Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.10.28
06:11
Хто сказав, що збайдужіло
Поглядаю на жінок, -
Що змарнів, як перецвілий
І обламаний бузок?
Хто й чому хитрить лукаво
Та навіює злий дух,
Щоб скоріше рот роззявив
Для роїв кусючих мух?
Поглядаю на жінок, -
Що змарнів, як перецвілий
І обламаний бузок?
Хто й чому хитрить лукаво
Та навіює злий дух,
Щоб скоріше рот роззявив
Для роїв кусючих мух?
2025.10.27
21:24
Літо вислизає із-під нас,
Мов коштовний осяйний алмаз.
Літо хмарою пливе у даль,
Залишаючи свою печаль.
Літо вислизає із-під ніг.
І жене вперед жорсткий батіг.
Мов коштовний осяйний алмаз.
Літо хмарою пливе у даль,
Залишаючи свою печаль.
Літо вислизає із-під ніг.
І жене вперед жорсткий батіг.
2025.10.27
09:17
Крок за кроком… Слово в слово
Нога в ногу… свій маршрут
Лиш малесенька обмова:
Вони там, а я ще тут…
В кожнім ритмі музиченьки
В кожнім подиху вітри
Не такий щоб я маленький
Але, звісно, до пори…
Нога в ногу… свій маршрут
Лиш малесенька обмова:
Вони там, а я ще тут…
В кожнім ритмі музиченьки
В кожнім подиху вітри
Не такий щоб я маленький
Але, звісно, до пори…
2025.10.27
08:32
Накрила ніч все темною габою,
Гуляє вітер одиноким звіром.
А чи зустрінемось іще з тобою?
Лойовий каганець тріщить, мов віра.
Ми якось розійшлися по-англійськи,
Немов блукаємо у мутнім меві,
А почуттів ще теплий гріє ліжник,
Гуляє вітер одиноким звіром.
А чи зустрінемось іще з тобою?
Лойовий каганець тріщить, мов віра.
Ми якось розійшлися по-англійськи,
Немов блукаємо у мутнім меві,
А почуттів ще теплий гріє ліжник,
2025.10.27
06:13
Споконвіку невдержима,
Жвава, осяйна, -
Грає хвилями дзвінкими
Гомінка Десна.
Неглибока, неширока,
Має стільки сил,
Що розрізує потоком
Світлий виднокіл.
Жвава, осяйна, -
Грає хвилями дзвінкими
Гомінка Десна.
Неглибока, неширока,
Має стільки сил,
Що розрізує потоком
Світлий виднокіл.
2025.10.27
00:05
Рідне Слово моє —
ти і слабкість, і сила.
Ти і сонце розпечене,
і пустота.
Ти даруєш політ
моїм раненим крилам,
у простори нові
прочиняєш врата.
ти і слабкість, і сила.
Ти і сонце розпечене,
і пустота.
Ти даруєш політ
моїм раненим крилам,
у простори нові
прочиняєш врата.
2025.10.26
22:22
мов на мене раптом навели туман
я циганські очі покохав
циганські очі покохав о так
ей
циганко
на самоті усівшись біля вогнища
я циганські очі покохав
циганські очі покохав о так
ей
циганко
на самоті усівшись біля вогнища
2025.10.26
21:36
Це дуже спекотне літо,
Як втілене пекло землі.
І висохле море в молитві
Не вмістить нові кораблі.
Це дуже спекотне літо
Спалило вселенські думки.
І янгол упав із орбіти,
Як втілене пекло землі.
І висохле море в молитві
Не вмістить нові кораблі.
Це дуже спекотне літо
Спалило вселенські думки.
І янгол упав із орбіти,
2025.10.26
21:12
Зазвичай блукати там, де тільки заманеться
(Що взяти з того, в кого не всі дома?),
Зійшов Корній на гору край села
І бачить куряву, і незвичний гуркіт чує.
«Ти староста?–гукнув передній з мотоциклу.-
А де ж обіцяні хліб-сіль?»
