От нас уже і повінчали!
Тепер законна ми сім'я!
Всіх залишили б і помчали
У дім наш… Там вже я – твоя.

Але батьки не позволяли,
"Та ще ж весілля не було!
Ви ще барвінок не збирали,
Без нього пирскало б село…

Весілля треба готувати,
Плести вінок, вбрання квітчать,
Збиратись, пісню заспівати,
А потім вже гостей стрічать."

Рука в руці, а очі в очі,
До болю стиснуті уста.
Як пережити нам ці ночі?
Та не перечим – річ пуста…

Отож, до дому повертали,
Збирать барвінок треба йти.
Нам весело музики грали,
Нарвали – важко вже нести.

І стане гамірно під вечір -
Прийдуть подруженьки мої,
Ми розпочнем наш дівич-вечір, -
Співаєм, наче солов'ї.

От так це з вами я, дівчата,
Прощаюсь нині назавжди…
Уже не прийдете стрічати…
Не підем в танець, як завжди.

Тепер я буду вкупці з милим
Від післязавтра й назавжди,
Він встелить квітами, мов килим,
Дорогу. Ти мене не жди.

Бо я не можу жить без нього…
Для мене він – немовби цар.
Я не представлю щастя свого
Без нього… Він – то Божий дар.

Тому простіть мене подружки,
Що вас вже я покину вмить,
Вплету я в коси різні смужки.
Для мене він лише зорить.

Уже уквітчана і брама.
Ми на весілля йдем просить:
"Просили тато, я і мама!
До нас прийдете погостить?"

Ми так вклонилися низенько
Отій сусідці з сторони
І цілувалися любенько.
Бабусю, сльози не рони.

І ми ходили до півночі,
Просили всіх на вісіллє.
Пісні співали так дівочі,
Що аж та цьоці сльози ллє.

А завтра буде вже весілля.
Ми радісно в танок підем.
Усе вквітчали, навіть гілля.
Ми того часу сильно ждем.