
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2023.03.26
00:54
Така ти перша у моїм житті,
а дасть Господь, можливо, і остання.
Вагався довго я, та справа в тім,
що думку нашу не враховує кохання.
Воно як повінь – раптом навесні
нахлинуло усупереч прогнозам
і погляд мій зненацька заяснів,
а дасть Господь, можливо, і остання.
Вагався довго я, та справа в тім,
що думку нашу не враховує кохання.
Воно як повінь – раптом навесні
нахлинуло усупереч прогнозам
і погляд мій зненацька заяснів,
2023.03.25
22:52
Ні від кого так не божеволів."
Серце захлинається від болю -
Похвальби в твій бік — чужі слова...
Ні від кого так не божеволів,
І нікого так не ревнував.
Не позбудуся ніяк напасті,
Серце захлинається від болю -
Похвальби в твій бік — чужі слова...
Ні від кого так не божеволів,
І нікого так не ревнував.
Не позбудуся ніяк напасті,
2023.03.25
16:31
Охоронника нового
Ждуть хороші вісті:
Замдиректора самого
Хапнув на крадіжці.
Лиш - но всі про те дізнались,-
Щоби мав науку,
Через тиждень наказали –
Вигнали падлюку!
Ждуть хороші вісті:
Замдиректора самого
Хапнув на крадіжці.
Лиш - но всі про те дізнались,-
Щоби мав науку,
Через тиждень наказали –
Вигнали падлюку!
2023.03.25
12:41
Скажи - но друже, де ті долі,
Котрі розгублені війною?
Чи їх вивчатимуть у школі,
Чи готуватись знов до бою?
Скажи - но, друже, хто вославі
І хто з фамільних за розподіл,
Чи зверху знов золотоглаві
І жодних уст і крику "годі"?
Котрі розгублені війною?
Чи їх вивчатимуть у школі,
Чи готуватись знов до бою?
Скажи - но, друже, хто вославі
І хто з фамільних за розподіл,
Чи зверху знов золотоглаві
І жодних уст і крику "годі"?
2023.03.25
09:05
«Ти плачеш, Йоно? І за чим?
За цим кущем, який ти не садив?»
«Ні, не за цим, мій Боже».
«А за чим же?»
«Плачу, а варто б скорше вмерти, аніж далі жити...
Іще тоді, коли в китовім череві
Три дні й три безсонні ночі
Я пристрасно моливсь, щоб Ти мен
За цим кущем, який ти не садив?»
«Ні, не за цим, мій Боже».
«А за чим же?»
«Плачу, а варто б скорше вмерти, аніж далі жити...
Іще тоді, коли в китовім череві
Три дні й три безсонні ночі
Я пристрасно моливсь, щоб Ти мен
2023.03.25
07:41
Пошматували мій вечірній спокій
твої зелені очі навісні,
підмішуючи жаль у сум глибокий,
коли і так нерадісно мені…
Але згасає ефемерна драма,
на милість перетворюється гнів…
Вечірнє місто прямо під ногами
твої зелені очі навісні,
підмішуючи жаль у сум глибокий,
коли і так нерадісно мені…
Але згасає ефемерна драма,
на милість перетворюється гнів…
Вечірнє місто прямо під ногами
2023.03.25
06:37
Як хочеться жити й кохати,
І бути весь час молодим,
Щоби ненаситні дівчата
По черзі спішили в мій дім.
Як хочеться жити й кохати
Не жінку свою, а оту,
Якої тугі груденята
Я бачу в чужому саду.
І бути весь час молодим,
Щоби ненаситні дівчата
По черзі спішили в мій дім.
Як хочеться жити й кохати
Не жінку свою, а оту,
Якої тугі груденята
Я бачу в чужому саду.
2023.03.25
01:52
Боролися за денацифікацію а напоролися на дерусифікацію.
Лояльність до зла несумісна з добром.
Великодержавні інтереси загальнолюдських цінностей не сприймають.
Справжій рашист справжнім людям не товариш.
Рашисти запечатали тему «братских нар
2023.03.25
00:28
Серце захлинається від болю -
Похвальби в твій бік — чужі слова...
Ні від кого так не божеволів,
І нікого так не ревнував.
Не позбудуся ніяк напасті,
(Чи вона привиділася в сні?)
Ця любов дана мені на щастя,
Похвальби в твій бік — чужі слова...
