1.

Під ранок йому приснилось, як щось здвигнулося в грудях і незнайомий голос сказав: то серце стало на місце.
Ага, стане, жди.
Чорна тарілка репродуктора бадьорим голосом побажала всім доброго ранку і він покірно прокинувся. Позаду повернулася на дру¬гий бік жінка.
Самійло Гречко сів, встромив ноги в потерті капці. Провів долонею по грудях, бо нило. Посидів трохи і побрів умиватися.
По дорозі він вимкнув радіо, потім зірвав з настінного календаря вчорашній день - 24 листопада 1929 року. Нинішній, котрий оце наступав, був обведений червоним олівцем. Кожного нового року Самійло Гречко сідав за письмовий стіл і значив червоним усі великі дати свого життя. За свій улюблений письмовий стіл, додав він. Чорт би його побрав разом з календарем і всіма датами. Біль у грудях почав концентруватися в одній точці, строго посередині.
Умившись, Самійло Гречко почовгав капцями на кухню. Запалив примус і тим же сірником - гасницю. Сірники давали по картках, бо саме будували фундамент соціалізму, і їх завжди не вистачало до наступного подаяння. Закип'ятив води - на чай і для гоління. В миснику знайшов свою чашку -червону, в білий горошок, з відбитою ручкою. Залив окропом сушений липовий цвіт. Дістав блюдце з грудкою цукру на ньому, розколов цукор пополам. Буде їй подарунок на ювілей, похмуро пожартував, маючи на увазі дружину.
За вікном ледь сіріло. 3 кухні було видно кілька однакових трьохповерхових цегляних будинків. Між ними поблискував від дощу вимощений каменем київський тракт.
... він відхиляє сінешні двері, дивиться, як здіймаються у калюжі бульбашки і ступає на глиняну призьбу. Із солом'яної стріхи прямо перед ним падають дощові краплі, цюркотять у вибиту вздовж призьби канавку.
А ось дощу вже немає. Зелена мокра трава. Він сідає на щойно пошиті мамою короткі штани і з'їжджає по траві з пагорба. Весело!
Він з'їжджає ще раз, і ще, штани мокрі і обзеленені, він сміється, аж поки не бачить матір. Вона тягне його до хати і там б'є, єдиний раз у житті, б'є за переведені штани, за те, що вишукала його по всьому кутку, за те, що він може простудитися, за те, що їй важко одній...
Спогад пронісся і зник. Чи не йти? - засумнівався він. Проте надворі все одно ще темно, а дощ перестане.
Самійло Гречко вернувся у спальню, щоб узяти окуляри та недочитані звечора "Сільські вісті".
Сівши за кухонний стіл, він сьорбнув чаю і прочитав: "Радує молода зміна". Юний бігун обігнав усіх на якихось змаганнях.
І цей помре.
А далі попри всю його залізну волю посунуло як лавина всі помруть ніхто не залишиться і я невідворотно темрява і безвість навіки ще трохи і сипоне морозом по плечах устать і пройтися по кухні вже двічі цей жах коли немає спасіння іже єси на небесі да святиться ім’я Твоє а в животі пусто аж холодно і млість да буде воля твоя Господи укріпи дух мій Боже не залишай мене безвість і темрява на віки вічні.


Він вибіг з кухні, почав безцільно переставляти книги в книжковій шафі, наткнувся на англійський історичний журнал, згріб його і подався знову на кухню, а жах смерті цупко тримав його в своїх лабетах і далі, а потім почав пускати, пускати і пустив, залишивши після себе порожнечу й неспокій.
Зранку дух таки міцніший, почав заповнювати думками голову Самійло Гречко. Він дивився на статтю молодого Тойнбі, який вважав, що відкрив новий метод у дослідженні історії. Самійло Гречко спробував прикласти до слов'ян ту думку англійця, що коли дві людські спільноти, які походять з одного кореня, по різному реагують на однакові зовнішні обставини - монголо-татари, наприклад, - то це є передумовою для утворення двох різних народів. Але думки були силувані, не захоплювали, а крізь них проривалося: він теж, мабуть, боїться смерті. Чи молоді не бояться? А через сто років не буде жодного з тих, хто живе сьогодні, навіть немовлят, щоб ти тут не придумав.
