Майже закінчуються останні дні внутрішності листопада серпневого. Тихо в хаті, ніби спить кіт. Ніби хата – сам кіт, шо висиджуючи маленьке кошенятко, муркоче періодично і сам себе присипляє. Вхаті дух скорботи. Не допомагає навіть присутність щойнонародженого хатнього малого.
Дві з половиною години, і я дізнаюся, шо таке переконливе і вперте горе. Те, яке б'є по голові, наче по дзвоні, і від голови йде неймовірної сили вібрація печалі, стихуючись осідає на навоклишні предмети, ніжно погладжуючи слізні канали ручного газу. Я не знаю, як це переживу, але знаю, що для нього слово з коренем жив не має тепер великої ваги. Справедливість не має в цьому світі означуваності. Я не розумію, на чому він тепер має триматися.
В горлі затулила прохід слини серцевина паскудної дині. Через дві з половиною години я йду на парастаз.
Я зайшла в палату і ніхто практично не зробив собі справи з моєї присутности. Ніби в цьому маленькому світі безнадії і найсильнішого в світі бажання вірити, не діють ніякі закони. Ніби там нема того, що означуватиме якесь нехибне тлумачення спілкування. Всe відбувалося дуже швидко. Багато людей, очей, розмови, нетерпеливі пострибування. Нервові метання головою і руками. І тут я до нього просочилась. Він дуже схуд. Вуйко Микола тільки його побрив і трубочка, яка перетискала йому щоку, зробила його ніби... молодшим за мене. Він жалібно і байдуже дивився на людей, що метались коло його ліжечка. З правого боку стояла крапельниця, з якої він не мав ні користі, ні компанії. Хотів підбадьорити якось, спитав про свій вигляд. Я ненароком сказала, що виглядає він чудово, за що вкусила собі щоку...
- дуже багато людей... – сказав він з натяком на незpучності.
Жінки вийшли. Я сіла на якесь місце сидіти і слідкувала за людьми. Цьоця розглядала старі оголошення на стінах. Цьоці не було так цікаво, але я думаю... вона думала про когось.
Коли нас запустили... я залишилась з ним одна. Він то лежав і дивився на мене одним оком, то засинав. Крапельниця швидко закінчувались і тримаючи маленький час я бігала за сестрою на коридор. Не розумію, яка вона сестра...
- Кобра. – означив її дід.
Не можу зрозуміти, як він зараз дома лежить. Лежить в новому костюмі, який купили йому при житті. При нормальному житті. Всі знали, що в нього в грудях росте жах. Всі, крім нього. Він до останнього подиху не знав, хто його від нас проганяє. Той костюм він зустрів не радо. Та хто би прийняв радо свого вічного сyпутника. Хоча він не мав знати, що це саме це.
Наряджений, певне, зі своїм деревяним патичком, він лежить і не може рухатись. Я не хочу бачити як він лежить. Для мене він може лишитися живим, якщо я не побачу його серед квітів. Дві години, пятнядцять хвилин.
В спогаді моєму одна ніжність. Коли мені телефон сказав, що він пішов, в голові утворився певний ролик, який мусить бути мені показаним з кожним спогадом про нього. Я не хочу додавати туди спогад про його страждання. Мені здається, йому зараз ще важче. Важче ніж перетрпіти всі ті муки, операції і спрагу.
Мені незручно було кого нього пити. Він часто просив мене дати йому півложечки водички. Тільки півложечки. Я піднімала його голову, яка під моїми рукми була, ніби дитяча, така маленька, біднесенька... така чудова голівка мойого спраглого дідуся. Який так жадібно ковтав маленнькими таку мізерність здійснення бажання.
Я була впевнена, шо моя присутність на нього буде мати чудодійний вплив. І було дивно, що ніхто на світі, крім мене в це не вірив. Всі знали, що він от-от піде. А він вірив тільки мені. Хоча я майже нічого з ним і не говорила. Я відчувала його невіру і страх... він не вірив, шо хтось його може звідси забрати. Настільки великим було його бажання жити.
Весною баба з цьоцею зробили в коридорі ремонт. Я ніяк не могла повірити в те, що йому так важко дихати і взагалі так важко, а вони собі надумали займатися ремонтами. І коли вони сказали, що це на випадок смерті, прийде ж дохати багато людей, щоби бачили гарний коридор, в мене виросла до них якась відраза. Як то вони його так швидко можуть проваджати. По-дурному те все.
Хто зараз заходить до хати, не дивиться на стіни коридора, в якому ітак темно. В якому, певне завісили дзеркало. ааа.. Мабуть, двері відкриті і з підїзду люди заглядають на їхні стіни. Кому треба ті стіни, коли по всьому будинку уже пахне абсолютним кінцем.
діду, дідусю... я не хочу, шоб мої сльози були підтвердженням твоєї смерті. я не вірю, що тебе нема.
Він, бідний, просив, щоб розбудили сусіда по палаті. Бо встидався, щоб жінка підносила йому урну. Але нікого не було, і я дала йому урну. І в тому всьому було стільки суму, стільки в нього було якоїсь нестерпної муки, йому так важко було через ту урну. І знов давала йому з ложечки пити. Він спочатку прополокував рот, хитав головою, шоб водичка омила його спраглий язик. А тоді ковтав і на трошки заспокоювався.
Сестра прийшла і сказала, що мусить поміряти вмістимість урни. Я несла ту урну через цілий коридор. В ній була тепла жовта сеча, і та сеча була для мене символом життя, доказом того, що все добре. Урна була схожа на любов.
Урна була тісним звязком між нами. В очах його була така вдячність. Я сиділа біля нього, а він спав. Я думала, він спить. І що поспить трошки ше так зо дня два і буде вставати. Вони мали його садити. Я знаю, що після того слідувати мало щось більше. Але він більше не встав.
Коли я йшла геть, сказала йому, що йду. Він мені подякував. І той мій дідусь, якого бачила між спинами баби і мами, який казав мені дякую і з сумом дивився мені услід... То мій ідусь, любов до якого я берегтиму в серці, більше ніж саму цілісність мого серця. Назавжди. І той через дві години парастаз не скаже мені нічого про дідуся. Він покаже мені безсилість і нікчемність світу, несправедливість і недосконалість. Це сталося з нами. Але він назавжди буде в наших серцях. В моїх дітях, в дітях їхніх дітей, і у всіх, хто буде мати з нас здатність любити.

серпень, 2005