Все більшає мостів через Дніпро,
та все складніше – береги злучити.
Країну рве розділення злочинне,
а півкраїни – це ніщо, зеро.

Червона стрічка, туш… І йде рапóрт:
Об’єднано успішно! Знову разом!
І всі – немов під веселеньким газом,
і краять, як свій край, святковий торт.

Два берега, дві пісні, два життя.
Наліво – ліве все, направо – праве.
Не переправи близько, а розправи,
і не розвідать броду до пуття.

Цей берег – неприборканий стрімчак,
а той – безмежне тванище пологе.
А десь внизу – замулені пороги,
невидимі крізь воду і крізь час.

Обманюєм себе: і там, і тут –
такі самі, однакові ми, схожі!
А схожі – тільки погляди ворожі,
націлені на протилежний кут.

Чи це Дніпрова сіра широчінь
протистоїть поромові та мосту?
Провалля, прірва, далебі, у мозку –
на зламі сенсів, стилів, поколінь.

Ще мосту не готовий навіть шкіц –
того, який з’єднає всіх нарешті.
Його майбутні камені наріжні–
ген, бачиш, онде, кола розійшлись! –
жбурляють в воду дітлахи безгрішні.

2010