- Щоб ти здох! - подумав хтозна на кого Самійло Гречко. Злість все-таки краще, ніж відчай.
Він саме закінчив голитися, коли за спиною з'явилась жінка.
- Вийдеш?
За довгі роки подружнього життя вона так і не звикла ходити при ньому в туалет. Самійло прикрив за собою двері, підождав, потім вернувся, щоб промити бритву.
Жінка притулилась до його грудей, тепла з постелі. Зараз скаже: нащо тобі те полювання?
- Ти ж не забув? - опитала жінка.
- Про що?
- Як про що, то ні про що.
- Про ювілей?
- Притворяєшся тільки. Хоч би сьогодні не йшов.
Самійло Гречко бачив у дзеркалі спину дружини і свої сильні, зграбні руки на її плечах. Бачив також частину себе - малого, худого, з окулярами на лобі.
- Нащо тобі те полювання? Находишся тільки, та знов валідол. Не йди, я тебе прошу.
Не йди, не малюй, не пиши - це була довголітня нещадна битва за володіння його душею, і, треба сказать, стратегічно вона цю битву вже виграла. Він міг назвати навіть день, коли здався. Але кому це треба?
- А я вареничків наварю, там трохи муки зосталося. Та сусідів покличемо. Хочеш?
- Ніяких вареничків, - строго сказав Самійло Гречко. - Тільки дічь.
Вона розуміюче посміхнулася. Дичину вона пробувала лише в кума.
- Таки йтимеш? Знов я сама на цілий день?
- Я недовго.


Треба купить їй щеня, подумав Самійло Гречко, набираючи в дволітровий кухоль води.
Спочатку він полив фігу. Великий дерев'яний ящик, в якому вона росла, збив йому за пляшку сусід. Фіга стояла на кухні коло вікна. Далі вазони на стіні у прихожій. Герань уже відцвіла. Якби у прихожій було більше сонця, вона цвіла б ще. У нього була герань від яскраво-червоної до сліпуче-білої, і інколи, як оце зараз, він нею сильно гордився. Трохи занадто, вода закапала на дощану підлогу. Не кваплячись, він вимокнув воду і викрутив над відром ганчірку.
Надворі розвиднилось.
Самійло Гречко, у чоботях, у теплій куфайці, з рюкзаком за плечима, заглянув у спальню. Ковдра на жінчиному плечі ритмічно здіймалася вслід диханню. Спить. Тоді він витяг з потаємного місця цигарки і поклав у кишеню. Наче все.
Надворі йому здалося, ніби забув щось. Але як і забув, то вертатись - не буде удачі.
Хоч її й так не буде. Вони з кумом стабільно. Тільки кум стабільно з качкою, а він стабільно ні з чим.


2.

Вже добра година минула відтоді, як Самійло Гречко розчохлив свою дубельтівку і заклав у стволи набої на качку. Очі його марно нишпорили по заростях примерзлого очерету. В ширших місцях у канавах темніла вода.
Весь луг був помережений цими канавами. Раніше тут було болото. До приходу цивілізації. На видноколі синів ліс, а ближній край лугу обступали круті відроги Дніпровської височини.
Навколо було сиро й незатишно. Самійло Гречко йшов та йшов вздовж канави, аж поки не вгледів за кущем верболозу вороне крило лімузину.
Він волів би обійти його десятою дорогою, але почав обходити не з того боку і вткнувся прямо в товариша Дебелого. Товариш Дебелий був ще з одним, худим і високим товаришем, який у товариша Дебелого був шофером. Ім'я цього другого Самійло Гречко забув.
Дебелий возлежав, підперши голову рукою; його могутнє черево туго стягував патронташ.
Кинувши оком на розстелену долі клейонку, Самійло Гречко привітався.
- Здоров був, - відповів Дебелий. - Сідай.
Це була не клейонка, а скатерть-самобранка: надпита пляшка коньяку, ще одна, не відкоркована, шматки копченого м'яса, суха ковбаса, ікра в банці з написом по-англійськи - експорт! , мінеральна вода.
- Сідай, - повторив Дебелий, - гостем будеш.
- Та нічого. Я тут, скраєчку.
- Сідай, їдрьона вош! Як казав колись покійний нині Вася Чапаєв, то в бою я командир. А тут усі ми охотніки.
