Поламала підбори. Довірила кедам останню дорогу
до нього.
Відпустивши блютус, вполювала не музику, так, випадкову картинку:
сині кактуси, тюль і відтінки
озвірілого сонця, яке прокотилось містами…
І, вдихнувши дурної трави, я приходжу до тями
попри бажану втечу… І шлях, що подовшав,
прилипа до підошов.

Скільки вибитих рейок, проколів, металу в губі?
Скільки часу потрібно йому і тобі,
щоб нарешті почати ловитися в пéтлі нарізно?
Запізнитись ніколи не пізно.

А між вами – два мегапікселі, три бездоріжжя,
вісім років дитинства без нього, без тиші
забинтованих пилом провулків і сходів,
де ніхто не нашкодив…

Там я вміла приходити в сутінь, мала і мудра,
І могла молодий снігопад – проти хутра…
Бо, до всього, носила хоробру вдачу,
кинуту Богом на здачу.

Хто я? Птаха об дзвін? Відкоркований дим дурманý?
Невідісланий смайлика серп відсікає мину…,
щоб назавтра вродитися високо, все осміяти…
…Welcome, серце, у п’яти…