Ні від кого так не божеволів,
І нікого так не ревнував.
Не позбудуся ніяк напасті,
(Чи вона привиділася в сні?)
Ця любов дана мені на щастя,
2023.03.24
22:48
На вулиці у напрямі Дунаю
мене якась die Frau зупиняє:
– Sage Sie bitte, wie es diese heien? –
І я місцевою відповідаю:
– Madame, diese eine Strase
war immer hatte Name Keisergase,
по-українськи означає – царська,
даруйте, не умію по-кацапськи.
мене якась die Frau зупиняє:
– Sage Sie bitte, wie es diese heien? –
І я місцевою відповідаю:
– Madame, diese eine Strase
war immer hatte Name Keisergase,
по-українськи означає – царська,
даруйте, не умію по-кацапськи.
2023.03.24
22:11
Подаруй мені слово –
не пісню, не вірш, ні весну
в солов’їних гаях що розлилася
квітом акацій,
ні небесну безмежну ранкову
блакить осяйну,
ні осіннього міста принадних
чудних декорацій.
не пісню, не вірш, ні весну
в солов’їних гаях що розлилася
квітом акацій,
ні небесну безмежну ранкову
блакить осяйну,
ні осіннього міста принадних
чудних декорацій.
2023.03.24
20:28
Цілувала мене в щічку — донечку вітала,
Ніжно-ніжно, наче небо, вуста притуляла.
Умостився поцілунок — уподобав личко,
І тепер маю на щічці любові криничку.
Де б не була, що б не сталось ти завжди зі мною,
Змию серця біль і журу тією водою,
А я
Ніжно-ніжно, наче небо, вуста притуляла.
Умостився поцілунок — уподобав личко,
І тепер маю на щічці любові криничку.
Де б не була, що б не сталось ти завжди зі мною,
Змию серця біль і журу тією водою,
А я
2023.03.24
19:44
Діти учать на уроці
Фауну і флору.
Враз чомусь один із хлопців
Руку тягне вгору:
- Я спитать хотів, до речі, -
Хитро зуби шкірить.
- Ми до кого ближчі врешті,
Фауну і флору.
Враз чомусь один із хлопців
Руку тягне вгору:
- Я спитать хотів, до речі, -
Хитро зуби шкірить.
- Ми до кого ближчі врешті,
2023.03.24
15:16
…Дні зникають набожні безслідно
У жалобі скривджених доріг.
Наздогнати мусиш вірогідно
Тих, кого безбожно не зберіг…
Острівець намитий вкаже звідки
І куди й за ким… І не спіши…
Те, що ти почуєш від сопілки…
Буде час, бажання - опиши
У жалобі скривджених доріг.
Наздогнати мусиш вірогідно
Тих, кого безбожно не зберіг…
Острівець намитий вкаже звідки
І куди й за ким… І не спіши…
Те, що ти почуєш від сопілки…
Буде час, бажання - опиши
2023.03.24
12:21
Дай, Боже, щоб не він! Хай ліпше я…
Я вже пожив, а він на середині.
Я вже один, а в нього є сім’я,
хай будуть діти, внуки, далі сині…
Хай, Боже, краще я! Бери мене,
якщо без цього вже не обійтися…
Нехай ця доля сина омине,
Я вже пожив, а він на середині.
Я вже один, а в нього є сім’я,
хай будуть діти, внуки, далі сині…
Хай, Боже, краще я! Бери мене,
якщо без цього вже не обійтися…
Нехай ця доля сина омине,
2023.03.24
10:25
Кожний з молодих сокіл уже навчився чомусь у бойовому мистецтві. Кожний уже досяг чогось у військовій справі. Хоча це може й здаватися малим і навіть незначним у порівнянні з тим, що сокола чекає в майбутньому. Але молодий сокіл уже досяг якогось щабля вд
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2021.07.17
2021.01.08
2020.12.05
2020.03.12
2020.01.18
2019.04.01
2019.01.16
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Михайло Карасьов (1949) /
Критика | Аналітика
Сто років самотності Євгена Пашковського.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Сто років самотності Євгена Пашковського.
Трапилася на очі стаття Євгена Пашковського «Пір’яні леви». В ній автор з притаманною йому майстерністю паплюжить українську владу за те, що «протринькали – каліч каліччю – два премогутніх Богонатхнення! пустили на себеславлення й себевдоволення два превеликих Духозішестя, у вісімдесятих і нуль четвертому, продаремнили те, що дається рази на століття!...».