Дебелий подався тілом вперед. Потилиця в нього була широка, м'ясиста, з двома борознами. Чому в них у всіх однакові потилиці? Я б їх тільки по потилицях пізнавав би, їй-Богу, подумав Самійло Гречко. На якусь мить йому привидівся масивний золотий ланцюг на шиї Дебелого, але то було лише марево.
Потилиця посунула до нього банку з ікрою. Худий стояв на колінах і різав до грудей хліб.
А хто дочок має, нехай научає, заспівало в голові Самійла Гречка. Хоча материнська наука була тут безсилою, і хто в їхньому місті мав дочок, той боявся цього Дебелого, як бича Божого. Самійло згадав сина, убитого десь під Шепетівкою десять років тому, але не відчув ні туги, ні болю. Відчув тільки злість, адже по всіх законах природи це його син мав би любити тих дівчаток.
Мав би, мав би, мав би. Що він там каже?
- Давно ходиш? - спитав Дебелий.
- Недавно. А ви вполювали щось? - його аж занудило від власної ввічливості.
- Он, - Дебелий хитнув головою. Дві качки лежали в нього за спиною.
- Я теж дві вбив. Минулої неділі.
- Мели, Ємеля, язик без кісток. - Дебелий насмішкувато глянув на порожній Самійлів рюкзак. Його великі, булькаті, очі дивилися впевнено і нахабно.
- З нами підеш, то будеш і ти, їдрьона вош, з качкою. На нас качки самі летять, да, шефе? - це озвався худий, простягаючи Дебелому фужер з коньяком.
- Перша чарка - гостеві! - прорік той. - Закон.
Короткі цупкі пальці тримали фужер перед лицем Самійла Гречка.
Мудра японська приказка: не дратуй живого дракона. Але язик виявився прудкішим, ніж голос здорового глузду.
- Як казав нині покійний Сава Морозов, зранку навіть скот не п'є. Худоба, я мав на увазі.
- Не поняв... - протяг худий.
- Зранку не п'ю.
- Їдрьона вош, - сказав якось здивовано Дебелий. - Уважаю. Учись, Петро. Головне в житті -принципи. Уважаю.
Він одним ковтком осушив келих, не зводячи очей з Самійла Гречка. Той хотів було підвестися, але Дебелий зупинив його жестом.
- Музей строїш?
- Будуємо.
- Строй. Я всі гроші з району зняв, щоб у нас музей був.
- Спасибі, Степане Ільковичу.
Але тон, видно, був трішки не той, бо в глибині великих очей Дебелого заявились темні цяточки гніву.
- А ти, Петро, зранку п'єш? - раптом спитав він.
- На дурняк я і вночі п'ю. А хто не п'є, той і не їсть. - Худий хіхікнув від власного жарту.
Витрішкуваті очі знову втупилися в Самійла. Видно було, що Дебелий вдовольнився відповіддю.
- Читав я твою статтю в "Київських старожитностях". Про князя Ростислава. Широко мислиш. Не глибоко, але широко. Одним словом, розумно. Герої, правда, тепер інші.
Самійло Гречко промовчав. Він давно вже перестав розуміть, що на цьому світі розумно, а що ні. Колись сам, розмахуючи руками, доводив переваги свободи і соціальної справедливості. Та замість свободи прийшли хаос і кров, а замість господ - точно з такими ж потилицями товариші.
Десь далеко пролунав постріл. Всі троє підняли голови.
- Тоже мені, охотніки, - сказав Дебелий.
На них, дрібно махаючи крилами, летіла качка.
Самійло Гречко не встиг і прицілитись, як Дебелий вистрілив.
Качка, немов спіткнувшись, м'яка впала на протилежному боці канави.
- Наливай, - мовив Дебелий, наче встрелити качку було йому, що сходити до вітру.
- Хороший постріл, - сказав Самійло Гречко.
- Дарю. Принесеш додому, хай жінка хоч дичини попробує... Петро!
Петро, знявши штани, поліз у воду. Двоногий сетер, вуха тільки коротші.
- А музей строй. Вникай. Директором зроблю на той рік. Чепурний не годиться. Ні риба, ні м'ясо.
- Чепурний - ім'я в науці, - сказав Самійло Гречко.
