Маленька дівчинка бігла парком, намагаючись оминути великі калюжі, в котрих відбивалось сіре небо. Старенький дуб, який не раз ховав від дощу, сьогодні і сам заплакав : парк вирубують. На лавочці вмостилась пара закоханих неформалів: дівчина довго вовтузилась, намагаючись комфортно влаштуватись на колінах свого принца. Стежиною крокував дужий чоловік із великим чорним портфелем, що, здавалось, був більшим за нього. Десь із вулиці доносився гуркіт мотора старого запорожця, якого, чомусь, не чула жінка із красивими блакитними очима, що приходила у парк, щоб погодувати голубів. Під тим же дубом скавулів обтріпаний мокрий собака, який здригався від кожної краплі, що падала на холодну землю.
Осінь плакала, наче маленька дитина в сиротинці, що побачила у вікні чоловіка, схожого на свого батька. Дрібні потічки без зайвого поспіху проносились поміж дерев, щоб іще на мить зустрітись поглядом із пожовклим листям. Навіть осінні сльози знають, що від смерті не втечеш. Десятки стежин, немов коріння, розгалужувались по всьому парку і сходились в одному місці — біля старезного, як саме життя, дуба. Тут відбулась не одна зустріч, тут одним пахло коханням, а іншим — зрадою. Якось і язик не повертається назвати той дуб деревом, бо душі у нього більше, аніж у деяких людей. Відчув щось і захитав гіллям, наче прощаючись зі світом.
Маленька дівчинка бігла парком, намагаючись оминути великі калюжі, в котрих відбивалось сіре небо. Часом хотіла вступити в одну із них, щоб хоч на мить торкнутись отих хмарин, яких рукою не дістати. Вітер грайливо ніжив її волосся, час від часу щось шепочучи про прихід весни. В повітрі пахло жоржинами, бо так пахне усім, хто закоханий у те, чого насправді не існує. Зупинилась на якусь мить, щоб підняти яскравий зелений блокнотик, який лежав десь посеред листя весь обляпаний болотом. Не розуміла, як таке маленьке диво хтось міг кинути на холодному дощі і дозволити намокнути. Обтерла чистеньким рукавом і розгорнула з острахом. Розмиті літери мрійливо танцювали на папері, кликали до себе, просили почитати іще один рядок. Дитина захоплено складала букви у слова, гортаючи сторінки чужих спогадів. Сміялась і відчувала у собі магічну силу, бо ж уміє читати вже. Вона ще не знає, як це - востаннє зустріти осінь і померти від щастя.

03.09.2010