ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Віктор Кучерук
2026.11.20 05:52
У наших жилах предків міць і сила,
А в пам'яті - звитяги чималі, -
Шукаю гідних, щоби відомстили
За сльози української землі.
Пліч-о-пліч станем проти супостата,
З'єднаємось в єдиний моноліт,
Бо час уже йому борги вертати,
Прийшла пора за все дав

хома дідим
2026.11.19 22:57
мла імлиться
ще хтось її не боїться
ані в політичному сенсі
ані в релігійному смислі
хтось не звертає уваги
яка насправді різниця
але бувають інші
завше бувають інші

В Горова Леся
2026.11.19 22:24
Розриває тишу ранню криками
Птаха, ніби воду каламутить —
Так безглуздо.
Куширями сплутані спокути
Майже занімілі та забуті,
Тануть поміж тінями безликими,
В мулі грузнуть.

Ольга Береза
2026.11.19 17:18
Лиш, прошу, не розказуй мені про війну,
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.

Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни

Ольга Олеандра
2026.11.19 16:18
Давай перепишемо сенси, видалимо з них поверховість.
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.

А ще додамо обережність, щоб вітер, к

Артур Курдіновський
2026.11.19 16:11
Все затихло, замовкло у снах листопада...
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о

Борис Костиря
2026.11.19 13:22
О, як важливо вчасно відійти
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.

Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас

Тетяна Левицька
2026.11.19 08:08
Що сталось, те сталося,
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.

Віктор Кучерук
2026.11.19 06:47
Дощ уночі по вікнах тарабанив,
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн

хома дідим
2026.11.18 22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом

Артур Курдіновський
2026.11.18 19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...

Олена Побийголод
2026.11.18 17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.

    Заспівай нам про гори й пустині,
    про таємні глибини морів,
    про небокраї сині,

Борис Костиря
2026.11.18 16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.

Вячеслав Руденко
2026.11.18 14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…

Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура

Віктор Кучерук
2026.11.18 07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.

М Менянин
2026.11.18 02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.

Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Тетяна Нєтьосіна
2026.07.04

Дитячої Творчості Центр
2026.04.29

Ян Вікторія А Вікторія
2026.04.23

Іванна Сріблицька
2026.03.31

Охмуд Песецький
2026.03.19

хома дідим
2026.02.11

Немодна Монада
2026.01.11






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Артур Сіренко (1965) / Проза / Батальйон смерті

 Шлях до батальйону смерті

«Уникнути всього цього не можна, але можна зневажати все це.»

(Сенека)