- А мені до задниці. Розумієш, браток, князі і графи - теж історія, факт. Але при всьому при цьому культура повинна виховувать. Треба з мужика сірого людину творить. Щоб не тільки про себе думав. Щоб життя міг за революцію оддать, як син твій. Герої інші повинні бути на стендах. А на тобі місія лежить - внедрить все це в практику діла. Бо до Чепурного це не доходить.
Самійло Гречко дивився на банку з ікрою і йому кортіло спитати, на якій стіні лишити місце для портрета Дебелого, але Дебелий без паузи сказав:
- Значить так. Я буду стрілять, а ви мені качок носитимете. Ділим на трьох.
- На двох, - посміхнувся йому в лице Самійло Гречко.
- Що ти випендрюєшся? - грізно звівся на коліна худий. - Випендрюється воно, їдрьона вош. Сказано носить - носитимеш!
- Сядь! - сказав Дебелий худому. - Сядь і помовч. Краще я тобі загадку задам. Знаєш, чого мені на охоті везе?
Він питає худого, але булькаті очі визивно дивляться на Самійла Гречка.
- Не знаєш? То я тобі скажу. Оце як перед охотою жінці дам в лоб, то повезе. А як не дам, то не повезе. Провірено. І вона вже знає. Тільки я на охоту йду...
- Дурак ти, - сказав Самійло Гречко.
Петрове хіхікання урвалося, як вимкнуте радіо.
В зловісній тиші, котра запала між ними, Самійло Гречко бачив, як наливається кров'ю і без того червоне лице Дебелого, а рука його тягнеться до рушниці. Самійло Гречко підвівся, кинув на плече рюкзак і поволі пішов вздовж канави.
Він ішов від них, нутром відчуваючи цівку рушниці поміж своїх лопаток. Страх зробив ватяними його ноги, але ніяка сила не змусила б його оглянутися чи прискорити крок.
Бахнув постріл. Самійло Гречко йшов як камінний. Дебелий дивився на його пряму напружену спину, що віддалялася.
- Інтелігенція срана! Сука! - В такт до слів хиталася в його руці спрямована в небо рушниця.

3.

темний вузький лаз нори світла пляма попереду ближчає але треба спочатку винюшить чи безпечно ніс ловить знайоме полин пріле листя і гриби виднокіл відкривається раптово як завжди очі мружаться від світла з переляку пурхає вгору пташка бр-р мокро небо сіре а в норі затишно і тепло вік би сидів а що тебе гонить голод та й не всидів би але добре що позаду є тепла суха нора ледь примітна в дерезі а перед норою втоптана місцина коли гріє сонце кращого місця не знайдеш тепер вигнуть спину і лапи по черзі прогнати рештки сну живеш у цій тиші а любиш її знов кожного ранку стежка петляє вниз до струмка тут обережно ех оце тобі обережно на спину сипляться мокрі краплі з куща вода холодна смачна одвічне дзюркотіння і вдень і вночі біжить собі вниз до канав на лузі протилежний берег підмитий струмком та тут є корінь з кореня стрибок отак і вже на тому боці а це що ага слід косулі підсковзнулася земля свіжа видно зовсім недавно косуль не полюю певно якби мале зовсім то хто втримається але навіть не варто гнатися бо це самець здоровий і сильний схил тут пологий от далі де рівчак буде круто а тут майже рівно дротяна петля так і висить з відгризеною заячою лапою чоловік знову кричатиме розлютовано та що з того а добрячий був заєць нічого не скажеш ще живий пручався несамовито дерево помічене чути здалеку але не завадить іще ось так хай спробує хто сунутись не даремно ж ти бився за цю гору старий думав як ошкіриться то й страху нажене а сам облізлий і немічний його неміч ще й добавляла люті він видно зрозумів бо ладен був уже поступитися повернувся боком та тебе це не зупинило зуби шматували м'ясо з шерстю поки старий не вкляк на снігу тепер вгору повз кущ глоду до рівчака раптом сонце від сонця на пагорбі різкі тіні крапля води перед писком грає червоним зеленим синім давно десь світилася так прикрашена іграшками ялинка тільки нащо це радісне світло але й зараз спитай у краплі нащо тут інше нічого не залежить від тебе а залежить тільки від того чи впаде на тебе сонячний промінь та щоб у тобі світло було закладено первісно а інакше нічого не вийде хоч плач язик тягнеться до краплі червоне зелене сине розтає на язиці стій! шурхіт під листям завмерти повезе чи ні зараз ну ну зараз вигулькне сіре пухнасте відгодувалась на зиму ще мить ось вона ну тіло як хто підкинув угору є! смикнулась під лапою і вже в зубах пругке солодке а хвоста свого не вгамуєш б'є по будяках реп'яхів потім не вичешеш і в горлі гарчить десь з грудей ні не тут он біля того куша під животом холодно мокра трава але це якщо довго лежать а миші на один хруст якби заєць о якби заєць так тепер підемо по зайця ну й реп'яхів набрався