Однак, це окрема розмова. Мою ж увагу привернула його згадка про свій «Щоденний жезл» - велику книгу в українській літературі, справедливо відзначену державною шевченківською премією. «П.А. Загребельний, - пише Пашковський, - так схарактеризував : «Щоденний жезл» - це твір про наше життя. … це твір потрібний на щоденний вжиток українцям». І далі Пашковський каже: «твір, на думку класика потрібний для щоденного вжитку українцям, так і не дійшов до них; … де, коли, у якій країні забули покласти до книгозбірень сторінки, відзначені держпремією? … як у поштові скриньки, іди й в могили вкладай послання вічності». Все сказане, без сумніву, вірно. Прикро, що такий глибоко національний письменник, котрий десь в Польщі чи в Латинській Америці давно б став культовим, у нас залишається, образно кажучи, недосяжною Фудзіямою, про яку всі чули, але рідко хто побував на її вершині.
Однак, в непрочитанні широким загалом Євгена Пашковського є, на мою думку, глибші причини, аніж байдужість державних чиновників.
На перший погляд, відповідь на питання лежить на поверхні. Пашковського не читають, бо не осилять. Читацький загал важко сприймає модерне письмо, яким бавляться українські літератори: потік свідомості, довжелезні речення, відсутність сюжету і героя в традиційному їх розумінні.
Але у випадку з Пашковським не все так просто. Він не бавиться – стиль письма, усвідомлено чи ні, послуговує для нього єдиній цілі – якомога правдивіше відтворити реальність.
Насамперед, письменник зводить до мінімуму традиційну дистанцію між автором, який розповідає історію, та самою історією. Для цього він описує не річ, а згадку про неї. Пашковський доводить цей прийом до абсолюту. Він розчиняє одну в одній свідомість персонажа і автора, запрошуючи до компанії ще й третього – читача. І коли ця трійця дивиться на описуваний світ своїми шестиєдиними очима – створюється дивовижно правдиве відображення дійсного. Візьмемо епізод з «Вовчої зорі». (Тут і далі цитуються твори Є. Пашковського «Вовча зоря» та «Щоденний жезл»). За кухлем пива чоловік розказує історію, яка сталася з його сином. Хлопці поспорили, хто влежить на шпалах під проїжджаючим поїздом. Згодився син. Він ліг і «…гуркіт накочувався, стугоніла земля, буцім силкуючись одірвати чоловіка, вітер смердів лайном, здибив комір сорочки в мить, як колеса змусили щулитись на грудку чорного жаху, потяг пискляво пригальмував, машиніст завбачив лихе і оглухлому синові марилась тиша, звівся на лікті і занімів від тупого болю в хребтині: пальці дерли вислизаючі шпали, хололи від щебеню, приятель навприсядки дріботів поряд, горлаючи, штрикав тичкою між коліс, де як лантух полови, волочилося безживне об’юшене тіло». З першого разу читач (як і хлопець під поїздом!) не розуміє, що поїзд ще рухається, тому і весь епізод видається незрозумілим: якщо той став, то чому приятель дріботить поряд і звідки взялося безживне об’юшене тіло? Доклавши зусиль, усвідомлюєш суть – і вражаєшся несподіваністю і справжністю смерті!
Крім того, навколишнє заповнюється найдрібнішими деталями, стає щільним, без жодної білої цятки, заповнюється і значущим, і зовсім стороннім, аж до павутини на гілці дерева і слимака, який «смакує» грибом. А вкраплена в такий текст пряма мова, як просвітлина в реальність на похмареному небі спогадів, раптом дає ефект голограмної глибини.
І ось тут злиття свідомості автора, персонажа і читача, доведене до рубежу можливого, починає грати роль троянського коня. З твору зникає герой – не будеш же героєм сам для себе, а інших немає! А оскільки, за великим рахунком, вся вартісна література – це література характеру, то відсутність характерного героя робить твір важким і нецікавим. До того ж, описуючи сьогомиттєвий процес думання, письменник змушений ламати традиційну структуру тексту, звичні норми синтаксису, вживати несподівані і двозначні мовні звороти. Та ще надмір деталей – і текст Пашковського перетворюється у непрохідні нетрі.