«Та ж хліб ми вже здал
2025.10.26
18:54
Був лицарський сон і минув непорядний,
Був панцир із мушлі і голос ошатний,
Була попередня історій гомілка -
Кошлата як кішка, тремтлива як бджілка.
Пропали без вісті далеке і доля,
Пробуджені хвилі, солодка сваволя.
Втекли!
Захо
Був панцир із мушлі і голос ошатний,
Була попередня історій гомілка -
Кошлата як кішка, тремтлива як бджілка.
Пропали без вісті далеке і доля,
Пробуджені хвилі, солодка сваволя.
Втекли!
Захо
2025.10.26
17:41
Вона поїхала у далеч невідому –
Не витримавши жаху самоти.
Коли під сорок і сама удома
Із розуму так важко не зійти.
А хто він там – інтелігент чи бидло,
Що меле душу вщент, немов тартак…
Насамперед кохання. Й неважливо,
Не витримавши жаху самоти.
Коли під сорок і сама удома
Із розуму так важко не зійти.
А хто він там – інтелігент чи бидло,
Що меле душу вщент, немов тартак…
Насамперед кохання. Й неважливо,
2025.10.26
16:29
Не відчув він тепла середземних країн,
Незнайомі Берлін, Люксембург.
Що Брюссель чи Париж – навіть Києвом він
Не блукав, та й ніколи не був!
Засмагав він під сонцем донецьких степів,
Соледар у підвалах вивчав.
Хоч за віком було йому 20 років –
Ще к
Незнайомі Берлін, Люксембург.
Що Брюссель чи Париж – навіть Києвом він
Не блукав, та й ніколи не був!
Засмагав він під сонцем донецьких степів,
Соледар у підвалах вивчав.
Хоч за віком було йому 20 років –
Ще к
2025.10.26
15:27
Прадавнина з мого роду)
1
Повертався солдат зі служби у далекому Петербурзі в шістдесятих роках дев’ятнадцятого століття. Їхав на коні, бачив навкруг вишневу заметіль і радів, що йо
2025.10.26
15:13
Сидять в корчмі над шляхом козаки.
Димлять їх люльки, що аж ріже очі.
Корчмар до них підходить неохоче,
Бо вже добряче випили-таки.
Як козак випив, краще не чіпать,
Бо з’їздить кулацюгою у вухо.
Чи й шаблею… Нікого не послуха.
Отож корчмар, аби не
Димлять їх люльки, що аж ріже очі.
Корчмар до них підходить неохоче,
Бо вже добряче випили-таки.
Як козак випив, краще не чіпать,
Бо з’їздить кулацюгою у вухо.
Чи й шаблею… Нікого не послуха.
Отож корчмар, аби не
2025.10.26
14:35
І на останок зникнуть обрії і далі,
і твердю висушеному єству, в запалі
ще усього минулого свого,- як води -
спадуть, відкриються забутні насолоди.
Пребудь, хоча б тепер, у дійснім світі!
Почуйся птахою, щасливим квітом в житі,
стрімкою рибою у о
і твердю висушеному єству, в запалі
ще усього минулого свого,- як води -
спадуть, відкриються забутні насолоди.
Пребудь, хоча б тепер, у дійснім світі!
Почуйся птахою, щасливим квітом в житі,
стрімкою рибою у о
2025.10.26
06:06
Ридала мати: «Вбили сина!»
І проклинала Україну,
І рвала коси на собі.
Колола серце гостра голка,
В труні лежав її Миколка,
В якого очі голубі.
«Тебе ж, — волала рідна мати, —
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І проклинала Україну,
І рвала коси на собі.
Колола серце гостра голка,
В труні лежав її Миколка,
В якого очі голубі.
«Тебе ж, — волала рідна мати, —
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.09.04
2025.08.19
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ілона Перепротілароне (1987) /
Проза
Дідові
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Дідові
Майже закінчуються останні дні внутрішності листопада серпневого. Тихо в хаті, ніби спить кіт. Ніби хата – сам кіт, шо висиджуючи маленьке кошенятко, муркоче періодично і сам себе присипляє. Вхаті дух скорботи. Не допомагає навіть присутність щойнонародженого хатнього малого.
