ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Рецензії):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.28
13:12
Харківські сльози, серпневі краплинки,
Ллються на листя живе.
Хмарка у небі, як біла хустинка,
Тихо в майбутнє пливе.
Харківські сльози - це звуки тривоги,
Ті, що розколюють сон.
Харкове! Буде твоя Перемога!
Ллються на листя живе.
Хмарка у небі, як біла хустинка,
Тихо в майбутнє пливе.
Харківські сльози - це звуки тривоги,
Ті, що розколюють сон.
Харкове! Буде твоя Перемога!
2024.03.28
11:28
Все залежить - де і з ким…
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
2024.03.28
10:38
Герой цього вірша - сучасний французький драматург, письменник і філософ Ерік-Емманюель Шмітт.
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
2024.03.28
08:14
Горіхи розпустили чорні крила
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
2024.03.28
05:54
Небо досміялося до сліз.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
2024.03.27
22:08
Не може бути чоловік поганим, якщо із птаством розмовляє спозарана.
Достоту не відомо ще, по кому потомні вивчатимуть нашу епоху:
по президентах чи по тобі самому?
Ні, не регочучи на кутні, а з болем в серці можна й гудить,
бажаючи добра в майбутнім.
2024.03.27
22:03
Так пахло небом, небом пахло так,
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
2024.03.27
22:00
На згарищах відлуння тих страхіть…
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
2024.03.27
10:27
У білому вінку всміхалась юна вишня,
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
2024.03.27
08:44
Краплин дрібних у ранку сірім дотик,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
2024.03.27
07:22
Ядро душі жагуче –
пашить металів сплав.
Почав клектати гучно
вулкан, що довго спав.
Був вкритий шаром криги,
але прорвав той шар,
зірвав з душі вериги
у поблиску Стожар.
пашить металів сплав.
Почав клектати гучно
вулкан, що довго спав.
Був вкритий шаром криги,
але прорвав той шар,
зірвав з душі вериги
у поблиску Стожар.
2024.03.27
06:04
Наповнений по горло незабутнім,
Своїм думкам не змінюю маршрут, –
Пригадую струмочки каламутні
І чисті ріки в згадках постають.
Не обчухрала пам’ять пережите,
Запона літ не скрила дороге, –
То міг собі щось якісне купити,
То коштів не бувало на
Своїм думкам не змінюю маршрут, –
Пригадую струмочки каламутні
І чисті ріки в згадках постають.
Не обчухрала пам’ять пережите,
Запона літ не скрила дороге, –
То міг собі щось якісне купити,
То коштів не бувало на
2024.03.27
00:08
Прийшло розуміння. А що було треба,
Щоб випити з чаші прозріння сповна?
Комусь - лише слово. Комусь - тихе небо.
Комусь - ця підступна та підла війна.
Завісили небо безрадісні хмари...
Усе пригадалось, як тільки дійшло,
Як з реготом тикали ми в ша
Щоб випити з чаші прозріння сповна?
Комусь - лише слово. Комусь - тихе небо.
Комусь - ця підступна та підла війна.
Завісили небо безрадісні хмари...
Усе пригадалось, як тільки дійшло,
Як з реготом тикали ми в ша
2024.03.26
22:36
Маріє! Кохана Маріє,
у тебе між пальців полин!
Гірчать полином твої мрії,
що зіткані з часу перлин…
На скронях хрущі загрубілі,
ромашки спадають з ланіт,
та локони сиві, ні – білі,
у тебе між пальців полин!
Гірчать полином твої мрії,
що зіткані з часу перлин…
На скронях хрущі загрубілі,
ромашки спадають з ланіт,
та локони сиві, ні – білі,
2024.03.26
22:29
сон зимовий
моїх ніжних суконь
сон із перлин
зап’ясть моїх
так закохане в себе
сонце
виходить щоднини
а врода навіщо
моїх ніжних суконь
сон із перлин
зап’ясть моїх
так закохане в себе
сонце
виходить щоднини
а врода навіщо
2024.03.26
21:08
Акторе,..
полум’я по ролі, в рампах ніч!
Тривога у тобі ще змалку мліє…
В оглядинах тупих і божевільних вч
твій Гамлет помилятися не вміє.
У нього вибір ще лишається один,
а ти альтернатив не маєш жодних.
Актор, який дожився до сивин, –
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...полум’я по ролі, в рампах ніч!
Тривога у тобі ще змалку мліє…
В оглядинах тупих і божевільних вч
твій Гамлет помилятися не вміє.
