Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.08.04
09:20
А за вітром, ще до снігу,
Перед тінню на світанку,
Яскравіше світла ночі,
Більше снігу довгим ранком,
Вище лісу, там де вечір
У сльоті! Гучніше смерті!-
Як згадаєш розпізнаєш,
Перед тінню на світанку,
Яскравіше світла ночі,
Більше снігу довгим ранком,
Вище лісу, там де вечір
У сльоті! Гучніше смерті!-
Як згадаєш розпізнаєш,
2026.08.04
08:59
P.S. Погляд крізь приціл. Свідчення штурмбаннфюрера
(не для протоколу)
Кабінет начальника поліції безпеки та СД (гестапо) на Короленка. Того ж дня, пізній вечір.
У кімнаті панує тиша. На столі горить настільна лампа
2026.08.04
07:17
З усіх злелеяних доріг
Оця найтяжча,
Бо шлях вибоїстий побіг
Крізь дикі хащі.
Хоча обставини не ті,
І не до свята, -
Метою стало у житті
Важке здолати.
Оця найтяжча,
Бо шлях вибоїстий побіг
Крізь дикі хащі.
Хоча обставини не ті,
І не до свята, -
Метою стало у житті
Важке здолати.
2026.08.03
21:23
Який в тім толк - щоб відьмі- хижаку,
товкти про різні кодекси в астралі,
а чи про гріх?...у неї є педалі,
пластична Ява - є сакральний круг
і плуг, аби орати білі далі.
Хай сонячного втемнення поріг -
вона - Творця відтворення і воля -
товкти про різні кодекси в астралі,
а чи про гріх?...у неї є педалі,
пластична Ява - є сакральний круг
і плуг, аби орати білі далі.
Хай сонячного втемнення поріг -
вона - Творця відтворення і воля -
2026.08.03
21:02
Не треба зустрічі, не треба,
лиш надішли мені листа
звідтіль, що між землею й небом,
що забуттям не зароста.
Нехай спливли роки повз мене,
мов ріки, що забули брід —
цвіт прибережного ромену
лиш надішли мені листа
звідтіль, що між землею й небом,
що забуттям не зароста.
Нехай спливли роки повз мене,
мов ріки, що забули брід —
цвіт прибережного ромену
2026.08.03
18:06
У тому, що імперія проклята,
немає української вини.
Рятують душі дочки і сини –
у кожного згоріла крайня хата,
немає де ховатись від війни.
ІІ
Дійшло уже й до тричі ухилянта
немає української вини.
Рятують душі дочки і сини –
у кожного згоріла крайня хата,
немає де ховатись від війни.
ІІ
Дійшло уже й до тричі ухилянта
2026.08.03
14:08
Серед літа гостей Занзібару
Неможливо дістати із бару.
Заїжджай в Занзібар -
І одразу у бар,
А без бару нема Занзібару.
Двох туристів у Гондурасі
Придавило в готелі матрасом.
Неможливо дістати із бару.
Заїжджай в Занзібар -
І одразу у бар,
А без бару нема Занзібару.
Двох туристів у Гондурасі
Придавило в готелі матрасом.
2026.08.03
13:23
Бурульки падають з дахів
Так несподівано, як бомби,
Немов тягар німих гріхів
Чи злитки неземного болю.
Бурульки - посланці світів,
Від нас захованих, далеких.
Вони - уламки тих мостів
До позачасся, мов лелеки.
Так несподівано, як бомби,
Немов тягар німих гріхів
Чи злитки неземного болю.
Бурульки - посланці світів,
Від нас захованих, далеких.
Вони - уламки тих мостів
До позачасся, мов лелеки.
2026.08.03
12:19
Народе, встань!
Лише тобі належить право
убити ворога
і знищити катів.
Ти є – країна, і ти є – держава.
Вставай – і піднімай братів.
Крокуй вперед –
І біль , і страх здолаєм,
Лише тобі належить право
убити ворога
і знищити катів.
Ти є – країна, і ти є – держава.
Вставай – і піднімай братів.
Крокуй вперед –
І біль , і страх здолаєм,
2026.08.03
12:10
Чи ними ще не вистелено світ?
Чи ними світа ще не вславлено?
Невже не ними зір твій пломенить
Несхибно так, примружено, аж райдужно?
Чого ще треба?
Диваки мовчать, чи пак
Стискають руку завтрашньому вбивці.
Чого ще треба?
Чи ними світа ще не вславлено?
