Оце маєш. Щойно мені крутилися в голові рядки "Залишатися - звичка не Ваша". А тут - читаю Вашого вірша! Певно, така мандрівна чоловіча натура?
Гарно написано!!! А пам'ятник - це щось :)))

Дякую. Пам'ятник - це завжди щось!

Злий такий вірш, до сліз... От тобі і "Жді меня і я вернус!" Як мені задощить, я перечитуватиму як демотиватор!

Гарний вірш, особливо для тих, в кого ні разу в житті мотикою не влучено, а мені болить, що теж, певно, діагноз:)

А таке тільки тоді і пишеться, коли болить...

Прячуться - це що?

Прячуться - ховаються.

Вася! "Куда идти в такой жара"?

Моя бабуся теж казали: "Спряч куди-небудь".
Але воно мені більше асоціюється зі словом "прибери". Хоча і "сховай" тут, начебто, підходить.
А от "прячуться" в значенні "ховаються" - тут, в контексті вірша, якесь це слово справді трохи чуже... Бо саме по собі прятатись щось хіба може (треба докладати рук)? Ховатись - так.
А вірш, пане Василю, дуже цікавий, гарний і... жорстокий водночас. Ох ці чоловіки! А кохана Вашого ЛГ десь страждає, мабуть:
"Іду тобі назустріч все життя,
А ти - усе життя мене минаєш..."
А час не жде...

Жорстоко. Але чесно.

Гм..гм..стережіться, пане Василю - пам'ятник і мотика можуть привабити пана Івана Гентоша!;)

Завдання поета - змусити думати і співпереживати інших. Я не проти, щоб подумав над моїми віршами Іван, чи Світлана Луцкова, яка має гостре око і не менш гостре перо. Посміємося разом.
Гарне слово "прятати" я замінив - Ви мене переконали, а от мотику і пам"ятник не заберу!

Добре, пане Василю!

Домовились, пане Іване! Ваші пародії - це тонкі і красиві стимулятори до перепрочитання. Дякую.

Це ж треба було комусь так дістати автора, щоб він такий вірш написав. Цей світ так влаштований, що не всім почуттям у ньому місце є. Тож хай і вашому болю місця не буде, нехай він швидше загоюється, пане Василю, і у душі запанує рівновага і злагода зі світом. Звикла зачитуватись Вашими віршами, а тут як уявлю оту цноту, на ліжку якої чоловіки гинуть, а тепер там пам’ятник постав, (тобто виник?). Чи то їй така порада – пам’ятник поставити? Ні, я розумію закладені тут почуття, справді, іноді це єдиний правильний вихід, і, судячи з усього , зовсім не жорстокий, адже лір. герою точно від того, що він буде від неї йти, краще буде, бо нащо ж ото бути дванадцятим чи яким там кеглем… Але ж картинка, вибачте, пане Василечку мою схиблену фантазію, бо їй і Гентоша не треба: ЛГ відмовляє цноті стояти коло неї на чатах, у небі дванадцять кеглів, коло ліжка одинадцять трупів (вчора полеглі), на ліжку пам’ятник, мабуть,на зразок Командора, і мотика стріляє у ліричну героїню, бо чого ото іржати, сидячи серед трупів – і вона починає ховатись від світла (певно, під ковдру, а може і під ліжко), а навколо маки і мряка, мряка…. А вона чекає його там, де сховалась, а він чимчикує від неї вдалеч і повільно зникає за завісою тієї мряки. І я не знаю, плакати від співчуття чи сміятись від картинки… Мабуть, поплачу, бо це вперше мені хочеться, щоб Ви написали дійсно злий вірш, а цей знищили. З щирою любов’ю до Вашої поезії, Ваша постійна читачка Тетяна.

Можеш мене не чекати...... Що я тобі, Василю, скажу? В один рядок з "Чекаєш.? Чекаєш. Чекай..."

пригуби-но Неба кварту, поспішати так не варто !
ой, не варто, сильний друже, на Землі є справ ще дуже...
отак)