раптом її запах
але звідки йому взятися ти вже й забув як вона пахне але це ж її запах аж затремтів весь до кінчика хвоста вона не була щастям особливо противно коли вона виривається з-під тебе добре що хоч той трухлий пеньок трапився та вона й не винна що їй хочеться раз у рік а що тебе прив'язало до неї не зрозуміло оце точно не зрозуміло хай тепер ти прив'язаний до нори і до гори відвойованої в старого лиса але тоді давно можна ж було не так прив'язуватися думати трохи більше про себе а не про всіх крім себе врешті решт ти все одно не зробив нікого щасливішим і вся ця жалість і делікатність є не що інше як безвілля і боягузтво а може й ні бо якби знову влізти в те саме тіло то знову жив би точнісінько так бо русло для тебе навік означено але найкращі таки хвилини найщасливіші коли ти сам і ніщо тебе не тривожить за інших адже які можуть бути тривоги за себе коли ти абсолютно сам як оце зараз лежачи серед трави і тиші тоді ти вічний щоб з тобою не трапилося а значить немає й найпершої з тривог а може і єдиної якби розібратися зрозуміти зрозуміти звідки воно бо це не твоє не лисове як і та ялинка з іграшками але тобі ніколи не збагнуть звідки воно про це знає тільки він Верховний Мисливець а він зроду не дасть заглянути за той бік пострілу
від сонця різкі тіні на пагорбі пора далі в дубки скільки разів туди ходиш а завжди вигониш зайця може і їм те місце як прив'язь не інакше раптом ба-бах! геть далі вниз стій це далеко аж на канавах а зразу біло в очах білим снігом занесене поле і плями її крові по снігу тоскно запах грибів листя і ледь вловимо дим від села серед цього несподівано знов її запах він пасмом тягнеться вниз з дубків не може бути її запах зник ще того морозного ранку але ж різкий солодкий він потьмарює решту запахів лише б знайти слід та десь же він має бути неодмінно кущ глоду рівчак вимитий дощами крутий схил лапи пружно виносять тіло ох скільки сили нуртує в цьому тілі і як воно хоче її аж судомить де ж він той запах тонкий стовбур дуба колія ледь помітна далі дорога на узлісся туди вона не піде тоді був голод і четверо щенят у норі а він вернувся ні з чим і вона сама мусила йти руда довга вітер ворушить пухнасту шерсть ні то іншого разу а тоді з димарів людських осель піднімався дим гавкіт собак вони провалювалися в снігу але вперті як і ти сам коли гониш здобич а тепер він і вона були здобиччю бо полізли в село звідти пахло гноєм і смаженим м'ясом то раніше вона стояла пухнаста з блискучою шерстю а коли тікали вона була худа і ноги в неї тремтіли від страху і голоду а з лісу прямо таки пливла небезпека гострий дух пороху мастила і тютюну але куди було діватися ти став проти собак аби тільки вона добігла до лісу а з лісу пролунав постріл саме в ту мить коли ти виразно бачив морду переднього пса всю покриту інеєм і вже вирішив в який бік поведеш їх а тут постріл просякнутий замерзлою кров'ю сніг до ранку тримав її запах тільки б слід далі біжиш як по стежці але запах іде пасмами як дим ось уже й груша в самому кінці гори могутня груша з трьох боків височина круто спадає до лугу вугілля від вогнища коли вони приходять завжди лишається чим поживитися але вогнище давнє і зовсім тобі не потрібне ніщо не потрібне крім неї кістка обгризена мухомор наче червона чашка в білий горошок з відбитою ручкою ось він нарешті! різкий солодкий з горла рветься скімлення як у щеняти ось вона повернула назад майже тим само шляхом тільки нижче по схилу ноги прудкіші за носа приходиться вертатися поволі поволі щоб не загубить ф-р-р пурхають з трави куріпки

4.

