«Овен – немовля Зодіаку, як будь-яка дитина, він занурений у себе і свої відчуття. Овни егоцентричні, рішучі, енергійні і прямолінійні. Вони зазвичай не відчувають відповідальності за свої вчинки, що інколи має неприємні наслідки…»

Я – Овен. До того ж – реліктовий, чистокровний і рафінований. Про цей факт я дізнався від моєї дружини – глибокого знавця гороскопів і людських характерів. На прикінці оповіді я повернуся до цієї думки, щоб дотриматися наративної цілісності. А спершу – про часи мого небезхмарного дитинства, коли мені було всього шість років. Я розповім – із деякими відхиленнями від червоної лінії фабули – про один, останній, день мого перебування у сільському дитячому садку. Йдеться про мої дитячі страхи, тривоги і переживання, а також про моє колоритне виховання.
Отож у мене є старша сестричка і «однояйцевий» братик-близнюк. Вкрай замучені тато і мама пропадають із раннього ранку до пізнього вечора на колгоспній роботі. Бувало, під час жнив, тато повертався додому весь у пилюці – біліли лише зуби. Я любив брати у руки мамину сапку, з якою вона ходила на ланку. Усі інші держаки лопат, вил та іншого знаряддя не були такими гладенькими. Мамині руки відполірували його до блиску, і видавалося, що цей держак мав «підвищену температуру».
За відсутності батьків моїм вихованням займалася здебільшого бабуся, яка пережила дві світові війни і була вольовою, принциповою, безкомпромісною, а інколи – несправедливо жорстокою.
Моя надлишкова енергія почасти вилазила, випирала, як тісто із макітри. Іноді всупереч моїй волі вона завдавала шкоди, а зупинитись, відмовившись від втілення своїх бажань не виходило. Приміром мені дуже хотілося, і давно, зазирнути у димар на хаті. Я вірив, що там хтось живе, бо нерідко притуливши вухо до комина чув звуки, мінливі, глухі й таємничі. На жаль, крім смердючої сажі, я більше нічого у нутрощах димаря не побачив. Проте своє розчарування сповна компенсував кількома сповзаннями на сідниці по стрісі, ніби на санчатах з горба. Вечором бабуся, угледівши вичовгані сліди на солом’яній покрівлі і сажу на моїх рукавах, кричала батькам, маючи на увазі мене з братом: «Треба шось робить! Вони скоро хату розвалять!» Про саме покарання, а точніше – стояння у кутку на колінах та ще й на підсипаній кукурудзі з віником у руках, детально розповідати не хочеться – соромота.
Очевидно, слідкувати за нами бабуся фізично вже не встигала, бо мусила доглядати чимале домашнє господарство, живність з хвостами, ратицями, рильцями, кихтями і дзьобами. Припускаю, що саме тоді, під час обговорення моїх польотів над хатою, батьки твердо вирішили відправити мене і брата у дитячий садок.
Він знаходився у іншому кінці села ближче до луків і річки та до дідової оселі, де пройшло мамине босоноге дитинство і юність. Дві будівлі: хата і кухня з піддашшям, та ще подвір’я дитячого садка були огороджені високим тином із очерету. Загорода була щільно сплетена і закривала від мене інші світи, немов стулені віконниці на вікні, а видовбані в ній шпаринки відкривали лише нікчемні краєвиди. На щастя крім кущів і маленьких дерев, на подвір’ї дошкільного закладу росла велетенська черемха. Нас манили смачні ягоди на верхніх гілках. І хоча залізти на черемху було не просто – зусилля винагороджувались. Облюбоване місце на гілці слугувало мені схованкою та спостережним пунктом за луками, ставком і лісом. Там я уявляв себе таким великим, а усіх, хто ходив внизу, – маленькими, як курчата. Від об’їдання черемхою мої губи, язик і руки мали синьо-фіолетовий колір.
Того нещасливого ранку в дитячому садку з’явилася руда, як очерет на загорожі, та ще й бульката інспекторша з району. Вона ходила у білосніжному, накрохмаленому халаті і заглядала у всі закутки, записуючи щось у блокнот. Нас, дітлахів різного віку, вишикували в одну шеренгу. Звертаючись до мене, інспекторша запитала: «У тебя что, симптомы синюшности?» Я не знав, що це таке, тому мовчав. «Иди умойся с мылом». – «А воно не відмивається», – заперечив я. «Если немедленно не отмоеш всё это – обед не получиш». При цьому вона неприємно тицьнула мені у щоку своїм лакованим нігтем. Найбільше мене гнівило те, що сьогодні мені не дадуть поласувати цукерками і печивом. Їх до приходу інспекторші було завчасно принесено на кухню.