Письменник розуміє, що проти нього діє закон, сильніший за людину – закон переходу кількості в якість: чим правдивіше він пише, тим складнішим стає його текст. «… та сила, котра церберить вічність … затялася мстити йому» - пише він. Та в гонитві за істиною Пашковський, уже бачачи перед собою стіну непрочитання, включає на всю потужність ще один небезпечний засіб. Він переносить у свої твори плин реального часу. З байдужим непоспіхом, як безкінечний день серед літньої спеки в степу, рухається розповідь. Значні події не виділяються серед буденних фраз навіть крапкою і початком нового речення. Герой «Вовчої зорі», щоб дізнатися про долю вагітної від нього жінки, приходить до її сестри і та розказує: «да-а, посадили мого за мордобой, погода сказилася, городина вив’ялена вщент, горілчаний магазин на жнива закрили, поросят продала, маю козу, да-а, сестричка преставилась, на шостому місяці здушила юрба в автобусі, врачі послухали трубкою, заспокоїли, що здоровий плід, а всередині загнилося, опухла, бідна, волаючи, аж до Бога чути було, то поховали на зелені свята, а ти як?».
Частіше ж зміни в творі проходять непомітно, як рух годинникової стрілки, і тому іноді здається, що сюжету там зовсім немає. Та ось уже автор-герой «Щоденного жезлу» без собаки, якого отруїли, і ті миттєвості, котрі він описував до смерті собаки, і на які читач не звертав особливої уваги – такі вони були одноманітні і вічні – раптом стають минулим.
В реальному часі крім минулого є ще те, що було з нами, але забулося і існує поза нашою пам’яттю. Пашковський використовує властивість читача вибірково запам’ятовувати прочитане, як і дійсні події. В кульмінаційній частині письменник знаходить таке речення, коли «в останній рядок, як в щойно підключену електромережу, вливається епічна сила», речення, яке освітлює все раніш описане. Тоді оглядаєшся назад, ловиш себе на думці, що з міріад деталей згадуються далеко не всі, і не завжди найважливіші – і прочитане починає сприйматися вже не як текст, а як жива дійсність.
Але для цього попереду мусили бути оті міріади деталей, а зчитувати їх сторінку за сторінкою під силу не кожному.
Окремо слід сказати про мову Пашковського. Після читання його творів зникає відчуття меншовартості і українського хуторянства. Звідти не тхне мертвою латиною словників; природно, мов дихання, входять на його сторінки слова і звороти, до яких ми звикли з дитинства, якими розмовляємо з домашніми і які чуємо на вулиці. Однак, з точки зору поставленого на початку статті питання, його мова теж ускладнює сприйняття твору. Слово в нього об’ємне само в собі, крім інформаційної ролі у фразі воно має окремий внутрішній зміст. За «затишним щастям маминих дорікань» бачиш дитинство, а у «покривавленому на колоді пір’ї» - господаря дому. Читаєш про «ковбойський задерихвостий оптимізм» - і зринає в уяві теляче щастя американської ситості і здоров’я. Та коли ти взяв книжку не лише як гурман слова, спробуй-но не втратити нитку оповіді, якщо підтекст і образність, немов підгрунтові води, розлиті тут скрізь.
У «Щоденному жезлі» теж є фраза, яка підключає до електромережі розуміння весь роман. Щоб підключення сталося, треба знати дві речі. Перше те, що Пашковський багато разів згадує у романі свій почерк «на косину». По-друге, він бачить завдання письменника в тому, щоб наблизити пришестя Бога у людські душі. Тепер читаємо останню фразу роману: «йдеш і чекаєш, коли вечір з’яскравіє блискавками на косину через небо; явися, Господи» - і висвітлюється: пришестя Бога – це і є сама письменницька праця. Все прочитане попереду: роздуми про людей і державу, полювання і рибалка, роздуми про власну долю автора – стає лише тлом, матеріалом, з якого побудована розповідь про одне – про працю письменника. На цій стезі Євген Пашковський впритул наблизився до істини – до об’єктивної правди життя. Як виявилося, це було все одно, що наблизитися до Сонця. Істина зажадала непомірної дані – складності письма, зробила сторінки його творів «подібними на туман, в якому видзвонюють коні». Та все ж він вибрав саме цей шлях, щиро вірячи, що знайде «своїх читачів, своїх улюблених, своїх званих, своїх обраних, своїх єдиних, своїх спраглих відповіді». Тож хай буде йому по вірі його.
