- до мене сльози ходять вічними стежками.. – котилось гірке стояння на думці.
Вона йшла. Чим вирізана із себе, тим вивірена в самотності бажанні.
- я маю все – і вірний пудель, і тихий писк, і голосний прийом.
- а я боюсь, коли у тебе груди як тане віск стікають молоком.

Переплетені руки. Арпгвшн крутила їх навколо тіла, намагаючись зробити з них хороший кошик для очей.
Вірог дав їй ще своїх і кілька прутиків стьлоку для щільності.
Коли кошик сказав, шо він готовий, вона опустила в нього очі. Кроки знову заблищали на полірованій підлозі і вони пішли полем.
Тихе, майже безроте поле відзначалось своїми колючими вухами. Воно мало їх скрізь. Вуха ці служили йому для врахування кількості подивів. І знову – повторність.
Просто закохатись в образ – значить сильніше залізти у видумане для нього середовище.
- яке то – видумане? – спиталось поле.
- воно живе в тобі… де вуха досягають живу.
Поле згадало про жив. Він пирскав з поля. Він годував його собою. Тому поле ростило його, за рахунок своїх губ.

Нога могла застрягнути в вусі. У поля крім себе і вух були лише мрії. Тому зачепитись можна було лише за них. Тоді як очі вірога складені в кошику, він чітко знав, що не заважатиме собі нічим. Тому направився хапнути мрію поля, тим притрусившись.
Проте не так легко… мрії у поля складають дуже щільний ментальний туман, але щоби зубами вловити напрям подуву бажання… ніні, не польового, а вітру… вітер не належить полю… хоча він його бажання.
Вірог чув що подруга цокотить по вухах з зястряглим пупцем на нозі. Але вона далеко не піде…
- цип цип цип цип… - в такт повторяв вірог над вухом поля, намагаючись стимулювати його виробити одну.
Раптом затрусилась одна волосинка.. здійнявши з себе маленький пилючно-пчихуючий дим. Це в поля знову задум… задум. Мрія.
Вірог не мав в чому, щоб злапати. Він прийшов для пісні лише.
Коли дим опустив волосся, накривши сходи вірога, відчулось тихе плавання. Вони сиділи на сходах-човнику, який плив по верху тумана мрій. Веслом рухав чіпор, що штовхнути міг у гущавину мрій… тому вірог не напрягався.
Веслуючи, він голосно дихав. Тільки не сопів, а затрогуючи ворсинки своїх казкових легенів дріботками мрійливого пилу він чув локсіт, ніби хотів сміятись… серйозно видихав рожевувату. На нього дивитись було можна.
Так вірог відчув. Зайнятий він був веслуванням. Рот висів майже на схилі сходів. У нього вільно заходили сумні хмари. Від того вірог побоювався лівим пальцем, що може стати цією галею.
Йому до губ прилипла ворсинка. Пробуючи її відрвати він почув її смак.
Тихенько… ледь рухаючи ніздрями, вірог зрозумів, що нікого крім нього на човнику нема. Він зійшов зі сходів і опинився на самій їх горі. Тому для здійснення слід було відмити рухи. Ціп… змінив хід думки вірог. Хоча йому навіть і не думалось своїми словами.
На вершині його чекала весперинка мрій. Вона підперла голову колінками, а колінка руками, які просвічували нове світіння. Вся вона була така, яка була, лише очі в неї то наповнювались, то зливались. Потоки очей текли по сходах, звідки йшов вірог, зі своїм ротом. Рот був дивна річ для поля. Тому вірог став розуміти, чого той відвисає.
Весперинка не носила за собою хмари, бо ціпав вірог по душі.
Сполохнувши надлишок в очах у неї, він змусив її на мить перервати свою сумну доріжку. Коли вона подарувала погляд, вірог відчув на собі очі.. повні. Хоча вона дала уже наполовину стікші.
Без… заберіть… заберіть у мене кляті звуки… і присутність тих, хто хоче топітом. Хто мрії жене в тому не течуть потоки… хто їх не любить тому не відвисне рот.
Тече… в душі моїй її крокуюча манера пити… лежить… в моїх серцях наш спільний поля сум. І в нитці віри шо лежить як жити я рощу вниз верхівний мрії шум.