Я дихала тобі в шию. Я спокійно поверталась додому темними провулками. Я спотикалась на кожному кроці, відчуваючи якесь піднесення. Я не дивилась собі під ноги. Як може дивитись на асфальт та, якій хочеться літати? Подумки я таки злітала в небеса.

Я тримала тебе за руку. Часом тримала, як коханого чоловіка, інколи — як друга, періодично -як маленьку дитину. Я грілась на твоєму плечі так, наче то було вселенське скупчення тепла. Здавалось, тепліше не буває ніде і нікому.

Я писала про тебе цілі трактати, стверджуючи, що ненавиджу вірші. Часто ловила себе на думці, що пройде час і про нас заговорить світ. Моїми цитатами. Час минув. Світ мовчить.

Я розмовляла із заходом сонця, уявляючи, що ти поруч. Небо тоді не плакало, бо плакала я. Була весна. Усе цвіло, все тільки починалось. У когось. Не в нас. Для нас вдарили морози. Випав перший сніг.

У нас було дерево. Чи то був кущик, забула вже. Ми щовечора проходили повз нього, усміхаючись. Ми знали, чого нам так весело. Якось сильний вітер зламав те деревце. Десь через місяць після нашого розриву ти повідомив про це ранковою смскою. Мені стало лячно. Надія померла.

У нас була своя дорога. Часом довга, часом — коротка. Зате своя. І свої жарти. І свої образи. І свої куточки Львова. І свої слова. У нас було все те, що є у звичайних людей. Ми, як і всі пили чай і дивились фільми. Ми, як і всі цілувались в темряві. Ми, як і всі, страждали наодинці. Ми були, як всі.

Мені часто не спалось. Дурні думки лізли в голову. Я намагалась щось аналізувати. Інколи хотілось повернутись назад, у той період життя, де є ти. Інколи проклинала найсвятіше почуття. Інколи знову про тебе писала. Мене хвалили. Відчували, що від душі.

Я десятки разів видаляла твій номер з телефонної книги. Минало кілька секунд і я вводила його знову. Часом боялась поповнювати рахунок мобільного, щоб тобі не зателефонувати випадково. Нагадувала собі: “Ми поставили крапку. Велику і жирну”. Так часто мріяла, щоб так крапка стала комою...

Якось ми зустрілись випадково. Обмінялись усмішками і пройшли повз. Не знаю, що ти відчув, але я відчула таку безмежну вдячність. Важко пояснити словами, те, що лежить на серці. Я так тобі вдячна! Просто за те, що ти у мене був!

Цьогоріч зима не така холодна, як минула. Зате у серці невизначений мінус. І тут уже ані шуба, ані гарячий чай не допоможуть. Чи хочеться щось повернути? Звісно, хочеться. Насамперед хочу повернути той день, коли все починалось. Тепер би я просто пройшла повз. І одна мить, відсутність погляду у твій бік, змінила б майбутнє. Є те, що є.

Щоб відпустити треба пробачити і щось в собі змінити. Пробачаю тобі, моє маленьке диво. Пробачаю тобі солодкі поцілунки і теплу подушку. Пробачаю тобі шепіт крізь сон. Пробачаю тобі яблучні льодяники. Пробачаю тобі фільм, що не дав додивитись. Пробачаю тобі наше знайомство. Пробачаю тобі твої красиві очі. І відпускаю востаннє. Не приходь більше.

Я не знаю, як відчувають себе покинуті. Я не знаю, як відчувають себе ті, хто когось покидає. Але я знаю, як буває після кохання.

22/12/2010

Фото Романа ПАЦА