Чому безтурботно співають пташки тоді, коли так боляче стискається серце? ВОНА захлинається в німому риданні, а ті щебечуть, ніби нічого й не сталось. І все навколо вирує, пробуджується до життя, тягнеться до сонця, і... кохається, кохається, кохається...
А ВОНА стоїть - осіння, сповита павутиною смутку. Очі, мов озера, повні... не сліз, повні глибокої туги. Їх зеленава поволока вже втратила звичний спокій. Поверхня тих зелених озер хвилюється й міниться, стривожена недобрими передчуттями.
А навкруги... Навкруги панує весна - голуба, прозора. Заквітчана свічечками пролісків і сережками підсніжників. Весела, як дитя, вона бавиться зі свіжим вітерцем і милується вербовими котиками, м'якенькими і ніжними...
...Ніжними, як ЙОГО руки...
Біль важкими ударами пульсує в скронях у такт серцю. Тиша відлунює пусткою й пронизує кімнату осіннім холодом.
ВІН не прийшов... Ще вчора ВОНИ вірили в майбутнє і шукали спільних стежин, а сьогодні... Чому ВІН не прийшов? Думка, не в змозі боротись із похмурою та невблаганною реальністю, б'ється щораз слабше і знесилено опадає жовтим листком додолу.
Хай усе цвіте. Хай паруються щасливі горобчики, що намостили гніздечко у шпарині під вікном. Хай іде сонечко на спочинок, запрошуючи до тихих скверів на побачення закохані парочки. Хай сидять вони на лавочках, тримаючися за руки і з трепетом вдивляючись у вічі одне одному.
А ВІН?
ЙОГО очі не нап'ються вже з ЇЇ джерела. Не поринуть у глибину ЇЇ зраненої душі. Що обірвалося, те втрачено навіки. Що ж, хай так. Хай ВІН шукає затишну гавань біля інших берегів.
А ВОНА, як зима, глибоко поховає свої світлі сподівання під памороззю снів. Вогонь згасне на дні смарагдових озер, чекаючи нової весни.