Господарське мило, яке пахло дустом, усе одно не змогло відмити сині заїди від черемхи. Тому, розпрощавшись з ласощами, я вирішив «насолити» інспекторші. Для цього погукав найменшого хлопчика, дуже слухняного, на прізвисько Маслюк. Він вирізнявся серед інших тим, що ходив у довгій полотняній сорочці, без штанців. Я засукав його сорочку до підборіддя, підколов її шпилькою і наказав йому піти до тьоті у білому халаті і привітатися. Що там відбувалося далі, я не бачив, бо сховався в кущах, але чув істеричний крик малозрозумілою для мене мовою. На жаль, постраждав Маслюк, у чиє вухо вп’ялася своїми гострими нігтями інспекторша, намагаючись дізнатися, хто його послав.
Невдовзі небо почорніло, здійнявся вітер. Наближалася гроза. Час розплати настав: «Завтра больше не приходи!» Слова інспекторші налякали, немов спалах блискавки. Для точності слід зауважити, що виганяли мене з братом з дитячого садка не тільки за цю провину, а, як кажуть у суді, за сукупністю складу злочину. Та від цього легше не ставало.
У «тиху годину» – якби ж вона була тихою – я не спав. Небо розкололось ніби дровеняка від удару колуна. Страшенна злива і град, що немилосердно лупцювали віконниці і ґанок, навіяли такий смуток, що хотілося плакати. Пізніше, коли грізна стихія втихомирилась і почало розвиднятися, я потайки відкопав складальний ножик у криївці біля призьби і рушив додому. Підтюпцем подолав ділянку ворожого соснового лісу, який вклинювався в село, відгороджуючи високими деревами ферми. Біля конюшні, що стояла на горбі, я мало не загруз у болоті. Довелося зняти босоніжки і загрібати багно босими ногами. Воно вилазило між пальцями і лоскотало їх.
Худе мокре лошатко, у якого світилися ребра, стоячи по коліна у рудій твані, просунуло голову крізь лати тину і намагалося дотягнутися до бур’яну. Та дарма. Голодні дорослі коні з довшими шиями вже давно знищили всю рослинність навколо загороди. Я нарвав трави і годував його з рук. Верхня рухлива губа вороного стригунця вкрита ріденькими волосинками, вихоплювала жмутики трави швидко й жадібно.
Огледівшись, я рушив між возами у напрямку греблі. Нашої хати не було видно, проте по той бік балки у далині маячив високий бересток – це той, що ріс на рідному обійсті. Ставало веселіше. Неприємні переживання відступали, наче білясті хмари на небі. Мій намір перейти балку голосно зупинив конюх, який, мабуть, давно вже спостерігав за мною, сидячи біля воріт конюшні: «Ти куди? Чи тобі повилазило? Он бачиш, греблю прорвало. Вертайся і йди додому через центр».
Я спустився до води, що вийшла з берегів рівчака, затопивши балку, і несла стебла очерету, пагілля, стіжок сіна та ще мертвих качок. Вони не тонули, тільки їхні голови були занурені у воду. Невже їх убив град? Ні! Качки ще оживуть, думав я, ось тільки лавини води проженуть по під мостом і далі розіллються по квітучих луках. А там вони вирвуться із полону брудної води, що засмоктала їхні голови, буцімто багнюка, стануть на жовто-гарячі лапки і будуть весело скубти траву та ганятися за цвіркунами. Я вірив у воскресіння качок, як колись у випадку з кабаном, до останньої миті. А було це так.
