– Тут пацакська планета!
Із кінофільму Кін-дза-дза

(Дія відбувається південно-східніше Києва на березі річки. Навколо розташовані модерні котеджі з високими цегляними парканами. Посередині річки плаває монітор від якого розлягається гул працюючого двигуна. Від нього до берега веде труба солідного діаметра, що плаває на понтонах, з неї на берег виливається потік води і піску. На вже намитому і втрамбованому березі десяток роздягнених по пояс чоловіків починають мурувати фундамент майбутнього котеджу.)

Засмаглі вуйки з полонини
Покинувши дітей і жінку
З нехитрим скарбом й інструментом
Цілком на вимогу доби
Будують неслабі «хатини»
На самім березі Козинки
Мішаючи горілку з пивом
Не просто так, а від журби.

Засмаглим вуйкам дуже раді
Багаті тьоті, багаті дяді
І політичні, і просто б….ді,
Їх хоч лопатою греби.
Парканом справним помітять межі
І на ділянках зведуть котеджі,
Й там, де раніше було безмежжя,
Лиш черепичні тепер гроби.

А після праці засмаглі вуйки
Сьорбають пиво, вживають цуйку
І ремигають заморську жуйку
Отетеріло дивлячись
Як кралі з довгими ногами
Тіла сплітають в орігамі
Із кобелями, як на Багамах…
«Не то шо ми! От ето жисть!»

Чекають вуйків дружина й дітки
Де біля хати ростуть нагідки
І дві веселі,співучі тітки
Сумують, дивлячись на шлях.
А вуйки вдягнені у лахи
Кладуть підлогу, повзуть по даху,
Ех, бідолахи! Дали ми маху!
І де він зараз, той клятий Мах?

А дяді мають коханку й жінку,
Верховну Раду і цю Козинку,
Бригаду вуйків навперемінку
Із депресивних містечок й сіл.
Їм, як і вуйкам, людське властиве
І під забором вживати пиво,
І споглядати ногасте диво
І з похмелюги цідить розсіл.

Проте у дядів зовсім не в моді
Копать картоплю на городі,
От піраміди, як у Мавроді,
Ото вже зовсім другий табак.
Їм довелося в лиху годину
На плечах й спинах тягти країну
І піднімати оцю руїну,
І направляти оцей бардак.

Та світова ця триклята криза
Не пожаліє ні фрак, ні ризу
І так зацідить усім в мармизу −
Хоч за торбину і йди в світи.
Майбутніх замків спустіють залі
Знов стануть вуйки на вокзалі
На цибулині, на хлібі й салі
Пару деньочків ще протягти.

Нехай на серці від туги мулько,
Тягни кормигу поки ти вуйко:
Дешеве пійло, екранна жуйка
Поможуть скоротать роки.
Бо ж дяді гожі, і тьоті раді
Поки в державі й на шиї – б…ді
Їм на трибуні, і на параді
Посади світять і зірки.

Та йдуть до влади нові дорійці
Вкоротять цівку державній дійці
А офіційним всім кровопивцям
Дієту з хліба і води.
І будуть вуйки палить палаци,
Стріляти дядів посеред плацу…
Шукайте дяді по пепелацу
Тікайте дяді, хто куди.

«Мама, мама, что мы будем делать
Если вдруг наступят холода
У тебя нет теплого платочка,
У меня нет зимнего пальта»

(Дія переноситься до далекого минулого. Наприкінці золотого віку імперії старий та сивий брахман повчає молодого нащадка царського роду мудрості. На старому полотняна одіж підперезана грубим мотузком. На підлітку 10-12 років оздоблена шитвом туніка, короткий меч на перев’язі із коштовними каменями. Перед ними таця із фруктами, навколо височіють колони храму.)

– Тут мабуть варто про одвічне, про циклів коло історичне, епохи зльоту і розвою, що неминуче за собою ведуть занепад і руїну і занапащають країну і ще про те, що вайш'їв зграя державу радо розпинає не думаючи про одвічне, та циклів коло історичне (про це писав Платон, Конфуцій) веде епоху революцій і шудри позабувши кельми, ломи, сокири, молот й кайла (грабункам й бунту раді вельми) ох і заллють за шкіру сала усім, на кого працювали, вбивати будуть й ґвалтувати і звично так горілку пити і ті хатинки руйнувати, що рік до цього мурували, накрадуть золота й обновок, захоплять телеграф, палаци, будуть з зенітних установок збивать вельможні пепелаци.
– А вайш'ї?
– Їм не тре' про совість… Сховавши Фаберже крашанки й узявши маузер на пояс одягнуть шкіряні кожанки і розпочнуть попри протести брахманів (ще не вбитих в храмі) у історичному контексті картини вирізати з рами, хрести палити і ікони (сховавши кілька на майбутнє) і в результаті в три етапи все ж розстріляють всіх присутніх.
– А кшатрії?
– Лиха їх доля – вони розділяться надвоє, візьмуть мечі, одягнуть лати, один одного убивати їм звично, вони вірять в Бога, та служать все-таки Мамоні відколи невідомо чому вони стоять у обороні. Царя нема, держава – слово скомпрометоване навіки, вожді убиті, а модерні чи сволота чи просторіки.
– Скажи, невже бійцю є свято один одного убивати? Належить кшатрію по праву окрім меча й стерно держави! Чому ж керманичами нині людці продажні і негідні?
– Ти знаєш відповідь, мій друже, за срібник нині кшатрій служить яка б там влада не постала, не в моді ниньки ідеали. Якщо не кшатрій править завше попід брахмана оком мудрим, тоді кермують світом вайш'ї, котрих ще не убили шудри.
– Чому ж брахмани в божім храмі просвітлюючи люд щоднини не пояснили в чім різниця подоби божої й скотини?
– А де вони, твої брахмани? І де, скажи, ти взрів храмини? Поглянь уважно, то торгівці повідкривали магазини. Йдеш під вінець, чи на хрестини, чи похорону вічний смуток, свічні заводики, мій сину, приносять чималий прибуток.

