В ком дара нет любви неразделённой,
В том нету дара божьего любви…

Євген Євтушенко

На канікулах, після першого курсу вузу, у серпневу спеку Іван познайомився з Катериною на пляжі. Цього дня він, помічник комбайнера, збирав і молотив ячмінь. Раптова короткочасна злива зупинила жнива. Вечоріло. Безліч яшних остюків ятрили Іванове тіло, хотілося швидше скупатися.
У всій окрузі найкращий пляж був у сусідньому селі. Там широке плесо річки обіймали з одного боку луки з високим берегом, а з другого – хащі непрохідного, здичавілого лугу, де росли дерева, кущі і папороть. Івану, брудному і замурзаному пилом, дуже не хотілося нікого бачити на річці. Проте, їдучи мотоциклом, він ще здалеку вгледів на березі дівчину в купальнику. «То чи можна скупатися?» – запитав жартома. «Не знаю, – зиркнула з-під довгих вій темними, як вуглини, очима Катря і додала: – Це мій пляж і моя річка, а он видно димар моєї хати, а ти – увесь брудний, у колючих остюках – приїхав сюди, щоб скаламутити тут воду, а мені потім розхльобувати все?!»
Від такого неочікуваного натиску з прихованим підтекстом Іван геть розгубився. І лише бісики в її очах вказували на грайливий настрій дівчини. Це трохи врівноважило Іванове дихання і серцебиття. Познайомилися. Хоча Катя була ровесницею, вона вже встигла попрацювати на сході України і, навіть, у столиці. Вилізши з води, Іван бликнув поглядом на Катюшу. Незвіданий космос її душі і тіла манив. Правильний овал лиця і витончені риси обличчя викликали захоплення. А гарні форми тіла?.. Це ж треба – немає до чого придратися. А ще було щось надзвичайно привабливе, красиве і чуттєве у дивних, тоненьких, ніби дитячих пружках на руках і колінах Катрусі.
Які там жнива… Того ж вечора дивилися удвох у клубі кінофільм «Потоп» режисера Єжи Гофмана. А далі, протягом місяця, були зустрічі і тривалі прощання, солодкі безсонні ночі, посмішки і поцілунки, нічне (без одягу) купання у річці, розпалене багаття на березі, печена картопля і п’янке вино, іскри полум’я, що вистрілювали до зірок нічного неба та іскри в очах…
Катрусина цілеспрямованість та її гормони явно випереджали вік і вже полетіли перелітними птахами у вирій дорослого життя. Сценарій свого прийдешнього Іван писав не чорнилом, а – так собі, легенько – олівчиком. Спершу йому треба було закінчити вуз.
Рік розлуки Іван вимірював довжиною з Чумацький шлях, зменшеною на кількість листів, отриманих від Каті. Влітку чорним вороном прилетіла невесела і тривожна звістка, що у Каті є залицяльник, і що ніби все вже наближається до шлюбу… Як писав відомий поет: «…А любов моя з синім бантом до практичнішого пішла…» «І куди оце я приїхав? І що я тут роблю? – запитував себе Іван, зупинившись на пляжі. – Ні! Я не буду просочуватись промінчиком у стулені віконниці на твоєму вікні!»
Почувши незабутній вихлоп мотоцикла, Катя йшла луками навпростець. Цвіт тонконогу обліплював її коліна. Побачивши її, Іван запитав: «Це правда, що вдома на тебе чекає чоловік?» «Ні, ми лише заручені» – відповіла. Сумний Іван стояв у воді, вгрузнувши у пісок бронзового річища. Яскраво-зелені водорості колисала течія. Катя, взявшись за край сукні, побрела до нього. Прохолода поцілунку розтанула, як цвіт тонконогу з її колін у воді…
Через кілька років на Іванів мобільний надійшла есемеска від Каті: «Немає сил боротися, остогидла пиятика чоловіка, вже випробувано всяке лікування. Усе дарма. Втекла і купаюся у морі». Іван відповів: «Подумки я хочу стати морським коником, якому набридла темна і холодна безодня моря. Я піднімуся на поверхню і доторкнуся до твого коліна. І тоді вода закипить від тепла твого тіла і зігріє мене…»
Катюша написала неправду: ніякого моря не було, а була та сама ріка… І морського коника, на жаль, вона не змогла побачити, хоч як не вдивлялася у воду. Лише довгоногий павучок пробіг по воді, перебираючись через зелену ряску, і зник у лататті…

2009