Сипле сніг. Хтось біжить на останній автобус.
Дохлий номер, бо згасли усі ліхтарі.
І якими б не були повторними спроби,
Це поразка, бо грудень якраз захворів.

(авторське)

Хтось втомлено кивав головою на останньому сидінні. Трамвай стояв. Було б дивно, якби о сімнадцятій годині трамваї рухались. За вікном все те ж червонувате небо із маленькими цятками. Птахи кудись поспішають, як і люди. Лише одна відмінність: у птахів є простір, а в людей — затори.

Високий худорлявий парубок перебирав власні пальці. Нервово зігнув квиток і врешті кинув його в кишеню куртки. Витягнув мобільник і з почуттям розчарування видихнув повітря. Набрав на клавіатурі: “Вибач. Я не встигаю. Зателефоную пізніше”. Почувся стандартний звук усіх телефонів “Нокіа”. Вимкнув телефон. Заховав до кишені.

Маленький замурзаний циган сперся на зачинені двері. Дістав з-за пазухи недогризений пиріжок і притулив до носа. Відкусив шматок і солодко усміхувся. Запах ліверу пронісся аж до іншого кінця вагона. Циган підняв голову і помітив, що увага прикута до нього. Ще раз понюхав свою булку і опустив. Рука потягнулась до чужої кишені. Непомітно поцупив великий чорний телефон у хлопця, що стояв поруч. Знову дістав пиріжок і притулив до рота.

Сивобородий дідуган вслухався у розмову двох дівчат. Говорили про книгу Пауло Коельо. Дід і близько не знав, хто такий Коельо, проте махав головою у такт їхній розмові. Він розумів, що говорять про книгу. “Не така вже погана та молодь”, - подумав старий. Дістав гаманець з портфеля і простягнув дівчатам візитку. “Я поет”, - промовив. Дівчата зверхньо поглянули на діда, зареготали і перебігли в інший вагон. Дід сховав візитку в гаманець, а гаманець — у плащ.

Брудний циган все ще продовжував їсти, але робив це дуже повільно. Довгі паузи тільки збільшували його голод. Хлопчина пильно спостерігав за тим, куди сивий поет покладе гаманець. Потягнувся рукою до його кишені. Дістав те, що запримітив раніше. Знову відкусив шматок свого пиріжка з лівером.

Водій трамвая усердно сигналив, намагаючись якось розігнати автомобілі, що незграбно вишикувались перед його носом. Заходило сонце. Зимові промені лоскотали носа жінці, що присвятила життя водійській справі.

Врешті звільнилось місце і трамвай рушив. Пасажири зітхнули з полегшенням. До зупинки лише метр. Сигнал. “Довгоочікувана зупинка”, - усміхнулась водій. Люди наввипередки вибігали з транспорту. Навіть ті, кому їхати далі вийшли. Вважали, що пішки дістануться швидше. Старенький поет намагався знайти поглядом тих двох дівчат. Вони давно вибігли. Та й він повільно зійшов.

“Двері зачиняються”, - промовила тепло жінка. Зайшли нові люди, які також кудись поспішали. Якась поморщена бабуся штовхала пасажирів брудними сумками. Замурзаний циган піднявся і дав старій місце. Просунувся у перший вагон, притулився до зачинених дверей і дістав з-за пазухи свій недоїджений пиріжок з лівером.

25.12.2010р.

Фото Романа ПАЦА

про голод фізичний і духовний