Cрібний метелик.

Якось проходячи повз ювелірну крамницю, я звернув увагу на метелика, срібного метелика, що сидів на червоному атласі і вигравав на сонці ніжним блиском. Розміром з пів долоні він був чарівним, ніжне мереживо тіла і крилець робило його майже невагомим. В відблисках сонця здавалось, що крильця рухаються і він ось-ось злетить, варто тільки трішечки на нього дмухнути. І мені захотілося на нього дмухнути, дмухнути щоб він полетів, полетів до тої, що було так далеко, але наповнювала моє серце теплом, ніжністю, а душу піднімала на хмари. Прилетів і сів на її груди, на такі пружні і гарні перси, які я так люблю. Люблю пестити, цілувати, трошки покусувати, гратися. Але я не можу на них сісти , а метелик може. Тихенько, непомітно, всіма своїми лапками гладити сосочок, пестити вусиками, слухати як б’ється серце, дихати разом з нею. Йому можна позаздрити – він може вічно там сидіти. В нього коротке життя, але солодка вічність, вічність на грудях у коханої.
В нас довге життя і ми не шануємо мить але, напевно, не один хотів би стати метеликом, срібним метеликом, щоб вічно сидіти на ніжних персах й не помітно для всіх цілувати їх.
Життя метелика – мить, але він літає. Далеко не кожний з нас піймав ту мить і злетів, бодай би раз. Радше будемо все життя повзати і лиш одинці – одинці повзуть на високу
скалу, щоб злетіти.
Щоб піймати єдину й не повторну мить –
Мить, раді якої стоїть жить.
Люди розкидаються своїм життям: хвилинами, годинами, тижнями, місяцями і навіть роками, і навіть всім життям і не розуміють, що по справжньому живуть тільки ті миті, коли роблять щось необхідне, корисне, бажане, коли творять добро і дарують щастя іншим людям. Дарують посмішку, дарують любов, віддають себе. Тільки ці миті і згадуються.
А скільки їх в сумі за все життя???

Жити, жити, жити,
Жити й радіти, жити й п’яніти,
П’яніти від щастя й любові,
Синього неба на видноколі,
П’яніти від лісу і поля,
Бо то є найкраща доля,
На то є всевишнього воля –
Воля робити й творити,
З близькими радість і горе ділити!!!

01,05,09