, або Якого відтінку сьогодні правда"
• Перейти на сторінку •
"Бій з вітряками, або Якого відтінку сьогодні правда"
Про публікацію