Поет прилетів з Києва до Єревана у відрядження вночі. Прилетів уперше на велетенському аеробусі ІЛ–86. Двадцять стюардес, що сновигали проходами між пасажирськими кріслами, нагадували бджілок у вулику, а пасажири (їх було близько трьох сотень) – трутнів. Вони блаженно відпочивали, майже лежачи, на зручних сидіннях. Поетові забаглося скуштувати кави. На жаль, йому, перепросивши, запропонували лише чай. «Неподобство», – подумав Поет. Його тішило лише те, що тривалість польоту – всього одна година. До того ж, Поет був начуваний про знамениту вірменську каву і вишукані методи її приготування. Тому, заспокоївшись, він відмовився від чаю. Рої його думок метеоритами обганяли літак і падали вниз – у древнє і чудове місто...
Готель-гуртожиток відомого у колишньому Союзі підприємства «Луйс» зустрів гостя чорнотою вікон. Як виявилося згодом, за розпорядженням дирекції вечорами з метою економії електроенергії вимикали світло. Давня двоповерхова будівля готелю (з рожевого туфа) у крижано-холодному світлі місяця нагадувала замок чи фортецю, де, можливо, живуть миші, змії і сови, а ще – привиди. На поріжку готелю лежав кудлатий пес, який, гавкнувши один раз, відійшов убік і боязко дивився на незнайомця. Перше моторошне враження зникло враз, коли Поет, відчинивши двері, побачив дівчину – адміністратора готелю. Вона читала книгу при свічках. Молода, тендітна, симпатична, чорнява, окаста. Великі чорні вуглинки-жаринки очиць ховалися за довгими віями. Файна червона сукня з легенького шовку у тремтливому м’якому світлі набирала відтінків гранатового і червінькового.
«Я знаю і чекаю. Мене попередили, що ви прилітаєте пізно... Нікогісінько немає... Ви – один на двадцять кімнат... Вибирайте», – мовила дівчина. І, не даючи Поетові отямитись, втаємничено продовжила: «Якщо ви не полінуєтесь і покрутите ручний кавовий млин (бо мені це не в силу), – то я приготую смачну каву за своїм рецептом. І ми зможемо скуштувати її на веранді при місячному світлі...» Унікально!!! Поет бурхливо зрадів.
Усередині великого і важкого бронзового млина з красивими різьбленими візерунками щось лускало, хрокало і шаруділо. Видавалось, що це не шмат металу, а жива, одухотворена істота. Поет немовби відчував своїми долонями приємне тепло невідомого божества. На душі ставало так тепло, що передати неможливо...
Турка з червоної міді, вкритої срібним припоєм, мала приклепану рухому кришечку, з-під якої линув, розносився і затоплював все довкола казковий аромат. Дівчина пила каву маленькими ковточками, мовчки, опустивши повіки. Її губи боязко і водночас пожадливо торкалися філіжанки. Неймовірно, але для Поета чомусь саме ця кава здавалася найсмачнішою і через багато років...
Придбавши квитка на зворотний рейс, Поет спробував придбати на ринку посрібнену турку. На жаль, грошей у нього не вистачило. Хоча вибір був великий. Удома серед ночі його розбудило валування собаки, тінь-привид якого виднівся у місячному світлі. Згадався Єреван... Механічно, рухами радше рефлекторними, ніж емоційно-усвідомленими, сонний Поет заварював каву у керамічній турці. Червона обвідка на глазурі кераміки нагадувала йому виріз сукні на довгій красивій шиї...

2010