* * *
2010.
Однак, це окрема розмова. Мою ж увагу привернула його згадка про свій «Щоденний жезл» - велику книгу в українській літературі, справедливо відзначену державною шевченківською премією. «П.А. Загребельний, - пише Пашковський, - так схарактеризував : «Щоденний жезл» - це твір про наше життя. … це твір потрібний на щоденний вжиток українцям». І далі Пашковський каже: «твір, на думку класика потрібний для щоденного вжитку українцям, так і не дійшов до них; … де, коли, у якій країні забули покласти до книгозбірень сторінки, відзначені держпремією? … як у поштові скриньки, іди й в могили вкладай послання вічності». Все сказане, без сумніву, вірно. Прикро, що такий глибоко національний письменник, котрий десь в Польщі чи в Латинській Америці давно б став культовим, у нас залишається, образно кажучи, недосяжною Фудзіямою, про яку всі чули, але рідко хто побував на її вершині.
Однак, в непрочитанні широким загалом Євгена Пашковського є, на мою думку, глибші причини, аніж байдужість державних чиновників.
На перший погляд, відповідь на питання лежить на поверхні. Пашковського не читають, бо не осилять. Читацький загал важко сприймає модерне письмо, яким бавляться українські літератори: потік свідомості, довжелезні речення, відсутність сюжету і героя в традиційному їх розумінні.
Але у випадку з Пашковським не все так просто. Він не бавиться – стиль письма, усвідомлено чи ні, послуговує для нього єдиній цілі – якомога правдивіше відтворити реальність.
Насамперед, письменник зводить до мінімуму традиційну дистанцію між автором, який розповідає історію, та самою історією. Для цього він описує не річ, а згадку про неї. Пашковський доводить цей прийом до абсолюту. Він розчиняє одну в одній свідомість персонажа і автора, запрошуючи до компанії ще й третього – читача. І коли ця трійця дивиться на описуваний світ своїми шестиєдиними очима – створюється дивовижно правдиве відображення дійсного. Візьмемо епізод з «Вовчої зорі». (Тут і далі цитуються твори Є. Пашковського «Вовча зоря» та «Щоденний жезл»). За кухлем пива чоловік розказує історію, яка сталася з його сином. Хлопці поспорили, хто влежить на шпалах під проїжджаючим поїздом. Згодився син. Він ліг і «…гуркіт накочувався, стугоніла земля, буцім силкуючись одірвати чоловіка, вітер смердів лайном, здибив комір сорочки в мить, як колеса змусили щулитись на грудку чорного жаху, потяг пискляво пригальмував, машиніст завбачив лихе і оглухлому синові марилась тиша, звівся на лікті і занімів від тупого болю в хребтині: пальці дерли вислизаючі шпали, хололи від щебеню, приятель навприсядки дріботів поряд, горлаючи, штрикав тичкою між коліс, де як лантух полови, волочилося безживне об’юшене тіло». З першого разу читач (як і хлопець під поїздом!) не розуміє, що поїзд ще рухається, тому і весь епізод видається незрозумілим: якщо той став, то чому приятель дріботить поряд і звідки взялося безживне об’юшене тіло? Доклавши зусиль, усвідомлюєш суть – і вражаєшся несподіваністю і справжністю смерті!
Крім того, навколишнє заповнюється найдрібнішими деталями, стає щільним, без жодної білої цятки, заповнюється і значущим, і зовсім стороннім, аж до павутини на гілці дерева і слимака, який «смакує» грибом. А вкраплена в такий текст пряма мова, як просвітлина в реальність на похмареному небі спогадів, раптом дає ефект голограмної глибини.
І ось тут злиття свідомості автора, персонажа і читача, доведене до рубежу можливого, починає грати роль троянського коня. З твору зникає герой – не будеш же героєм сам для себе, а інших немає! А оскільки, за великим рахунком, вся вартісна література – це література характеру, то відсутність характерного героя робить твір важким і нецікавим. До того ж, описуючи сьогомиттєвий процес думання, письменник змушений ламати традиційну структуру тексту, звичні норми синтаксису, вживати несподівані і двозначні мовні звороти. Та ще надмір деталей – і текст Пашковського перетворюється у непрохідні нетрі.