Дві з половиною години, і я дізнаюся, шо таке переконливе і вперте горе. Те, яке б'є по голові, наче по дзвоні, і від голови йде неймовірної сили вібрація печалі, стихуючись осідає на навоклишні предмети, ніжно погладжуючи слізні канали ручного газу. Я не знаю, як це переживу, але знаю, що для нього слово з коренем жив не має тепер великої ваги. Справедливість не має в цьому світі означуваності. Я не розумію, на чому він тепер має триматися.
В горлі затулила прохід слини серцевина паскудної дині. Через дві з половиною години я йду на парастаз.
Я зайшла в палату і ніхто практично не зробив собі справи з моєї присутности. Ніби в цьому маленькому світі безнадії і найсильнішого в світі бажання вірити, не діють ніякі закони. Ніби там нема того, що означуватиме якесь нехибне тлумачення спілкування. Всe відбувалося дуже швидко. Багато людей, очей, розмови, нетерпеливі пострибування. Нервові метання головою і руками. І тут я до нього просочилась. Він дуже схуд. Вуйко Микола тільки його побрив і трубочка, яка перетискала йому щоку, зробила його ніби... молодшим за мене. Він жалібно і байдуже дивився на людей, що метались коло його ліжечка. З правого боку стояла крапельниця, з якої він не мав ні користі, ні компанії. Хотів підбадьорити якось, спитав про свій вигляд. Я ненароком сказала, що виглядає він чудово, за що вкусила собі щоку...
- дуже багато людей... – сказав він з натяком на незpучності.
Жінки вийшли. Я сіла на якесь місце сидіти і слідкувала за людьми. Цьоця розглядала старі оголошення на стінах. Цьоці не було так цікаво, але я думаю... вона думала про когось.
Коли нас запустили... я залишилась з ним одна. Він то лежав і дивився на мене одним оком, то засинав. Крапельниця швидко закінчувались і тримаючи маленький час я бігала за сестрою на коридор. Не розумію, яка вона сестра...
- Кобра. – означив її дід.
Не можу зрозуміти, як він зараз дома лежить. Лежить в новому костюмі, який купили йому при житті. При нормальному житті. Всі знали, що в нього в грудях росте жах. Всі, крім нього. Він до останнього подиху не знав, хто його від нас проганяє. Той костюм він зустрів не радо. Та хто би прийняв радо свого вічного сyпутника. Хоча він не мав знати, що це саме це.
Наряджений, певне, зі своїм деревяним патичком, він лежить і не може рухатись. Я не хочу бачити як він лежить. Для мене він може лишитися живим, якщо я не побачу його серед квітів. Дві години, пятнядцять хвилин.
В спогаді моєму одна ніжність. Коли мені телефон сказав, що він пішов, в голові утворився певний ролик, який мусить бути мені показаним з кожним спогадом про нього. Я не хочу додавати туди спогад про його страждання. Мені здається, йому зараз ще важче. Важче ніж перетрпіти всі ті муки, операції і спрагу.
Мені незручно було кого нього пити. Він часто просив мене дати йому півложечки водички. Тільки півложечки. Я піднімала його голову, яка під моїми рукми була, ніби дитяча, така маленька, біднесенька... така чудова голівка мойого спраглого дідуся. Який так жадібно ковтав маленнькими таку мізерність здійснення бажання.
Я була впевнена, шо моя присутність на нього буде мати чудодійний вплив. І було дивно, що ніхто на світі, крім мене в це не вірив. Всі знали, що він от-от піде. А він вірив тільки мені. Хоча я майже нічого з ним і не говорила. Я відчувала його невіру і страх... він не вірив, шо хтось його може звідси забрати. Настільки великим було його бажання жити.
Весною баба з цьоцею зробили в коридорі ремонт. Я ніяк не могла повірити в те, що йому так важко дихати і взагалі так важко, а вони собі надумали займатися ремонтами. І коли вони сказали, що це на випадок смерті, прийде ж дохати багато людей, щоби бачили гарний коридор, в мене виросла до них якась відраза. Як то вони його так швидко можуть проваджати. По-дурному те все.