Він, важко дихаючи, вибрався якраз на гору, коли далеко внизу пурхнула зграя куріпок. Мисливська логіка підказувала йому прямувати в той бік. Та спускатися, хапаючись за холодні гілки, а потім знову дертись по схилу в нього не було сил.
Звідси відкривалася широка панорама лугу. Від старої могутньої груші височина круто спадала донизу. Канави вгадувалися по заростях очерету. Наступного разу піду он туди, подумав він про далеке плесо Стугни. Там увечері падатиме качка, точно. Проте сьогодні він туди вже не піде.
Самійло Гречко сів на рюкзак, обіпершись спиною об стовбур, поклав поруч рушницю і дістав цигарку.
Він знав, що палити йому не можна. І нервувати не можна. І дертись на гору не можна. І в туалеті надуватися сильно не можна, хай воно все йде до біса, подумав він, відчуваючи, як від цигарки туманіє в голові.
Біля чобота ріс звіробій. Він обережно зірвав дві гілочки і сховав до нагрудної кишені. Хоча звіробій - квіти чи ні? Ось де питання.
Вони щороку святкували день свого одруження. Правда, з кожним роком запрошених ставало все менше, може, від скрути, котра не кидала їх з часів великої революції, а, може, від того, що вони ставали старими.
В церкві, де вони вінчалися, вже не правлять. Він уявив собі церкву і якусь мить жив цим спогадам. За основу її зодчі взяли поширений скрізь у минулому столітті тип одноверхого хрещатого храму. Її намагалися збудувати в дусі пізнього класицизму, але рідне наше хуторянство скрізь кидалося у вічі: в допоміжних стовпах інтер'єру, в пропорціях, у другому ярусі вікон. Щоправда, прихожан те якось не хвилювало - аби дзвонила. А тепер вона вже й не дзвонить. Як сказав товариш Дебелий, скоро в ній буде музей атеїзму. Прямо, їдрьона вош, в церкві! Щоб не просто дати Богові дулю, а ще й в його власній хаті дати. Щоб знав, хто на землі хазяїн.
Самійло Гречко підвівся, перезарядив рушницю набоями, на торці котрих стояло два нулі, і пішов гребенем гори, готовий до зустрічі з зайцем. Вже качку вбив, тепер зайця. Та й додому горою.
Прошурхотіла десь поруч миша. Чи гадюка?
Яскравий дятел пурхнув з дерева на дерево, застукотів дзьобом і стукіт рознісся по лісу кулеметною чергою.
Скрізь погляд натикався на стовбури і верхів'я дерев, на переплетене гілля кущів, на жовту густу траву. Ось де воля. Покій і воля. Можна іти, сутулячись. Можна тікати, як боїшся. Можна кричать, коли болить.
Можна помочитись, де стоїш, подумав Самійло Гречко. Що, до речі, і треба зробить. Він зупинився, радіючи, що хоч одне можна перетворить зараз в реальність.

Хащі дерези перейшли в підлісок. Висока трава плуталася в ногах. Тут може бути й кабан.
Він обминув будяки, спустився в рівчак, виліз на протилежний бік, упираючись ребром чобота в слизьку глину. Пахло грибами. Важкі хмари швидко неслися по небу. Навколо було так тихо, наче він один зостався на цілому світі.
Раптом щось велике, руде вигулькнуло з-за дерева і, втупивши писок у землю, пішло між кушами. Собака? - подумав було Самійло.
Колись давно він уже стріляв по лису. Поки лунав постріл, його й слід простиг. Самійло Гречко не сумнівався, що так буде й цього разу, але надія сиділа десь у куточку його душі і змушувала серце з усіх сил гупати в грудях.
Зараз він утече, подумав, спрямовуючи дуло в бік лиса.
Гакх!..
... лис біжить легко як ніколи за життя біжить все вгору і вгору до верхівок дерев і вище де посміхаючись чекає на нього вогненно-руда лисиця...
Утік таки. Мисливець, мать твою!
