У Романа був великий сад. Ні, він ніколи не мріяв про те, що стати садівником — просто обожнював квіти. Найбільше любив весняну пору, коли впихав їхнє тонке коріння у землю. У такі моменти йому здавалось, що робить він щось хороше для світу — дарує життя ще одній істоті. Сад був місцем не роботи, а відпочинку. Друзі постійно глузували із дивного захоплення, яке обрав для себе сорокарічний чоловік, не розуміли тої надлюдської любові до нелюдського. Роман не відповідав криком на їхні насмішки, мовчав і лише тихенько шепотів собі під ніс : “Ідіоти”. Кожна маленька квіточка своєю появою на білий світ робила його кращим. Коли його “дітки” дозрівали, то приходив час розлучатись — відрізати від серця найдорожче. Сад був його серцем. “Цікаво, вони щось відчувають?”, - часто запитував себе Роман, але відповіді не було.

Того ранку Роман прокинувся ще до сходу сонця. У серці дивний щем, а на душі неспокій. Вибіг у сад і не розумів, що коїться — усе навкруги, наче трактором перерито. Стежиною пробіг собака, чи то скажений, чи то голодний. Роман не міг зрушити з місця. Не собаки боявся, а того, що побачив потім: залишилось лише кілька похилених голівок. Підбіг до маленького нарциса і побачив неймовірне - він плакав. Тоненьке стебельце хиталось від вітру ( чи то від гучного дихання Романа). Нарцис опустив зелені листочки додолу, наче втомлений від важкого життя, чоловік. Маленька голівка, здавалось, благає :”Зірви мене. Зупини цей біль. Якщо поранив, то добий!” Роман відчув себе на межі божевілля: квіти не плачуть! Але вони все відчувають, виходить...

-То роса, - прошепотів чийсь ніжно-засмучений голос.
-Ні, то сльози, - відповів Роман і сам заплакав, як дитя, у якого забрали маму.
-Я кожного ранку гуляла вашим садом. Гуляла лише зранку, доки темно, щоб ніхто не побачив. Щоранку зустрічала сонце разом із вашими “дітьми”. І щоранку бачила їхні сльози - так я їх тоді називала. Знаєте, чому плакали ваші квіточки? А я знаю — від щастя: раділи, що сонце сходить, що розпочався новий день, - говорила жінка, з нотками провини у голосі.
-Хто вам дозволив заходити на мою територію? - розридався Роман.
-Ніхто. Вигулювала собаку, і одного разу натрапила на це місце.
-То ваш собака бігає? - схлипнув чоловік.
-Мій... Пробачте. Сьогодні він побачив якогось кота і вирвався з моїх рук. Перетоптав вам усі квіти, - намагалась виправдати власну провину жінка.
-Життя він мені перетоптав, - заплакав ще дужче Роман.
-Пробачте, прошу. Я куплю вам нові. Я компенсую усі витрати. Я навіть готова сама усе посадити. І поливати щодня буду, обіцяю, - промовила жіночка, з очима, що сміялись крізь сльози. - Я також обожнюю квіти.

Роман опустив засмучені очі і ще раз поглянув на того нарциса, що благав :”Добий...”. Зірвав квітку і віддав незнайомці:

-Ось. Дарую. Поставите у вазу і вона більше не побачить, як сходить сонце.
-Спасибі. У вас красиві очі, - сказала жінка.
-У вас тепле серце, - відповів Роман.
-Може, зайдете ввечері на чай? Я живу неподалік.
-Зайду, - мовив Роман із дивним усміхом. Здавалось, забув і про собаку, і про понівечений сад, і про образу, що затаїв на незнайомку.

-Чого ви смієтесь?, - запитала жінка.

-Не сміюсь, а усміхаюсь. Усміхаюсь, бо сонце сходить. Часом варто втратити все тобі дороге, щоб знайти найдорожче...


17.06.2010р