(Наш час. Із триповерхового котеджу з зимовим садом та парком навкруги виходить високий, худорлявий молодий чоловік із аристократичною зовнішністю. Манірною ходою із знудженим виразом на обличчі, у якому проблисками спалахує тривога від підходить до гранітного парапету, з якого видно ділянку пляжу, робітників, які просіюють пісок та садівника, що підрізує кущі. Вигляд прислуги лише збільшує його тривогу. Він співає.)

«Ах, мама, мама, я вышел на плац
Над нашим замком летел пепелац
Как-то уж очень он странно летел
Будто полетом сказать мне хотел

То, что охотники бьют птицу влет,
Что беглеца так тревожен полет,
С долларов грузом и с грузом вины
Летят пепелацы из этой страны.

Лети пепелац, не сбивайся с пути
В оффшорные зоны, мой милый, лети,
Где теплый песок, голубая вода,
Где не арестованы наши счета.

Если же мы от судьбы не уйдем,
Упадет пепелац под зенитным огнем.
Рассыплются доллары в серой пыли
Значит, свой бизнес не там мы вели».

(Те саме котеджне містечко. Недалеке майбутнє.)

Засмаглі вуйки з полонини
Покинувши дітей і жінку
Із сидором та автоматом
Цілком на вимогу доби
Палаци палять і «хатини»
На самім березі Козинки
Мішаючи горілку з пивом
Не просто так, а від журби.

Журба у вуйків без причини,
Екзистенційна й перманентна
Додаток до заробітчанства,
Вже звичний атрибут, як мат.
Вони, землі заблудлі діти,
Самі не зможуть пояснити
Навіщо так журитись й пити,
А в п’ясті ніж і автомат.

Саджають вуйки печінку й нирки,
Дружина діткам товче затірку,
Бо у бюджеті домашнім дірка
Й не спромогтись на «Дєтолакт».
Грабує тато палаци й фури
Йому вернути в свою тинктуру
Хоч вий на всю колоратуру
А буде важко, «ето хвакт!»

(До зони будівництва десь північніше Києва заїжджає розвозка. Вона сигналить, скликаючи робочих збиратися. Частина з них глушить двигуни грейдерів та автомобілів і вмивається на причалі, що випинається в київське водосховище. Інші підіймаються з землі і важко хитаючись прямують до автомобіля. На берег накочуються хвилі.)

Як тяжко після пива! Мамо, де я?
Мабуть була поганою ідея
Куфайку постелити при сосонці
І подрімати на шаленім сонці.

У роті гидко, ще й від жовчі гірко
У оболонському розбовтана горілка
Не зробить легшими важкі бетонні плити
Проте химерні видива узріти

Дозволила, як в відеосалоні…
Пляшки порожні. Побратими сонні
Вже піднімаються, як каламуть на споді.
На асфальтованім майданчику при вході

Зібрались вуйки. Через лайку й мати
Вирішують, як терени назвати:
Под-ворье? Під-злодюжжя чи під-вір’я?
Басейни, страуси і плац у Межигір’ї,

Ставочок з рибкою, зі зброєю сторожа,
В три метри металева огорожа.
За кілька траншів, як за кілька кроків
Коханій Україні двадцять років!

Як нудить! Не добігти до клозета…
В солоний піт просякнута газета
Що прикрашала лисину мужчини
Нам вісті донесе із Батьківщини

Про те, що майбуття народ будує,
Що не голодний він і не бідує
Поборами обібраний до нитки
Як пелюстки в ромашки, чи в нагідки.

Не б’ють кийками, пальці не в лещатах,
Гламурний розцяцькований Хрещатик,
Вертеп, торгові ятки і промови,
Книжки про січ і про жидівську змову,

Про партизанку й політичні рифи,
На комуналку збільшені тарифи,
Що висять люду зашморгом на шиї
Й кому прокуратура справу шиє.

Двадцятник! Через рік вже можна пити.
Обличчя вуйків як дереворити
Все проступають у епох на зламі,
Де ангел над Майданом б'є крилами.

Столиця вся прикрашена святково
Але мабуть зовсім не випадково
Щоби літать від замка до палацу
Очільнику купили пепелаца!

(Над Печерськом летить пепелац Очільника нації. Він важкий, темний із броньованими затіненими вікнами. Попереду летять більш маневрені пепелаци служби охорони та ДАІ. Один з них перепинає шлях розвозці. Пепелац Очільника пролітає повз розвозку. За ним слідує броньована потвора, яка щетиниться лазерними гарматами на різні боки.
Із пепелаца ДАІ виходить інспектор. Він наказує всім вийти із розвозки та вишикуватися позаду. Довго вдивляється в обличчя робітників і осудливо хитає головою. Після чого дістає із кишені в’язочку цаків та дбайливо прилаштовує їх до ніздрів робітників. Робітники легенько стукають себе обома руками два рази по щоках, у напівприсяді відводять руки назад, як для стрибка у воду, і голосно кричать: «КУ!» Інспектор задоволено мружиться.

Словничок четланина

Пепелац – засіб пересування у галактиці Кін-дза-дза.
Цак – дзвіночок, який носиться у носі всіма непацаками на пацакських планетах.
Тинктура – щось на зразок просторово-часового континууму зі своїми координатами. Його зміна без знання координат загрожує вічним перебуванням на нерідній планеті.
КУ! – традиційна форма вітання пацаків та пацакських авторитетів звичайними четланами.