На Різдво тато заколов кабана і покликав мене «душити» – так називалась ритуальна процедура сідання чи лягання на вже обсмалену тушу, вкриту старим кожухом. Кабан начебто легенько ворушився піді мною і важко, утробно позіхав. Здавалося, він щомиті готовий був схопитися на ноги і побігти у балку. Мене охопив страх. Упевненість у тому, що кабан ще житиме, згасала лише тоді, коли з-під ножа, що розрізав останній шмат, з’явилася підстилка із сіна…
Думки хаотично роїлися у моїй голові: із дитячого садка вигнали, а додому іду, іду і ніяк не дійду. Попам’ятав бабусю і був певний: вона сваритиме, як дізнається про все, свавільно і довго. У крайньому роздратуванні бабуся зазвичай застосовувала два методи впливу на мене: вербальний і фізичний. Її слова «іди з дому і більше не приходь» страшили більше, ніж стьобання батогом. Батіжила вона нас так собі – у напівсили. Хоча від того батога сховатися не вдавалося навіть за комином на печі. Батіг був плетений із сириці, а пужално мало на кінці наростень, щоб не вислизало із долоні. Кору на ньому хтось прикрасив різьбленою мережкою. Висів батіг у хаті на видному місці, поряд із втиральниками. Як універсальний стримувач і гальмо, батіг застерігав нас від прояву шкідливих намірів і вчинків. Часом було достатньо одного погляду на нього, щоб тихо пригасало полум’я надлишкової енергії. На жаль, гальма спрацьовували не завжди. Так було і минулої затяжної студеної зими, коли корова привела бичка.
Тато вніс його, ще мокрого на кухню, там він і жив, поки спали морози і від тепла весняного сонечка щедро заплакали бурульки під стріхою. Бичок ріс швидко, як казав тато, додавав по одному кілограму ваги за добу. Я йому заздрив, бо у мене так не виходило, і на черговому обрядовому зважуванні, щоб не відставати від бичка, я поклав у кишені зубило і дюжину болтів. Обман розгадав тато, почувши брязкотіння металу. Було соромно. Бичок хутко освоїв територію і хоча його прив’язували, часто вилазив передніми ногами на лаву біля стіни. Тоді він здавався мені ще більшим. У перші дні він після випитого молока пожадливо смоктав мою руку, яку я боязко сунув йому до рота. Але пізніше взагалі перестав підпускати до себе: нахиляв голову, бундючився, і очі його соловіли.
Я ніяк не міг погодитися з домінуючою роллю бичка, нехай і в межах кухні, з його ненажерливістю (це ж треба – випивав за раз молока стільки, скільки я за кілька днів!). А як він ревів? Безпричинно, вдень, а інколи і вночі, низьким голосищем. Підступний план – реваншу за мої невдачі і вищість бичка та спротиву бабусиній тиранії з її осоружним батогом – визрів спонтанно. Пізно увечері, коли вже всі лягли спати, навіть клятий бичок, бабуся необачно забула закрити двері в кухню. З мого ліжка в хаті було видно (у світлі полум’я грубки) кров’яну шерсть на задній нозі бичка. Постріл з рогатки шматочком зігнутого алюмінієвого дроту був сильним і влучним. Бичок з гуркотом схопився на ноги і почав осатаніло вихати ногами у дерев’яну тумбочку, що стояла поруч. Бахкало так, ніби десяток барабанів у школі на піонерській лінійці, куди якось я ходив на екскурсію.
Першою опанувати ситуацію взялася бабуся. Не розуміючи, що сталося, вона вхопила віник і почала лупцювати бичка, додаючи брутальних слів. Мені було смішно. Можливо, ще й наступного дня було б весело, якби ранком бабуся не знайшла під моєю подушкою рогатку та залишки набоїв… Того дня кінчик сириці батога, що розсупонився і був схожим на кінчик пензлика, особливо відчутно розтинав повітря, утворюючи звук тотожний тому, що линув під час згубного польоту шматка дроту в бік злощасного бичка…
Зрозуміло, що відтворені події відбувались у минулому столітті і можуть претендувати на рубрику бувальщина. А наостанок – про часи сьогоднішні. Недавно «Бі-Бі-Сі» на одному з телеканалів демонструвала унікальні кадри відеоспостереження за близнятами в утробі матері. Як виявилося, там двоє окастих немовлят безсистемно буцають одне одного головою, плаваючи у водах.
Дружина приготувала великий торт і попросила мене віднести його на холодний балкон. Мені повиділося, що простору для проходу на балкон недостатньо. Спершу від поштовху мого стегна поїхав зі скрипом по паркету стіл, а потім був відкинутий ногою вбік стілець, що стояв поруч. «Тут сильно процвітає баранізм! Треба терміново пиляти твої баранячі роги і стригти шерсть!» – мовила дружина, дивлячись на мене поверх окулярів люблячим поглядом. І додала: «Мало, дуже мало тебе лупцювала бабуся у дитинстві. Слід було більше». Я відчував позитивні флюїди її погляду – тому лише мовчки посміхався…

2008