Невже не ними зір твій пломенить
Несхибно так, примружено, аж райдужно?
Чого ще треба?
Диваки мовчать, чи пак
Стискають руку завтрашньому вбивці.
Чого ще треба?
2026.08.03
11:25
Протокол 01/08.2026 від третього серпня поточного року.
Місце проведення — Інтернет.
Онлайн-колегія незалежних експертів нашого sub-порталу розглянула весь текст, зупинившись лише на окремому абзаці всього тексту про героя, наданого ним же на одній зі
2026.08.03
11:17
Ручай по нам тече і тінь карети
У романтичному шаленстві без турботи,
Зозуль уривчасті ноктюрни і куплети -
Бутоном Клодта коси нам не заколоти !
А возики здіймають пил у спицях,
Про горнє сповіщають у рипінні,
Меланхолійно квітне крокус на гробни
У романтичному шаленстві без турботи,
Зозуль уривчасті ноктюрни і куплети -
Бутоном Клодта коси нам не заколоти !
А возики здіймають пил у спицях,
Про горнє сповіщають у рипінні,
Меланхолійно квітне крокус на гробни
2026.08.03
08:50
нам ці ночі хтось наврочив
наворочені в пітьмі
недослівно неохоче
віддавалися мені
вибрані чуття готові
до любові та війни
ще бажання нетактовні
ти не вір мені о ні
наворочені в пітьмі
недослівно неохоче
віддавалися мені
вибрані чуття готові
до любові та війни
ще бажання нетактовні
ти не вір мені о ні
2026.08.03
06:14
І небо бездонне,
І поле широке
Іще напівсонні,
Іще сліпоокі.
І річка в тумані,
І луки росисті,
Немов на екрані,
Постали врочисто.
І поле широке
Іще напівсонні,
Іще сліпоокі.
І річка в тумані,
І луки росисті,
Немов на екрані,
Постали врочисто.
2026.08.03
06:06
…За годину до…
…9 лютого 1942 року. Двері Спілки письменників трощать приклади гестапо…
Коли німці вибили двері Спілки, Михайло міг піти. Його ніхто не тримав. Але для нього піти означало б залишити свою душу в лапах катів. Жити без Душі було б спр
2026.08.02
20:38
Ось дивувався
Щодо наших чуттів
Хильни сонцесходу ще
Гладь локони їй
Усяк рятівник собі
А серця стугонять, мов ураз
В одному одне
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Щодо наших чуттів
Хильни сонцесходу ще
Гладь локони їй
Усяк рятівник собі
А серця стугонять, мов ураз
В одному одне
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.09.04
2025.08.19
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Василь Дениско (1954) /
Проза
Кава з червоним відблиском
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Кава з червоним відблиском
Поет прилетів з Києва до Єревана у відрядження вночі. Прилетів уперше на велетенському аеробусі ІЛ–86. Двадцять стюардес, що сновигали проходами між пасажирськими кріслами, нагадували бджілок у вулику, а пасажири (їх було близько трьох сотень) – трутнів. Вони блаженно відпочивали, майже лежачи, на зручних сидіннях. Поетові забаглося скуштувати кави. На жаль, йому, перепросивши, запропонували лише чай. «Неподобство», – подумав Поет. Його тішило лише те, що тривалість польоту – всього одна година. До того ж, Поет був начуваний про знамениту вірменську каву і вишукані методи її приготування. Тому, заспокоївшись, він відмовився від чаю. Рої його думок метеоритами обганяли літак і падали вниз – у древнє і чудове місто...
Готель-гуртожиток відомого у колишньому Союзі підприємства «Луйс» зустрів гостя чорнотою вікон. Як виявилося згодом, за розпорядженням дирекції вечорами з метою економії електроенергії вимикали світло. Давня двоповерхова будівля готелю (з рожевого туфа) у крижано-холодному світлі місяця нагадувала замок чи фортецю, де, можливо, живуть миші, змії і сови, а ще – привиди. На поріжку готелю лежав кудлатий пес, який, гавкнувши один раз, відійшов убік і боязко дивився на незнайомця. Перше моторошне враження зникло враз, коли Поет, відчинивши двері, побачив дівчину – адміністратора готелю. Вона читала книгу при свічках. Молода, тендітна, симпатична, чорнява, окаста. Великі чорні вуглинки-жаринки очиць ховалися за довгими віями. Файна червона сукня з легенького шовку у тремтливому м’якому світлі набирала відтінків гранатового і червінькового.