Хто зараз заходить до хати, не дивиться на стіни коридора, в якому ітак темно. В якому, певне завісили дзеркало. ааа.. Мабуть, двері відкриті і з підїзду люди заглядають на їхні стіни. Кому треба ті стіни, коли по всьому будинку уже пахне абсолютним кінцем.
діду, дідусю... я не хочу, шоб мої сльози були підтвердженням твоєї смерті. я не вірю, що тебе нема.
Він, бідний, просив, щоб розбудили сусіда по палаті. Бо встидався, щоб жінка підносила йому урну. Але нікого не було, і я дала йому урну. І в тому всьому було стільки суму, стільки в нього було якоїсь нестерпної муки, йому так важко було через ту урну. І знов давала йому з ложечки пити. Він спочатку прополокував рот, хитав головою, шоб водичка омила його спраглий язик. А тоді ковтав і на трошки заспокоювався.
Сестра прийшла і сказала, що мусить поміряти вмістимість урни. Я несла ту урну через цілий коридор. В ній була тепла жовта сеча, і та сеча була для мене символом життя, доказом того, що все добре. Урна була схожа на любов.
Урна була тісним звязком між нами. В очах його була така вдячність. Я сиділа біля нього, а він спав. Я думала, він спить. І що поспить трошки ше так зо дня два і буде вставати. Вони мали його садити. Я знаю, що після того слідувати мало щось більше. Але він більше не встав.
Коли я йшла геть, сказала йому, що йду. Він мені подякував. І той мій дідусь, якого бачила між спинами баби і мами, який казав мені дякую і з сумом дивився мені услід... То мій ідусь, любов до якого я берегтиму в серці, більше ніж саму цілісність мого серця. Назавжди. І той через дві години парастаз не скаже мені нічого про дідуся. Він покаже мені безсилість і нікчемність світу, несправедливість і недосконалість. Це сталося з нами. Але він назавжди буде в наших серцях. В моїх дітях, в дітях їхніх дітей, і у всіх, хто буде мати з нас здатність любити.
серпень, 2005
Дві з половиною години, і я дізнаюся, шо таке переконливе і вперте горе. Те, яке б'є по голові, наче по дзвоні, і від голови йде неймовірної сили вібрація печалі, стихуючись осідає на навоклишні предмети, ніжно погладжуючи слізні канали ручного газу. Я не знаю, як це переживу, але знаю, що для нього слово з коренем жив не має тепер великої ваги. Справедливість не має в цьому світі означуваності. Я не розумію, на чому він тепер має триматися.
В горлі затулила прохід слини серцевина паскудної дині. Через дві з половиною години я йду на парастаз.
Я зайшла в палату і ніхто практично не зробив собі справи з моєї присутности. Ніби в цьому маленькому світі безнадії і найсильнішого в світі бажання вірити, не діють ніякі закони. Ніби там нема того, що означуватиме якесь нехибне тлумачення спілкування. Всe відбувалося дуже швидко. Багато людей, очей, розмови, нетерпеливі пострибування. Нервові метання головою і руками. І тут я до нього просочилась. Він дуже схуд. Вуйко Микола тільки його побрив і трубочка, яка перетискала йому щоку, зробила його ніби... молодшим за мене. Він жалібно і байдуже дивився на людей, що метались коло його ліжечка. З правого боку стояла крапельниця, з якої він не мав ні користі, ні компанії. Хотів підбадьорити якось, спитав про свій вигляд. Я ненароком сказала, що виглядає він чудово, за що вкусила собі щоку...
- дуже багато людей... – сказав він з натяком на незpучності.
Жінки вийшли. Я сіла на якесь місце сидіти і слідкувала за людьми. Цьоця розглядала старі оголошення на стінах. Цьоці не було так цікаво, але я думаю... вона думала про когось.
Коли нас запустили... я залишилась з ним одна. Він то лежав і дивився на мене одним оком, то засинав. Крапельниця швидко закінчувались і тримаючи маленький час я бігала за сестрою на коридор. Не розумію, яка вона сестра...
- Кобра. – означив її дід.
