Талановитий французький кінорежисер Жак Перрен зняв дуже відомі фільми, які завоювали чимало фестивальних нагород, а саме: “Птахи” (2001), “Крила природи” (2002) і “Мандрівники повітрям і морем” (2004). А ще він був продюсером знаменитого фільму “Мікрокосмос” (1996) і фільму “Гімалаї: Дитинство вождя” (1999). Крім цього, Жак Перрен – відомий кіноактор. Можна пригадати найвідоміші його ролі: у кінострічці Шарля Бельмона “Піна днів”, – екранізації однойменного знаменитого роману Бориса Віана, та в метафізичній притчі Дзурліні “Татарська пустеля”. У 2007 році Жака Перчена було нагороджено орденом Почесного легіону.
14 жовтня 2010 року в українських кінотеатрах почався показ нової, унікальної документальної стрічки “Океани” режисерів Жака Перрена і Жака Клюзо. Фільм є неперевершеним, якщо оцінювати загалом. Драми і трагедії життя дивовижних океанічних створінь, а ще прихований, ненав’язливий метафоричний зміст стрічки пробуджують сумління глядача і змушують його полюбити братів наших менших або хоча б співчувати їм. Побачене просто ошелешує!
Перебуваючи у Москві, Жак Клюзо в інтерв’ю Сему Клебанову відкрив суттєву таємницю написання сценарію. Виявляється, що для авторів стрічки первинними були емоції (!), які, як окремі частини фільму, називалися “Навіжений біг”, “Агресія”, “Шторм” тощо. А вже тварин обирали залежно від того, чи спроможні вони в природних умовах відобразити ці емоції.
Немає сенсу переповідати сюжет фільму “Океани”, бо усвідомлюєш, що не вистачить слів, щоб передати неймовірну красу барв, кольорів і відтінків тваринного, рибного та рослинного океанічного світу. Це просто треба бачити! Тому зупинюся лише на епізодах кінострічки, де показано втручання людини у крихкий світ океану, епізодах, які змушують задуматись та породжують у глядача образи й алюзії.
На початку фільму кінокамера з висоти пташиного польоту наздоганяє на узбережжі білявого хлопчика. І летить у далеч уже ніби поглядом його темних, розумних очей. Могутні пінисті хвилі вдаряють у скелі. Цей утаємничений і незбагненний світ морських глибин – манить і заворожує.
Оповідь розпочинається з показу життя найдревніших видів: ігуан, мечехвостів і черепах. Вони живуть мільйони років за циклами Місяця і Сонця. Першим натяком у фільмі на згубний вплив цивілізації стає у фільмі сліпучо білий вогонь ракети, випущеної з підводного човна на тлі прекрасного заходу сонця в атмосфері умиротворення і спокою. Реліктові істоти завмирають, споглядаючи дивне штучне сонце, що раптово з’явилося на небосхилі. У чорних зіницях ігуани запалали неприродні відблиски, а хмари набули кров’яного забарвлення. Для емоційного глядача, спроможного на мить, подумки, перевтілитися у морських істот, ці кадри стають сигналом тривоги і занепокоєння.
Автори стрічки (знімальна група нараховувала 400 осіб, серед них і фахівці-океанологи) переконливо і точно показали мінливість життя океану. Так, драматичні сцени полювання (дельфінів і олушів – на косяк риби; білих акул і касаток – на тюленів; фрегатів – на маленьких беззахисних черепашок) змінюються сценами гармонійного єднання живих істот: велетенського ската і риби-прилипали, морського котика та краба, риби-чистильника та страхітливої, хижої мурени.
Природні звуки і шуми – дихання, крики і плюскіт води, а ще прекрасна музика Бруно Куле – правдиво доповнюють візуальний ряд. Коли ж на ритм скорочення тіла красивої жовтогарячої медузи накладаються звуки ударів людського серця, то починаєш розуміти, що насправді ми є частинкою цієї живої природи. У цьому ритмі морський птах махає крилом, у цьому ритмі тисячі крабів рухаються дном океану, а дивовижні (печальні) каракатиці кружляють у любовному танку.
У кадрі, знятому з-під води, видно віддзеркалення бронзового вітрильника, що похилився, немов Пізанська вежа. Чомусь з’являється передчуття трагедії фатального втручання людини у цей казковий світ океану. Драми і трагедії режисер демонструє приголомшливо, проте без надмірної кровожерні. У супроводі високочастотних криків китів камера ніби ковзає по риболовецькій сітці, де приречено заплутались акули, черепахи і дельфіни. А ще видно підошви людських чобіт, які топчуться у крові…
Мертвий альбатрос волочиться на волосіні, бо випадково проковтнув гачок із наживкою. Конає у страшних муках на дні океану акула без хвоста і плавників. (Я знаю глядачів, які плакали, побачивши цю смерть.) Гарпун безжально пробиває бік велетенського кита. Насправді вражає не лише побачене, а й почуте: звук металевий, короткий і сухий. І хоча здогадуєшся, що це так розпрямляється линва, вдаряючи у палубу судна, в уяві постає звукозображення зашморгу батога на шиї людини! І вже у наступному кадрі на глядача дивляться, прискіпливо і проникливо, чорні тюленячі очиці , які начебто плачуть. Згодом виявляється, що цю сцену знято у музеї опудал (!) вимерлих морських тварин…
А ближче до фіналу картини живий тюлень торкається до порожнього металевого візка-корзини із супермаркету. Він занепокоєно вивчає цей дивний предмет, що загруз у піщане дно серед сміття, і ніби промовляє до нас словами: доки у морі плаватимуть пластикові пляшки, дитячі іграшки для басейнів та інший непотріб, як ось цей візочок, доки людство не усвідомить, чим загрожує йому самому нещадна експлуатація природи, доти ми, океанічні істоти, не зможемо вважати його своїм другом...
І все ж фільм “Океани” обнадійливий! Це можна зрозуміти, відчуваючи співчутливий погляд хлопчика. Віриться, що у прийдешньому він ніколи не стане капітаном браконьєрського судна. Також вселяє надію зворушливий кадр, коли моржиха, обійнявши ластами своє дитинча, тримає його над водою, притиснувши до грудей, як мати немовля.
Якось Жак Перрен сказав: “Розмаїта кількість природних видів потребує нашої уваги й захисту. Ми хочемо пробудити почуття відповідальності”. Тож будьмо відповідальними і бережімо дорогоцінні скарби океанів, аби не сталося так, що людям залишиться споглядати морських тварин тільки крізь скло океанаріумів чи в музеях їхніх опудал…

2011 рік