Образ твору Подорож з однієї військової частини в іншу для жовніра радість. Він побачить людей без однострою, вулиці і автомобілі, жінок (!), крамниці і просто оточуючий світ – замість щоденного плацу і казарми. Крім того можна зайти в ці крамниці і подивитись, що там продають і уявити на мить, що це все люди споживають, їдять, книжки читають… Можливість ось так визирнути на світ для багатьох солдат була такою собі нездійсненною мрією до здійснення якої чекати і чекати. Тому, коли мені сказали, що я їду без супроводу (!), один (!), для продовження військової служби в N-ську військову частину в місто НН душа моя наповнилась радістю. Ще б пак! Я знову побачу світ людей, подивлюсь по дорозі на цікаві міста – про місто НН я багато раніше чув і читав, але ніколи не бачив. Крім того, дорога моя буде лежати через столицю метрополії в якій теж чимало цікавого, а солдат в ті часи в музеї пускали безкоштовно. З такими думками я отримав на руки папери і збирався покидати частину переповнену дикою муштрою. Перед самим моїм від’їздом до мене підійшов солдат який раніше постійно приставав з безглуздими запитаннями типу: «А ти не знаєш, поки ми спали влада часом не змінилася? А як ти думаєш, як довго комуняки ще будуть при владі?» (які я ігнорував). Підійшовши він виголосив промову для одного слухача гідну кращих риторів античності: «Ти того… Ну, маєш знати… Твоя доля весь цей час була в моїх руках… Якби я щось сказав, то відвезли б тебе далеко… Мене в особливий відділ викликали. І не тут – в Москву возили. Там крім «особістів» ще в цивільному «кадебісти» були. Сказали за тобою слідкувати, кожне слово твоє запам’ятовувати і потім доповідати в письмовому вигляді. Ну, ти нічого такого і не говорив… Так, що я нічого то їм такого і не казав… Куди тебе посилають я не знаю, але я тут ні при чому…» Він, напевно, подумав, що відкрив мені якусь неймовірну таємницю! Теж мені – лицар плаща і кинджала, майстер переповідати слова про «таке»… Вирушив. Вперше за стільки часу відчув себе відносно вільною людиною. В метрополії встиг забігти тільки в Третяковську галерею і довго та зачаровано стояв перед картинами Врубеля. О, галерея! Чи бачила ти колись солдата у совдепівській формі який так довго споглядав полотна Врубеля? Цього неперевершеного містичного майстра, що змінив уявлення сучасників про людське єство. Майстер полотен межі божевілля. Холодний ранок втілився в буття у вигляді міста НН, що тоді - у 1983 році носило досить не естетичну назву. Місто, що завжди було для мене втіленням якоїсь бореальної загадки. Східний форпост слов’янства – довгий час. Далі було тільки угро-фінське море. Колонія колонії. Якщо Великий Новгород був маленьким острівцем слов’янства в угро-фінському навіть не морі – океані, то місто НН було брунькою цього острівця на якому то і слов’янського то нічого і не залишилось. Архітектура ХІХ століття мене зацікавила, але не вразила. Але фортеця… Фортеця! Нічого подібного побачити я навіть не очікував. Це така татарщина…. Щось абсолютно східне, тюрське і екзотичне. Я блукав навколо фортеці споглядаючи башти і бастіони, а з надр свідомості все виринала цитата одного російського класика: «…І наковтавшись татарщини вдосталь ви Руссю зазвете її…» Блукаючи містом я думав про те, що етнічна російська культура це складна суміш різних угро-фінських і частково тюрських культур частково і то лише мовно слов’янізованих. Згадував уривки щоденника Шевченка про дні перебування в цьому місті – він був правий, класик – воно таке і є – місто химерної метаморфози християнства. Помилувавшись краєвидами великої ріка Ра що несе свої води в море Хазарське пішов я шукати військову частину в яку мене направили. Як виявилось, вона розташована була саме в фортеці яку я так довго споглядав і це не місце моєї подальшої служби «отєчєству», а лише гарнізонна комендатура і гауптвахта заодно. У «строєвій» службі офіцер довго і замислено розглядав мої папери, а потім сказав, що «без пляшки тут не розберешся, тим паче на тверезу голову, куди тебе відправити служити і взагалі треба порадитись» і що я поки що вільний. Я почав тинятися по цій військовій частині в очікуванні чи то вироку чи то подальшої долі, знічев’я розмовляючи з тамтешніми солдатами. Вони розпитували мене про те про се і філософствували про мою подальшу службу: «Це взагалі свинство, що тобі на дорогу не дали пайку і грошового «довольствія» (ну і слово ж придумали!), а з твоєю військовою спеціальністю тебе відправлять у саперну частину – там служба легка – «лафа» просто, порівняно з іншими частинами, так, що тобі пощастило…» Раптом викликали в «стройову». Офіцер сухо з металом в голосі назвав номер частини в яку я маю відбути і побажав щасливої служби. Сухі цифри не подіяли на мене ніяк. Я вже направив свої стопи до воріт КПП як до мене підійшло п’ятеро бравих вояків («коса сажень в плечах»). Їх вираз обличчя не віщував нічого хорошого. «Котра година?» - мовив один досить зловісним тоном. «Все ясно, годинник хочуть відібрати…» - майнуло в голові – «…доведеться їх засмутити.» «Я не маю годинника.» - це я сказав вже в голос і показав руку. Проте це явно не покращило їх настрій, обличчя стали більш понурі і негостинні. «Схоже комусь зараз дістанеться – подумалось мені, - і цей хтось буде я. Їх п’ятеро я один. Спиною до стіни, може хоч нирки не відіб’ють…» Виникла пауза. Що в мене немає ні курива ні грошей вони вже знали. Паузу перед мордобоєм треба було чимось заповнити. Якимись словами. «В яку частину направили?» - навіть не сказав, прохрипів один. «В N-ську» - я назвав номер. Обличчя солдат раптом змінилося. Ніби осінній вітер промайнув і приніс жах. Ніби побачили вони раптом щось невидиме мені. Такі обличчя бувають в людей які раптом побачать чиєсь пошматоване тіло. Проте вираз жаху відбився лише на мить – вираз змінився на блаженно-задоволений – ну не нас же туди відправляють, а цього дивака… Потім на обличчях з’явилось відображення призабутої для них емоції - співчуття (де-де, а тут і при таких обставинах я не очікував такого побачити). І один з якоюсь тугою сказав: «В батальйон смерті їдеш…» В нього промайнуло – хоча лише на мить – на обличчі бажання чимось допомогти або хоча б порадити. «Випив би ти перед тим як піти туди… Ми би тобі дали на випивку, але в самих немає… Там побачиш, що до чого…» І вони провели мене до воріт поглядами сповненими якогось незрозуміло поки що для мене смутку… Я вперше бачив, щоб кілька сухих цифр – номер так впливали на людей, викликали такі емоції і в кого – в людей в яких здавалось би всі емоції померли і метаморфізувалися в площину хижацтва. Сенс цієї події я зрозумів пізніше…

2010
(спогади про події 1983 року. Фото з мережі)




    •   Можлива допомога "Майстерням"


• Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

• Про оцінювання     • Зв'язок із адміністрацією     • Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2010-10-15 22:50:40
Переглядів сторінки твору 1332
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 0 / --  (4.630 / 5.17)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.743 / 5.44)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.779
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми Людина і тоталітаризм, проза
Автор востаннє на сайті 2026.11.16 15:17
Автор у цю хвилину відсутній