Не можу зрозуміти, як він зараз дома лежить. Лежить в новому костюмі, який купили йому при житті. При нормальному житті. Всі знали, що в нього в грудях росте жах. Всі, крім нього. Він до останнього подиху не знав, хто його від нас проганяє. Той костюм він зустрів не радо. Та хто би прийняв радо свого вічного сyпутника. Хоча він не мав знати, що це саме це.
Наряджений, певне, зі своїм деревяним патичком, він лежить і не може рухатись. Я не хочу бачити як він лежить. Для мене він може лишитися живим, якщо я не побачу його серед квітів. Дві години, пятнядцять хвилин.
В спогаді моєму одна ніжність. Коли мені телефон сказав, що він пішов, в голові утворився певний ролик, який мусить бути мені показаним з кожним спогадом про нього. Я не хочу додавати туди спогад про його страждання. Мені здається, йому зараз ще важче. Важче ніж перетрпіти всі ті муки, операції і спрагу.
Мені незручно було кого нього пити. Він часто просив мене дати йому півложечки водички. Тільки півложечки. Я піднімала його голову, яка під моїми рукми була, ніби дитяча, така маленька, біднесенька... така чудова голівка мойого спраглого дідуся. Який так жадібно ковтав маленнькими таку мізерність здійснення бажання.
Я була впевнена, шо моя присутність на нього буде мати чудодійний вплив. І було дивно, що ніхто на світі, крім мене в це не вірив. Всі знали, що він от-от піде. А він вірив тільки мені. Хоча я майже нічого з ним і не говорила. Я відчувала його невіру і страх... він не вірив, шо хтось його може звідси забрати. Настільки великим було його бажання жити.
Весною баба з цьоцею зробили в коридорі ремонт. Я ніяк не могла повірити в те, що йому так важко дихати і взагалі так важко, а вони собі надумали займатися ремонтами. І коли вони сказали, що це на випадок смерті, прийде ж дохати багато людей, щоби бачили гарний коридор, в мене виросла до них якась відраза. Як то вони його так швидко можуть проваджати. По-дурному те все.
Хто зараз заходить до хати, не дивиться на стіни коридора, в якому ітак темно. В якому, певне завісили дзеркало. ааа.. Мабуть, двері відкриті і з підїзду люди заглядають на їхні стіни. Кому треба ті стіни, коли по всьому будинку уже пахне абсолютним кінцем.
діду, дідусю... я не хочу, шоб мої сльози були підтвердженням твоєї смерті. я не вірю, що тебе нема.
Він, бідний, просив, щоб розбудили сусіда по палаті. Бо встидався, щоб жінка підносила йому урну. Але нікого не було, і я дала йому урну. І в тому всьому було стільки суму, стільки в нього було якоїсь нестерпної муки, йому так важко було через ту урну. І знов давала йому з ложечки пити. Він спочатку прополокував рот, хитав головою, шоб водичка омила його спраглий язик. А тоді ковтав і на трошки заспокоювався.
Сестра прийшла і сказала, що мусить поміряти вмістимість урни. Я несла ту урну через цілий коридор. В ній була тепла жовта сеча, і та сеча була для мене символом життя, доказом того, що все добре. Урна була схожа на любов.
Урна була тісним звязком між нами. В очах його була така вдячність. Я сиділа біля нього, а він спав. Я думала, він спить. І що поспить трошки ше так зо дня два і буде вставати. Вони мали його садити. Я знаю, що після того слідувати мало щось більше. Але він більше не встав.
Коли я йшла геть, сказала йому, що йду. Він мені подякував. І той мій дідусь, якого бачила між спинами баби і мами, який казав мені дякую і з сумом дивився мені услід... То мій ідусь, любов до якого я берегтиму в серці, більше ніж саму цілісність мого серця. Назавжди. І той через дві години парастаз не скаже мені нічого про дідуся. Він покаже мені безсилість і нікчемність світу, несправедливість і недосконалість. Це сталося з нами. Але він назавжди буде в наших серцях. В моїх дітях, в дітях їхніх дітей, і у всіх, хто буде мати з нас здатність любити.
серпень, 2005
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