Письменник розуміє, що проти нього діє закон, сильніший за людину – закон переходу кількості в якість: чим правдивіше він пише, тим складнішим стає його текст. «… та сила, котра церберить вічність … затялася мстити йому» - пише він. Та в гонитві за істиною Пашковський, уже бачачи перед собою стіну непрочитання, включає на всю потужність ще один небезпечний засіб. Він переносить у свої твори плин реального часу. З байдужим непоспіхом, як безкінечний день серед літньої спеки в степу, рухається розповідь. Значні події не виділяються серед буденних фраз навіть крапкою і початком нового речення. Герой «Вовчої зорі», щоб дізнатися про долю вагітної від нього жінки, приходить до її сестри і та розказує: «да-а, посадили мого за мордобой, погода сказилася, городина вив’ялена вщент, горілчаний магазин на жнива закрили, поросят продала, маю козу, да-а, сестричка преставилась, на шостому місяці здушила юрба в автобусі, врачі послухали трубкою, заспокоїли, що здоровий плід, а всередині загнилося, опухла, бідна, волаючи, аж до Бога чути було, то поховали на зелені свята, а ти як?».
Частіше ж зміни в творі проходять непомітно, як рух годинникової стрілки, і тому іноді здається, що сюжету там зовсім немає. Та ось уже автор-герой «Щоденного жезлу» без собаки, якого отруїли, і ті миттєвості, котрі він описував до смерті собаки, і на які читач не звертав особливої уваги – такі вони були одноманітні і вічні – раптом стають минулим.
В реальному часі крім минулого є ще те, що було з нами, але забулося і існує поза нашою пам’яттю. Пашковський використовує властивість читача вибірково запам’ятовувати прочитане, як і дійсні події. В кульмінаційній частині письменник знаходить таке речення, коли «в останній рядок, як в щойно підключену електромережу, вливається епічна сила», речення, яке освітлює все раніш описане. Тоді оглядаєшся назад, ловиш себе на думці, що з міріад деталей згадуються далеко не всі, і не завжди найважливіші – і прочитане починає сприйматися вже не як текст, а як жива дійсність.
Але для цього попереду мусили бути оті міріади деталей, а зчитувати їх сторінку за сторінкою під силу не кожному.
Окремо слід сказати про мову Пашковського. Після читання його творів зникає відчуття меншовартості і українського хуторянства. Звідти не тхне мертвою латиною словників; природно, мов дихання, входять на його сторінки слова і звороти, до яких ми звикли з дитинства, якими розмовляємо з домашніми і які чуємо на вулиці. Однак, з точки зору поставленого на початку статті питання, його мова теж ускладнює сприйняття твору. Слово в нього об’ємне само в собі, крім інформаційної ролі у фразі воно має окремий внутрішній зміст. За «затишним щастям маминих дорікань» бачиш дитинство, а у «покривавленому на колоді пір’ї» - господаря дому. Читаєш про «ковбойський задерихвостий оптимізм» - і зринає в уяві теляче щастя американської ситості і здоров’я. Та коли ти взяв книжку не лише як гурман слова, спробуй-но не втратити нитку оповіді, якщо підтекст і образність, немов підгрунтові води, розлиті тут скрізь.
У «Щоденному жезлі» теж є фраза, яка підключає до електромережі розуміння весь роман. Щоб підключення сталося, треба знати дві речі. Перше те, що Пашковський багато разів згадує у романі свій почерк «на косину». По-друге, він бачить завдання письменника в тому, щоб наблизити пришестя Бога у людські душі. Тепер читаємо останню фразу роману: «йдеш і чекаєш, коли вечір з’яскравіє блискавками на косину через небо; явися, Господи» - і висвітлюється: пришестя Бога – це і є сама письменницька праця. Все прочитане попереду: роздуми про людей і державу, полювання і рибалка, роздуми про власну долю автора – стає лише тлом, матеріалом, з якого побудована розповідь про одне – про працю письменника. На цій стезі Євген Пашковський впритул наблизився до істини – до об’єктивної правди життя. Як виявилося, це було все одно, що наблизитися до Сонця. Істина зажадала непомірної дані – складності письма, зробила сторінки його творів «подібними на туман, в якому видзвонюють коні». Та все ж він вибрав саме цей шлях, щиро вірячи, що знайде «своїх читачів, своїх улюблених, своїх званих, своїх обраних, своїх єдиних, своїх спраглих відповіді». Тож хай буде йому по вірі його.
* * *
2010.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію