Догорає вже день,
лине птахою ніч чорнокоса,
тихим смутком озветься
розбуджена болем струна,
тінь гіркої сльози
пурхне з вій і загубиться в росах,
і поглине мій сум
стоголоса нічна тишина.

Я позичу в печалі
дрібних кришталевих сльозин,
попрошу у любові
міцної прозорої нитки,
а у радості - жменю
джерельних дзвінких намистин,
нанижу у коралі
ці скромні нехитрі пожитки.

А у неба позичу
хмаринок пір'їни легкі,
стану птахою я,
а вони мені будуть за крила,
заберу у політ
сподівання невинно-крихкі,
віднесу в зоресад
те, що вірою ніжно зростила.

Заколю собі в коси
надію букетом перлин,
замилуюся ними,
вплітаючи стрічку серпанку,
загорнуся в тендітний
мережива зір палантин,
загублюся у снах
і блукатиму ними до ранку.