Назва: Ashes and Snow / Попіл і сніг
Режисер: Грегорі Кольбер
Оператори: Асасіо Альмейдо, Йоргос Авантіс, Грегорі Кольбер, Коджі Накімура, Філіп Вене.
Композитори: Майкл Брук, Патрік Кесіді, Девід Дарлінг, Лайза Джерард, Йохан Йохансон.
Тривалість: 62 хвилини.
Виробництво: США, 2005 рік.

Маловідомий фотограф і документаліст канадського походження Грегорі Кольбер здійснив протягом тринадцяти років 33(!) експедиції в різні куточки нашої планети: Індію, М’янму, Єгипет, Намібію, Кенію тощо. Так народився рідкісний багатогранний проект «Попіл і сніг», який відображає в унікальних світлинах природу та гармонію співіснування людини і тварини, а однойменний документальний фільм став частиною цього проекту.
На різних сайтах в інтернеті розташовано безліч рецензій і відгуків на фільм – винятково схвальних, без жодної критики. Процитую фразу із рецензії Жанни Пояркової: «Приголомшлива, нічим не скута краса ллється з екрану фільму-медитації неспішно і всеосяжно… зразок дивовижної гармонії, глибини, спокою, що їх важко досягнути і навіть уявити у звичному житті» [1].
І це дійсно так! Водночас варто пригадати інші шедеври документального кіно про живу природу: «Мікрокосмос» та «Генеза» Клода Нурідсані і Марі Перену, «Птахи» Жака Перрена, кінотрилогію Гогола Лобмайра «Зачарування природою, «Аніма Мунді» Годфрі Реджіо та «Імператорський марш» Люка Жаке, які мали шалений успіх і здобули численні нагороди кінофестивалів, зокрема і премію «Оскар».
Мені пощастило бачити всі згадані фільми, тому спробую проаналізувати вдалі і невдалі епізоди стрічки та написати про те, чого ж не вистачає фільму «Попіл і сніг». Спершу коротко про кінострічку. Герої фільму – монахи храму в М’янмі, аборигени племен Африки і професійні танцівники – мирно співіснують із братами нашими меншими (режисер їх називає «живими шедеврами природи») і демонструють це єднання молитвами, читанням Святого Письма, перманентним сном, спогляданням обрію і медитаціями, шепотом і обіймами та ще красивими, довготривалими танцями у сипучих пісках пустелі і воді священних річок.
Водночас тварини – слони, кити, ламантини, орли, гепарди тощо – перебувають у постійному контакті (зоровому чи тактильному) з людьми. Спостерігаємо руйнацію всіх парканів і мурів, що зазвичай відокремлюють людей і диких тварин, та зміну уявлень містичною мандрівкою до витоків людства, до основ усесвіту…
Лейтмотив фільму «Попіл і сніг» відповідає важливій категорії «недіяння» (у-вей) у філософії Дао Лао-цзи, яка означає невтручання у природній перебіг подій і природу сущого [2]. І це є найпосутнішим. Проте кінострічці не вистачає бодай кволого сюжетику, бракує інтриги та наративної цілісності. Відзняті на різних континентах з різними персонажами кадри нічим не поєднані. Гладач зможе вгледіти обмаль символічних образів та метафор, що збуджують людську уяву. Це засмучує, як і те, що всі тварини у фільмі є прирученими або дресированими, окрім китів і гієнових собак. Режисер змусив танцювати (хижо й експресивно) зграю собак поблизу жінки-танцівниці, що сидить, поклавши між ними їстівну приманку… Прискіпливий глядач її помітить у кадрі. Тому танець собак є нічим іншим, як внутрішньою боротьбою інстинктів страху і голоду. У цьому епізоді насправді немає і не може бути гармонійного єднання людини і дикої тварини, задекларованого режисером. Зграя живе за іншими законами. Мені вбачається, що і в інших кадрах відбувається конструювання дійсності, а це можливо лише у міфах і снах. «Прекрасное прекрасней во сто крат / Увенчанное правдой драгоценной» [3] – писав Вільям Шекспір у сонеті № 54...
Зупинюся на епізодах стрічки, які мені дуже сподобались. Їх небагато.
Спалахи мільярдів живих маленьких істот – планктону. Вони рухаються до поверхні океану, до світла і стають схожими на спалахи ледь помітних зірок нічного неба, і вже стерто межу, і вже незрозуміло де безодня моря, а де небо.
Сон дівчини, яка лежить на воді. Її обличча спрямоване в космос, а дзеркальне його відображення – у воду.
Сон хлопчика-монаха у човні, який повільно пропливає між слонами у супроводі колискової пісні. І хоча мова пісні незрозуміла – її відчуваєш усім єством.
Руки арабки-танцівниці, які файно тримають махові пір’їни орла та його політ. Орел огинає постать жінки, і видається, що це вже не птах, а вітер, що перегортає сторінки Святого Письма (наступний кадр).
Чорне, мертве дерево серед безмежних пісків пустелі з двома гілками, ніби крилами реліктового ящура. На дереві сидять каракал і старенька жінка з рельєфною шкірою на обличчі та шиї. Вона дивиться на захід сумно і безнадійно…
Відомо, що основою закадрового тексту стали листи режисера з експедицій до своєї дружини. Вербальне послання глядачам явно програє відеоряду і поетичним, і філософським змістом. Приміром, у стрічці кілька разів з різною інтонацією і наголосами повторюються ключові слова (два останні постають у заголовку картини): «Пір’їна – до вогню, вогонь – до крові, кров – до кістки, кістка – до мозку, мозок – до попелу, попіл – до снігу». Даруйте, але це не поезія. Не зворушує! До того ж у фільмі немає, крім згаданих пір’їн, жодних кісток, крові, попелу і снігу. Якщо режисер метафорично говорить про смерть і відродження – то це непереконливо. Пригадую слова Лао-цзи: «Примовкни і дотримуйся природності…» [4].
Плекаю надію, що багато глядачів будуть просто зачаровані красою, міфами і снами кінофільму «Попіл і сніг». Без сумніву, його варто подивитися і найкраще це зробити після перегляду стрічки Годфрі Реджіо «Кояаніскаці» (1983), що мовою індіанців племені хопі приблизно означає «життя, що втратило рівновагу». І тоді слова Грегорі Кольбера про те, що «досліджуючи приховану мову і поетичну чутливість тварин, я намагаюся виявити якусь основу світу, коли люди і тварини жили в гармонії», набудуть більшої ваги. Бо у прийдешньому може трапитися так, що вже стануть не потрібними кінознімальні експедиції та документальне кіно. Вже не буде диких тварин, а нашим нащадкам залишиться приречено гортати Червону книгу і тяжко зітхати…

1. Пояркова Ж. Рецензия на фильм «Пепел и снег». – http://www.ekranka.ru/?id=f398
2. Торчинов Е. А. Даосизм. «Дао-Дэ цзин». – СПб.: Азбука-классика; Петербургское Востоковедение, 2004. – С. 95.
3. Переклад С. Маршака. Оригінальні рядки звучать так: «Oh! how much more doth beauty beauteous seem / By that sweet ornament which truth doth give».
4. Лао-цзы. Канон Дао и Дэ (Дао дэ цзин) / Перевод А. Лукьянова // Лукьянов А. Е. Лао-цзы и Конфуций: Философия Дао. – М.: Восточная литература, 2000. – С. 187.

2009 р.