У нього вибір ще лишається один,
а ти альтернатив не маєш жодних.
Актор, який дожився до сивин, –
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Рецензії):
2021.12.12
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
2017.03.14
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тетяна Дігай (1944) /
Рецензії
Хресна печаль Полісся
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Хресна печаль Полісся
Василь Гей. Великоднє світання: Поезії. – Луцьк: ВАТ «Волинська обласна друкарня», 2009. – 152 ст.
«Час лихий. І є про що писати» - поетові болять негаразди у нашому житті, бо Василь Гей – людина небайдужа. Тематика його нових поезій – рідна домівка, мати, минуле і сучасне вітцівщини, філософські роздуми над людськими істинами, над смислом життя, над місцем і роллю поета в житті народу, тривога за майбутнє рідної землі. Теми не нові, але майстерно написані: оригінальні метафори, влучні порівняння, образні асоціації: «Сходить жито і скрипкою пахне живиця (...) На продаж веду я німого Пегаса (...) Синій сон, сивий сум понад гаєм».
У всі епохи аспектам моралі приділяли увагу багато мислителів, підкреслюючи думку, що найсуттєвіше – себе – людина може отримати, тільки безкорисливо себе віддаючи.
У сфері матеріального, віддавати – означає бути багатим. Не та людина багата, котрій багато належить, а та, яка багато віддає. Скнара – убогий незалежно від того, скільки золота заховано в його скрині. А той, хто може від чого-небудь відмовитись, відчуває себе багатієм. Але найголовніша сфера віддачі – царство гуманізму, в якому людина віддає себе, частину свого життя, радість, розуміння, завдання, гумор, інтереси тощо. Віддаючи частину свого життя, поет збагачує спраглого читача, поглиблює смисл свого життя, поглиблює смисл життя іншої людини. Віддаючи від душі, поет не може не отримати позитиву, котрий іде від читача, і таким чином об’єднується з ним у почутті радості за знайдене.
Для характеру поета В. Гея, що продукує, будує, процес духовної віддачі набуває зовсім іншого смислу – виявлення найяснішої можливості, адже автор відкриває свою силу, насиченість, щедрість, він ніби проголошує: це піднесене відчуття життя і своїх спроможностей виповнює мене радістю, я почуваюся щедротним, живим, щасливим. Віддавати радісніше, ніж брати, і не тому, що це означає відмову від будь- чого, а тому, що це поетове життєве самовиявлення:
Торкаюсь не слова, а голого нерва – болить!
Боли ж мені, боле, вируйте буруни емоцій,
Допоки ще брешуть на велета песиголовці,
Допоки перевертнів родить ця грішна земля,
І поки не зорано Чорний загарбницький шлях
Книга складена з трьох розділів: «Полин і живиця», «У чеканні Великодня» та «Восьмивірші темені і світла», переважно вони не сюжетні, їх поєднують внутрішні логічні та асоціативні зв’язки. Прихильники вірша традиційного, з нерозхитаною ритмикою і точною римою почуватимуться затишно: «Затиснувши рукою давню рану, // Терпляче жде і вірить вічний час, // Що вийшовши з легенди, як з туману, // Нечай воскресне в кожному із нас».
Спромоги кохання залежать від ступеня розвитку особистості й передбачають досягнення стану творчості, в якому людина перемагає заздрість, самозалюблення, владолюбство, здобуває усвідомлення своєї сили, переконаність у своїх силах при досягненні мети. Про характер любові свідчать наступні рідки: «Плаче в полі осіння печаль, // А за нею, неначе за морем, // В розпогоджених карих очах // Відбивається небо прозоре ... Я малюю те літо у снах, // Я метелика хочу впіймати. // За плечима – негода сумна, // А попереду – зустрічі свято. // Не карай мене так, не тікай, // Зореквітко, сердечко лілеї. // Ось тобі моя вірна рука, // Притулися звабливо до неї». Християнська трактовка любові домислює душевну безкорисливість і доброту, заглушує гординю й себелюбство. Адже доброта, якщо вона глибока й щира, якщо не тимчасова, якщо вона – принцип, дійсно паралізує злобу й налаштовує на відповідну доброту: «В полинах облогу я збираю // Квіт, що вмерти вірі не дає // Є жага живична в тілі краю, // І від неї розпач розтає(...)
