Лучше впасть в нищету, голодать или красть,
Чем в число блюдолизов презренных попасть.
Лучше кости глодать, чем прельстится сластями
За столом у мерзавцев, имеющих власть.

Омар Хайям

Східна Африка. Танзанія. Кратер Нгоронгоро площею двісті п’ятдесят квадратних кілометрів. Ця велетенська, глибока тарілка, що окільцьована похилими горами і лісом, – унікальний оазис життя диких тварин.
На початку року в молодої сім’ї чепрачних шакалів народилося четверо цуценят. Порівняно з двома іншими видами – звичайним і смугастим – чепрачні шакали найкрасивіші. Їхня шерсть знизу тулуба має відтінок темного золота, а спина – сріблясто-сіра, з червоно-бурим відблиском і темними смужками по боках.
Малята були сліпі і безпомічні, лише у одного, найбільшого, цуцика вже відкрилися очі. На дев’ятий день після народження сталася трагедія, коли батьки пішли на полювання і химерне спекотне марево перетворило їхні силуети на привиди, що пливли крізь міраж долини кратера.
Зі сходу в небі збиралися лиховісні хмари. Відлуння далекого грому накликало біду. Незабаром страшенна злива затопила дно кратеру і перетворила маленьку річечку Мунге на бурхливий потік. Відчутний шум і дзюрчання води між камінням та високою травою змусили зряче цуценя вилізти з нори. Це його і врятувало від смерті. Невдовзі вода затопила нору. Ранком було чути довготривале, пронизливе виття – ніби похоронне голосіння родини шакалів...
Життя тривало. Мати годувала цуценя три місяці та ще стільки ж батьки приносили йому їжу. Одного разу малому дістався незабутній делікатес – велике, чорно-фіолетове, м’ясисте й волохате вухо капського буйвола. Маленький шакал, побачивши його, спершу злякався, а потім довго грався вухом: стрибав на нього чи, підкравшись, устромляв мордочку всередину та підкидав угору.
Протягом місяців ситого життя молодий шакал уже випереджав батьків зростом і на рівних із ними міг бігати на полювання. Їв він усе: комах, гризунів, змій і навіть гриби. При нагоді пожадливо смакував перестиглими, п’янкими і солодкими плодами інжиру. Від них йому спершу хотілося спати, а потім – бігати швидко і весело.
Сім’ї чепрачних шакалів доводилося щодня мітити власну територію, а також відганяти інших шакалів у жорстоких сутичках. Пораненого у боях решта членів сім’ї старанно вилизувала. Ця ритуальність скріплювала сімейні зв’язки.
Зазвичай у численних зграях життя шакалів було іншим. Жорстка дисципліна, яку встановлювала домінантна пара самця і самки, вимагала від решти чіткої ієрархії. Той, хто внизу, зносив знущання і приниження від тих, хто перебував на вищому щаблі ієрархічної драбини. Тушу вбитої газелі спершу їли домінантні, а шакалам-ізгоям доводилося чекати, або демонструвати послух і покору, перекидаючись на спину та терплячи удари кривдників.
Наш герой зростав сам у батьківській любові. Йому не потрібно було живитися з чужого корита. Інстинкт боротьби за виживання, втілений у агресії до інших (навіть до членів зграї), пригас у ньому. В його характері з’явилися риси якогось благородства і справедливості. Навіть у сутичках за територію з іншою зграєю він не проявляв надмірної жорстокості. Нерідко загрозлива поза шакала – хижий оскал, вигнута дугою спина та піднята шерсть на загривку – лякали супротивника, і той втікав.
На жаль, мисливська територія шакалів належала також добре організованому і безстрашному кланові гієн. Інколи, маючи чисельну перевагу, гієни нападали на левів! Одного разу вони вислідили нору, розкопали її і вбили батьків шакала. Молодий знову вцілів, бо його там просто не було. Невдовзі інша сім’я витіснила його з території. А можливо, він її полишив сам через небезпеку. Невідомо. Шакал не просився до чужої зграї. Він не став ізгоєм і не канючив недоїдки чужої трапези. Наш герой був гордовитим!
Тривалий час йому довелося жити кочівником, подорожуючи за тисячними стадами голубих гну. Коли ж у антилоп стали народжуватися телята – шакал жирував. Найсмачнішими були плаценти, залишені після пологів. У сезон дощів міграція гну припинилася і шакал поселився у покинутій норі мурахоїда. Прайд левів, що жив неподалік, розігнав інших хижаків – гієн, леопардів і гепардів, – котрих боявся шакал.
Якось уранці до його нори пришкандибала поранена самочка чепрачного шакала. Хтось її добряче покусав за лапи і шию. Вона жалібно скавучала, припадаючи до землі, а ще намагалася лизнути його ніс. Настороженість самця змінилася цікавістю. Обнюхавши, він пустив її до нори, а сам побіг полювати.
Біля озера велетенський лев із чорною гривою сторожував свою нічну здобич – тушу буйвола. Він так об’ївся м’ясом, що лінувався навіть відганяти хмари мух, які обліпили його морду. Від туші залишилось ще чимало наїдку. Побачивши лева, що дрімав, шакал завмер, оцінюючи можливість поживитися залишками буйвола. А далі, пригнувшись, ніби стріла випущена з лука полетів до здобичі. Вхопивши вухо буйвола він стрімголов поніс його до нори своїй нещасній подрузі...
Долиною кратера Нгоронгоро, ніби грім, лунав могутній рик царя звірів, ображеного сміливістю та нахабством якогось шакала. Проте для нашого героя це вже було несуттєвим...

2011 р.