Але лис лежав у траві. Раз повз раз він пробував звести голову і дряпав лапами землю. Самійло Гречко приклав до плеча рушницю. Проте вдруге стріляти не довелося. По тілу лиса пробігла судома, він дрібно затремтів і затих.
Ще мить Самійло Гречко стояв так, з рушницею наготові, а тоді прихилив її до дерева. Точка сходження, якщо мати на увазі, що саме тут перетнулися їхні шляхи. Що вело тебе сюди, лисе? І мене, щоб убити тебе?
- Пробач мені, лисе, - сказав він уголос, наче стародавній мисливець.
І тут йому запекло в грудях, як хто окропу плеснув.
Нітрогліцерин забув, подумав він, з усіх сил долаючи млість, котра хвилями розливалась по тілу. Крізь тупу байдужість майнула думка: де вона шукатиме мене серед ночі?
Він притулився спиною до шершавої кори дуба, стримуючи дихання, щоб таким чином попередити біль. Аби трохи далі, коло вбитого лиса. Лежали б тоді вони поруч, вишкіривши зуби, два смердючі шматки м’яса, котрі нащось убили один одного.
Аби воно вже кінчалось, так чи інакше, аби тільки кінчалось, бо несила терпіть.
Раптом біль стих. Відійшов, розтав, не лишаючи й сліду, і Самійло Гречко нарешті набрав повні груди повітря. Тоді сів і якийсь час сидів під дубом, спустошений, без думок.
Треба вставать, сказав він собі згодом. Підвівся, дістав з рюкзака широкий клейончастий мішок. Ступив з ним до лиса, потяг за хвоста. Важке тіло посунулося по траві, лишаючи за собою червоні плями. Шерсть коло передньої лапи злиплась від крові.
Тримаючи однією рукою мішок, він запхав туди лиса. Тіло його було тепле на дотик, а хвіст весь в реп'яхах.
Потім Самійло Гречко поклав мішок у рюкзак, зав'язав шнурок і скинув ношу собі на плечі. Важкий, як кабан.

Він ішов помаленьку, не роблячи різких рухів і відчував спиною тепло лисячого тіла. Так, проказував собі подумки, долаючи крок за кроком лісову стежку, так, що там у нас в перспективі? Сусіди прийдуть. Подивуються. Сусід ніколи не дарував своїй жінці лиса. Сусідка говоритиме без угаву, аж доки й сама забуде, про що починала. Вони з сусідом вийдуть у коридор, запалять по цигарці, і сусід почне розказувать про свого прораба, який дурить їх на чим світ стоїть, а він, Самійло Гречко, ввічливо хитатиме головою, а то, дивись, і своє слово вставить в розмову.
Самійло Гречко хотів би бачити Чепурного. Чепурний був простий і мудрий. Чому він не сказав їй, щоб запросила Чепурного? Може, сама здогадається. Він надіявся, що здогадається. Йому здавалося, що коли б оце він поговорив з Чепурним, враз стало б легше.
Збоку несподівано з'явилась дорога. Ліс закінчився. Далеко на грядках копошилися маленькі людські постаті.
Він ішов тепер понад краєм лісу, дорогою. За плечима важко висіла здобич. Давним-давно, коли з'явилась на світ його перша публікація - маленька стаття в журналі за матеріалами експедиції Хвойки, - дружина довго гордилася ним. Тепер він змусить її гордитися знову, бо він уже не просто собі - він, Самуїл Гречко, убивець лисів!
На цих словах він мусив би посміхнутися, уявивши захоплені очі дружини, але не вийшло. У грудях бухнуло кілька разів і затріпотіло серце. Не дасть дійти додому, подумав він. На цей раз точно не дасть.
Самійло Гречко продовжував переставляти ноги, не розуміючи вже, рухається він, чи топчеться на місці. Назустріч ішли чоловік і жінка. Тільки не при них. Боже, тільки не тут...
Порівнявшись, жінка заглянула йому в лице. Самійло Гречко вичавив з себе посмішку. Жінка бридливо скривилася.
Розминулися. Тепер би дійти до того дерева. Він ішов повільно, боячись здвигнути плечима. Але серце побилось трохи і стало. Над головою зашуміло чорне листя. Він не знав, чи то воно чорне від болю, чи то Господь уже лаштує йому дорогу до себе.

5.

