Не надо класть мне руку на плечо.
Уместно это разве только в танце.
Доверие – зверь пуганый, причём
Он больше любит изморозь дистанций.

Он любит время, плеск его речей.
Он странный зверь, он любит даже муку.
Он любит расстоянье и разлуку,
Но вот руки не любит на плече.

И в тех садах, в сонатах соловьев,
Он различает поступь браконьера.
Ловушки ждет от взгляда и от слов,
И сей спектакль ему уж не премьера.

Души людской таёжное вино!
Отличный зверь, с ним хорошо живется.
Но звать его не нужно всё равно.
Он сам придет, и всё – не отшатнется.

ОРИГІНАЛ

Не треба класти руку на плече.
Цей рух доречний, може, тільки в танці.
Довіра – звір полоханий, втече.
Він любить тиху паморозь дистанцій.

Він любить час. Хвилини. Дні. Роки.
Він дивний звір, він любить навіть муку.
Він любить навіть відстань і розлуку,
Але не любить на плечі руки.

У цих садах, в сонатах солов‘їв,
Він чує тихі кроки браконьєра.
Він пастки жде від погляду, від слів,
І цей спектакль йому вже не прем‘єра.

Душі людської туго і тайго!
Це гарний звір, без нього зле живеться.
Але не треба кликати його.
Він прийде сам і вже не відсахнеться.