«Я знаю і чекаю. Мене попередили, що ви прилітаєте пізно... Нікогісінько немає... Ви – один на двадцять кімнат... Вибирайте», – мовила дівчина. І, не даючи Поетові отямитись, втаємничено продовжила: «Якщо ви не полінуєтесь і покрутите ручний кавовий млин (бо мені це не в силу), – то я приготую смачну каву за своїм рецептом. І ми зможемо скуштувати її на веранді при місячному світлі...» Унікально!!! Поет бурхливо зрадів.
Усередині великого і важкого бронзового млина з красивими різьбленими візерунками щось лускало, хрокало і шаруділо. Видавалось, що це не шмат металу, а жива, одухотворена істота. Поет немовби відчував своїми долонями приємне тепло невідомого божества. На душі ставало так тепло, що передати неможливо...
Турка з червоної міді, вкритої срібним припоєм, мала приклепану рухому кришечку, з-під якої линув, розносився і затоплював все довкола казковий аромат. Дівчина пила каву маленькими ковточками, мовчки, опустивши повіки. Її губи боязко і водночас пожадливо торкалися філіжанки. Неймовірно, але для Поета чомусь саме ця кава здавалася найсмачнішою і через багато років...
Придбавши квитка на зворотний рейс, Поет спробував придбати на ринку посрібнену турку. На жаль, грошей у нього не вистачило. Хоча вибір був великий. Удома серед ночі його розбудило валування собаки, тінь-привид якого виднівся у місячному світлі. Згадався Єреван... Механічно, рухами радше рефлекторними, ніж емоційно-усвідомленими, сонний Поет заварював каву у керамічній турці. Червона обвідка на глазурі кераміки нагадувала йому виріз сукні на довгій красивій шиї...
2010
Готель-гуртожиток відомого у колишньому Союзі підприємства «Луйс» зустрів гостя чорнотою вікон. Як виявилося згодом, за розпорядженням дирекції вечорами з метою економії електроенергії вимикали світло. Давня двоповерхова будівля готелю (з рожевого туфа) у крижано-холодному світлі місяця нагадувала замок чи фортецю, де, можливо, живуть миші, змії і сови, а ще – привиди. На поріжку готелю лежав кудлатий пес, який, гавкнувши один раз, відійшов убік і боязко дивився на незнайомця. Перше моторошне враження зникло враз, коли Поет, відчинивши двері, побачив дівчину – адміністратора готелю. Вона читала книгу при свічках. Молода, тендітна, симпатична, чорнява, окаста. Великі чорні вуглинки-жаринки очиць ховалися за довгими віями. Файна червона сукня з легенького шовку у тремтливому м’якому світлі набирала відтінків гранатового і червінькового.
«Я знаю і чекаю. Мене попередили, що ви прилітаєте пізно... Нікогісінько немає... Ви – один на двадцять кімнат... Вибирайте», – мовила дівчина. І, не даючи Поетові отямитись, втаємничено продовжила: «Якщо ви не полінуєтесь і покрутите ручний кавовий млин (бо мені це не в силу), – то я приготую смачну каву за своїм рецептом. І ми зможемо скуштувати її на веранді при місячному світлі...» Унікально!!! Поет бурхливо зрадів.
Усередині великого і важкого бронзового млина з красивими різьбленими візерунками щось лускало, хрокало і шаруділо. Видавалось, що це не шмат металу, а жива, одухотворена істота. Поет немовби відчував своїми долонями приємне тепло невідомого божества. На душі ставало так тепло, що передати неможливо...
Турка з червоної міді, вкритої срібним припоєм, мала приклепану рухому кришечку, з-під якої линув, розносився і затоплював все довкола казковий аромат. Дівчина пила каву маленькими ковточками, мовчки, опустивши повіки. Її губи боязко і водночас пожадливо торкалися філіжанки. Неймовірно, але для Поета чомусь саме ця кава здавалася найсмачнішою і через багато років...
Придбавши квитка на зворотний рейс, Поет спробував придбати на ринку посрібнену турку. На жаль, грошей у нього не вистачило. Хоча вибір був великий. Удома серед ночі його розбудило валування собаки, тінь-привид якого виднівся у місячному світлі. Згадався Єреван... Механічно, рухами радше рефлекторними, ніж емоційно-усвідомленими, сонний Поет заварював каву у керамічній турці. Червона обвідка на глазурі кераміки нагадувала йому виріз сукні на довгій красивій шиї...
2010
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