- А квартиру їм дали, а там крис повно, уявляєш? - говорила сусідка. - Я їй кажу: та кидай ти все та переїжджайте до нас. Йому ж ще служить та й служить, як мідному котелку. Микола що? Микола хазяїн. Валя каже, клітки поробив, кролів завели. А ці що? Я їй казала: це буде життя на колесах. А вона: не за хазяйство заміж виходжу, а за чоловіка. От і вийшла.
-Так, так, - піддакувала жінка Самійла Гречка, давно вже не слухаючи сусідку. Вона дуже хотіла, щоб поруч сидів Самійло - в сорочці з закоченими рукавами, - і їв вареники. Він би клав вареник на блюдце, ділив би його на три дольки і посміхався б на сусідчину мову.
Але його немає, бо він не любить нікого, крім себе. То він великий художник, то великий мисливець, але ніколи - просто її чоловік, навіть сьогодні.
Зайшов з коридору сусід.
- Ох, і накурився, дихнути нічим, - поморщилася сусідка.
- Хай мужським духом попахне, - сказав сусід, підсідаючи до столу. - Самійло ж не курить.
Жінка Самійла Гречка посміхнулася на цей жарт.
- Ще вареничка?
- Ні, наївся, напився. Аби це Самійло...
- Де ж він так довго? -- встряє сусідка, додаючи солі на рану. - І як ти, Марусю, ото спокійно сидиш? Я б уже лопнула за свого. Раз у них на роботі іменини були, у Федора Гавриловича, та ти знаєш...
- О, почала вже, - перебив сусід. - Згадай торішнє. Вона не дає мені й кроку ступить, щоб не знала, де я.
- Тоді, може, чаю?
- Чайку можна. Ще чайку поп'ємо, та й додому. На роботу завтра.
Дістаючи чашки на чай, вона відсунула вбік Самійлову, з відбитою ручкою, і раптом згадала срібне весілля. Вона трепетно ждала тієї дати, їй хотілося, щоб у цей день було так ніжно, хороше, щиро, як у давнину, у перший рік після заміжжя. А він усе перевів, як і сьогодні, він перетворив усе на балаган, за кожною чаркою змушував гостей кричати "гірко! " і п'яно жартував про першу шлюбну ніч. Їй тоді так хотілося плакать.
Чи то від нервів, чи від випитого самогону в неї розболілася голова. Вона хотіла залишитися одна, але сусіди все-одно сидітимуть, поки не поп'ють чаю.
- Прошу, - посміхнулась вона, подаючи чашки на стіл.
- Марусю, ти ж, як його не буде, стукай до нас, та підемо шукать, а то не дай Бог чого...
- Прийде, - сказала жінка Самійла Гречка. - Видно, качок набив, що не донесе.
-О, тоді гукай на дичину!
- Добре, аякже. Ще чаю?
- Ні-ні, будемо йти. На роботу завтра, рано вставать.
Та йдіть уже, де ж це він ходить зі своєю рушницею, цілісінький день одна! - подумала заразом жінка Самійла Гречка.

Нарешті пішли.
Вона стала коло темного вікна. Прориваючи хмари, раз у раз блискав у небі місяць. Тривога, яку вона весь час тамувала в собі, вирвалася на волю, і по щоках жінки покотилися сльози.
Хвилина спливала за хвилиною, вона вже пожалкувала, що пішли сусіди, але зважитись тепер іти до них не могла. Вона не знала, що їй робити, і від того почувала себе ще гірше.
Озирнулась по кухні. Почала прибирати зі столу.
В нього ж є ключ, здригнулася жінка, коли постукали в двері. В дверях стояв худий, високий чоловік. Вона знала його, але ніяк не могла згадати ім'я.
- Квартира Гречка? Мене Дебелий прислав.
- Степан Ількович?
- Я там чоловіка твого в лікарню одвіз. Мабуть, серце не витримало.
- Що?
- Труп, кажу. Він ще лиса вполював, не забудеш забрать. Вещмішок я в медсестри оставив. Співчуваю.
Вона нерозуміючими очима дивилася на худого чоловіка.
- То я пішов.
Вона зачинила за ним двері і опустилася на підлогу.
- Що? - перепитала жалібно. - Що ви кажете? Що?
От тобі й що, сказав би, аби був живий, Самуїл Гречко.