Я йшов широкою вулицею. Проти мене рухалася маса людей. Я був рожевошкірою дитиною, а назустріч мені незграбно, бо тільки навчилися ходити, йшли такі ж діти. Коли вони наближалися до мене – вони розбивалися на дві колони та обходили мене з боків. Кожен з них пильно дивився мені у очі. Вивчали. Спочатку я ловив їх погляди, та потім ховався від них. Врешті-решт, я почав дивитися під свої босі дитячі ноги. Тиша була такою ж мертвою, як і небо.
    З кожним кроком мої очі набирали смутку, а хода – важкості. Коли я підвів погляд, то помітив, що люди, чиї плечі терлися, проходячи повз мене, стали старші. Я сам подорослішав. Дівчата тепер дивилися на мене оцінюючи. Хлопці – агресивніше. Струмені людських мас все щільніше обтікали моє тіло.
    Я виріс і міг бачити поверх голів. Черга сягала небокраю. Це була уже статечна змія, що, як і раніше, мовчала труною. Ніякої квапливості. Лише серйозність та осуд у жестах. Дехто, на них вже почали з’являтися зморшки, дозволяли собі чіпати мене за руки та шию. Вони тягнули кожен на себе, роздираючи мою плоть. В очах було видно осатаніння та подив, чому я не розумію чого від мене хочуть. Їх липкі долоні залишали опіки та зморшки, яких ставало дедалі більше.
    Поступово, з кожним кроком, черга постаріла та згорбилась. У віддзеркаленні їх зіниць я бачив себе, змореного та жовтого. Після якогось кроку, раптом, усі старигани разом, як один, демонстративно махнули рукою. На мене. Й почали відвертатися. Тепер уже вони ховалися від моїх очей. Ще б пак! Мій погляд був найсвітлішим у цій однорідній за кольором та складом масі.
    І тут я дійшов до кінця. До небокраю. Двоногі скінчилися. Сірі люди розрідилися і злилися з сірим же небом, котре, у свою чергу, стало густішим. І усе це замішалося у пекельний кисіль, що стогнав та тремтів, не маючи чітких меж. Тут, нарешті, тиша вже зникала. Я відчув полегшення та треба було розвертатися. Тільки тепер я побачив, що позад мене стояла така ж колона, де всі дихали один одному в потилицю. Я не сам розрізав ріки з тулубів, ліктів, ший та очей. За мною це ж робила нескінченність таких же, як і я.
    І я пішов у зворотній бік. З кожним кроком я молодів. Та не душею. А молодість тіла мені була вже не потрібна. Черга сягала небокраю.


16.11.2009.