.У філософів античного світу існувала думка про першооснову природи – вода, вогонь, повітря, і що життя – це рух. Залежно від суб’єктивних відчуттів поета, його захоплень, уваги, інтересу, час може тривати по-різному, а природа – реальність, яка існує об’єктивно, незалежно від свідомості людини. Лейтмотив природи, як відображення ірраціональної сили, як витончена, художньо перевтілена містика стає для В. Гея релігією:
На спаді літа ніч – як діамант,
Як суть, що вивільняється з оман:
Ростуть гриби до місячного світла,
Отруйний розриваючи туман.
Стилістика кантрі – узагальнений образ сільської романтики – відсутність химерності, пишномовності, наївних сучасних реалій, відмова від зайвого, близкість до натурального. Тому часто вірші В. Гея – словесні пастелі, з мазками буйними і радісними, сумними та контрастними: «А буває світання для слова немає, // Щоб розвіяти сутінь застиглу рядка. // Слово – наче душа: лиш тоді оживає, // Як його доторкає творяща рука». Образи народжуються з найщільнішого зближення віддалених і несподіваних асоціацій, що дає спалах емоційної сили: «Враз метелик на лезі коси // Затремтів золотою зорею».
У поета – довершена пейзажна лірика, що нагадує пастелі та оммажі (Буше, Латур, Шарден, Ліотар – прийом розтушовки, що надає ефекту м’яких переходів і ніжності кольорів): «Осіння синь у спокої води – // Глибокої печалі холоди, // Де вигасають золоті сади // І гіркнуть літа й літ моїх меди».
Безпосередня поетичність тексту, тяжіння до метафоричності, тонке відчуття чарівності та принадності фантастичної вигадки, багато зворушливих сцен у гармонійній і природній формі, гадаю, лише спосіб, який дає можливість пізнати істинну суть речей. Гумання традиція лірики залишається найбільш затребуваною на новому рівні: автор справляє на читача сугестивну дію: « Ваше світло, що квітло у зливу й імлу // Обернулося миттю на дим і золу».
Поетові притаманне органічне поєднання елементів української національної давньополітичної стихії світосприймання – продовження традиції розкривання прадавніх міфічно-поетичних джерел і активне включення їх у світопочування сьогоднішнє (традиція, яку заклали Л. Українка, В. Голобородько, В. Симоненко та інші).
Поетова уява раптово опиняється серед якихось ніби язичницьких прадавніх привиджень, понять, хоча йдеться про наш час, його клопоти, тривоги, складності, і народжуються правдиві поетичні перлини:
Глечиків жаром, білінню латаття,
Барвою зір у живичних медах,
Купіллю рову, купальським багаттям
Світиться доля моя молода.
«Час лихий. І є про що писати» - поетові болять негаразди у нашому житті, бо Василь Гей – людина небайдужа. Тематика його нових поезій – рідна домівка, мати, минуле і сучасне вітцівщини, філософські роздуми над людськими істинами, над смислом життя, над місцем і роллю поета в житті народу, тривога за майбутнє рідної землі. Теми не нові, але майстерно написані: оригінальні метафори, влучні порівняння, образні асоціації: «Сходить жито і скрипкою пахне живиця (...) На продаж веду я німого Пегаса (...) Синій сон, сивий сум понад гаєм».
У всі епохи аспектам моралі приділяли увагу багато мислителів, підкреслюючи думку, що найсуттєвіше – себе – людина може отримати, тільки безкорисливо себе віддаючи.
У сфері матеріального, віддавати – означає бути багатим. Не та людина багата, котрій багато належить, а та, яка багато віддає. Скнара – убогий незалежно від того, скільки золота заховано в його скрині. А той, хто може від чого-небудь відмовитись, відчуває себе багатієм. Але найголовніша сфера віддачі – царство гуманізму, в якому людина віддає себе, частину свого життя, радість, розуміння, завдання, гумор, інтереси тощо. Віддаючи частину свого життя, поет збагачує спраглого читача, поглиблює смисл свого життя, поглиблює смисл життя іншої людини. Віддаючи від душі, поет не може не отримати позитиву, котрий іде від читача, і таким чином об’єднується з ним у почутті радості за знайдене.
Для характеру поета В. Гея, що продукує, будує, процес духовної віддачі набуває зовсім іншого смислу – виявлення найяснішої можливості, адже автор відкриває свою силу, насиченість, щедрість, він ніби проголошує: це піднесене відчуття життя і своїх спроможностей виповнює мене радістю, я почуваюся щедротним, живим, щасливим. Віддавати радісніше, ніж брати, і не тому, що це означає відмову від будь- чого, а тому, що це поетове життєве самовиявлення:
Торкаюсь не слова, а голого нерва – болить!
Боли ж мені, боле, вируйте буруни емоцій,
Допоки ще брешуть на велета песиголовці,
Допоки перевертнів родить ця грішна земля,
І поки не зорано Чорний загарбницький шлях
Книга складена з трьох розділів: «Полин і живиця», «У чеканні Великодня» та «Восьмивірші темені і світла», переважно вони не сюжетні, їх поєднують внутрішні логічні та асоціативні зв’язки. Прихильники вірша традиційного, з нерозхитаною ритмикою і точною римою почуватимуться затишно: «Затиснувши рукою давню рану, // Терпляче жде і вірить вічний час, // Що вийшовши з легенди, як з туману, // Нечай воскресне в кожному із нас».
Спромоги кохання залежать від ступеня розвитку особистості й передбачають досягнення стану творчості, в якому людина перемагає заздрість, самозалюблення, владолюбство, здобуває усвідомлення своєї сили, переконаність у своїх силах при досягненні мети. Про характер любові свідчать наступні рідки: «Плаче в полі осіння печаль, // А за нею, неначе за морем, // В розпогоджених карих очах // Відбивається небо прозоре ... Я малюю те літо у снах, // Я метелика хочу впіймати. // За плечима – негода сумна, // А попереду – зустрічі свято. // Не карай мене так, не тікай, // Зореквітко, сердечко лілеї. // Ось тобі моя вірна рука, // Притулися звабливо до неї». Християнська трактовка любові домислює душевну безкорисливість і доброту, заглушує гординю й себелюбство. Адже доброта, якщо вона глибока й щира, якщо не тимчасова, якщо вона – принцип, дійсно паралізує злобу й налаштовує на відповідну доброту: «В полинах облогу я збираю // Квіт, що вмерти вірі не дає // Є жага живична в тілі краю, // І від неї розпач розтає(...)
.У філософів античного світу існувала думка про першооснову природи – вода, вогонь, повітря, і що життя – це рух. Залежно від суб’єктивних відчуттів поета, його захоплень, уваги, інтересу, час може тривати по-різному, а природа – реальність, яка існує об’єктивно, незалежно від свідомості людини. Лейтмотив природи, як відображення ірраціональної сили, як витончена, художньо перевтілена містика стає для В. Гея релігією:
На спаді літа ніч – як діамант,
Як суть, що вивільняється з оман:
Ростуть гриби до місячного світла,
Отруйний розриваючи туман.
Стилістика кантрі – узагальнений образ сільської романтики – відсутність химерності, пишномовності, наївних сучасних реалій, відмова від зайвого, близкість до натурального. Тому часто вірші В. Гея – словесні пастелі, з мазками буйними і радісними, сумними та контрастними: «А буває світання для слова немає, // Щоб розвіяти сутінь застиглу рядка. // Слово – наче душа: лиш тоді оживає, // Як його доторкає творяща рука». Образи народжуються з найщільнішого зближення віддалених і несподіваних асоціацій, що дає спалах емоційної сили: «Враз метелик на лезі коси // Затремтів золотою зорею».
У поета – довершена пейзажна лірика, що нагадує пастелі та оммажі (Буше, Латур, Шарден, Ліотар – прийом розтушовки, що надає ефекту м’яких переходів і ніжності кольорів): «Осіння синь у спокої води – // Глибокої печалі холоди, // Де вигасають золоті сади // І гіркнуть літа й літ моїх меди».
Безпосередня поетичність тексту, тяжіння до метафоричності, тонке відчуття чарівності та принадності фантастичної вигадки, багато зворушливих сцен у гармонійній і природній формі, гадаю, лише спосіб, який дає можливість пізнати істинну суть речей. Гумання традиція лірики залишається найбільш затребуваною на новому рівні: автор справляє на читача сугестивну дію: « Ваше світло, що квітло у зливу й імлу // Обернулося миттю на дим і золу».
Поетові притаманне органічне поєднання елементів української національної давньополітичної стихії світосприймання – продовження традиції розкривання прадавніх міфічно-поетичних джерел і активне включення їх у світопочування сьогоднішнє (традиція, яку заклали Л. Українка, В. Голобородько, В. Симоненко та інші).
Поетова уява раптово опиняється серед якихось ніби язичницьких прадавніх привиджень, понять, хоча йдеться про наш час, його клопоти, тривоги, складності, і народжуються правдиві поетичні перлини:
Глечиків жаром, білінню латаття,
Барвою зір у живичних медах,
Купіллю рову, купальським багаттям
Світиться доля моя молода.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію