Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.02.04
11:28
Ах, це літо таке передчасне,
Що звалилось на голову нам,
Невтоленне, гаряче, прекрасне,
Прикрашає великий бедлам.
Передчасні ця спека неждана
І це сонце пекуче, жорстке.
Передчасна, як перше кохання,
Що звалилось на голову нам,
Невтоленне, гаряче, прекрасне,
Прикрашає великий бедлам.
Передчасні ця спека неждана
І це сонце пекуче, жорстке.
Передчасна, як перше кохання,
2026.02.03
19:19
Шум далекий, шлях не близький.
Заморозилося… слизько.
Йдеш. Не хочеш, а йти треба.
Ти звертаєшся до себе
Повернутися б, забути…
Відпочити би, роззутись
І пірнуть під одіяло.
Майже… майже ідеально.
Заморозилося… слизько.
Йдеш. Не хочеш, а йти треба.
Ти звертаєшся до себе
Повернутися б, забути…
Відпочити би, роззутись
І пірнуть під одіяло.
Майже… майже ідеально.
2026.02.03
19:03
Немає поки що незамінимих на той світ,
Та все ж Всевишнього благаю:
Щоб зберігати справедливість на Землі,
Тільки злочинців слід по-справжньому карати:
Брать поза чергою на той світ, а не саджать за грати.
Зрештою як і тих, хто не знає, що робить,
Та все ж Всевишнього благаю:
Щоб зберігати справедливість на Землі,
Тільки злочинців слід по-справжньому карати:
Брать поза чергою на той світ, а не саджать за грати.
Зрештою як і тих, хто не знає, що робить,
2026.02.03
16:59
Наснилася осінь посеред зими
І наш стадіон, той, що родом з дитинства.
Кружляє пожовкле і втомлене листя...
Далеко від мене скорботні шторми.
Ворота відчинені. Треба зайти,
Бо як же давно не було туди входу!
Повільно заходжу. Вдихаю свободу,
І наш стадіон, той, що родом з дитинства.
Кружляє пожовкле і втомлене листя...
Далеко від мене скорботні шторми.
Ворота відчинені. Треба зайти,
Бо як же давно не було туди входу!
Повільно заходжу. Вдихаю свободу,
2026.02.03
13:48
Сполохані ліси
вслухаються у тишу,
а безгомінь не та —
не ніжна,
як колись…
День під пахвою сну
журу свою колише,
а ніч поміж сирен
вслухаються у тишу,
а безгомінь не та —
не ніжна,
як колись…
День під пахвою сну
журу свою колише,
а ніч поміж сирен
2026.02.03
10:48
Співає птах, руйнує темінь
У гущині, у дивних снах.
Співає птах крізь ночі терем.
Співають і любов, і крах.
Ледь чутно долинає стогін,
Любовний шепіт, шал палкий.
А в когось залишився спомин
У гущині, у дивних снах.
Співає птах крізь ночі терем.
Співають і любов, і крах.
Ледь чутно долинає стогін,
Любовний шепіт, шал палкий.
А в когось залишився спомин
2026.02.03
05:30
Їхав би до станції
На поїзд би успів
Немає сподівань щодо
Повтору чуттів о цих
Був багатієм я
Нині я жебрак
Й ніколи в лагіднім житті
На поїзд би успів
Немає сподівань щодо
Повтору чуттів о цих
Був багатієм я
Нині я жебрак
Й ніколи в лагіднім житті
2026.02.02
20:41
Надішліть мої сни лелеками
ген за обрій, за небокрай,
де любов заливає глеками
росянистий карпатський плай,
щоб слова оселились птицями-
емігрантами в далині
і віддали тепла сторицею
тим, хто дав колись крил мені.
ген за обрій, за небокрай,
де любов заливає глеками
росянистий карпатський плай,
щоб слова оселились птицями-
емігрантами в далині
і віддали тепла сторицею
тим, хто дав колись крил мені.
2026.02.02
14:09
Щічки, наче бурячки,
Оченята - сонечка,
Усміхається мені
Моя люба донечка.
Зупинилася й сміється,
Втішене серденько,
Бо вітає її зранку
Оченята - сонечка,
Усміхається мені
Моя люба донечка.
Зупинилася й сміється,
Втішене серденько,
Бо вітає її зранку
2026.02.02
10:35
Пустельний стадіон. Лиш ти стоїш на ньому,
А глядачів нема. Самотній арлекін
Знімає із плечей хронічну втому.
Історія поставлена на кін.
Пустельний стадіон пустельно обіймає
І в душу входить, ніби лицедій.
Мелодія відлюдника-трамваю
А глядачів нема. Самотній арлекін
Знімає із плечей хронічну втому.
Історія поставлена на кін.
Пустельний стадіон пустельно обіймає
І в душу входить, ніби лицедій.
Мелодія відлюдника-трамваю
2026.02.02
08:56
НедоІсус кремлівський на чолі
Своєї зграї. " Честь йому та шана!"
Недоапостоли Росії топлять лій
З дурної пастви внуків Чингісхана.
Країна ефесбешних кріпаків!
Потворна челядь упира старого!
Їм платить чорт із крові п'ятаки
Своєї зграї. " Честь йому та шана!"
Недоапостоли Росії топлять лій
З дурної пастви внуків Чингісхана.
Країна ефесбешних кріпаків!
Потворна челядь упира старого!
Їм платить чорт із крові п'ятаки
2026.02.02
08:43
Час випускати на волю синиць -
я вдосталь їх грів у долонях,
лину в траву до небес - горілиць,
мріям шепочу: "По конях!":
/рій блискавиць,
хор громовиць
тихне умить
у скронях/.
я вдосталь їх грів у долонях,
лину в траву до небес - горілиць,
мріям шепочу: "По конях!":
/рій блискавиць,
хор громовиць
тихне умить
у скронях/.
2026.02.02
08:07
Далеке минуле не сниться щоночі:
крохмалем волосся, полудою очі,
морозивом день у вікні.
Застуджену душу не гріє кофтина...
На ліжку холоднім старенька дитина —
кирпатим грибочком на пні.
Всміхається мило, кому — невідомо?
крохмалем волосся, полудою очі,
морозивом день у вікні.
Застуджену душу не гріє кофтина...
На ліжку холоднім старенька дитина —
кирпатим грибочком на пні.
Всміхається мило, кому — невідомо?
2026.02.01
21:27
Очікувано розділяє час
минуле і грядуще, а сьогодні
щомиті живемо напередодні
усього, що очікує на нас.
Усяке житіє – відкрита книга,
якою утішатися не слід,
бо сковує усе гарячий лід
війни, хоча скресає крига
минуле і грядуще, а сьогодні
щомиті живемо напередодні
усього, що очікує на нас.
Усяке житіє – відкрита книга,
якою утішатися не слід,
бо сковує усе гарячий лід
війни, хоча скресає крига
2026.02.01
21:08
Ще поміж шубою й плащем,
А дерева свою справляють весну:
Націлилась тополя в піднебесся,
Береза чеше косу під дощем...
Ну, як їх всіх звеличити мені,
Їх, побратимів многоруких,
За їхню долю многотрудну
І за одвічну відданість Весні?
А дерева свою справляють весну:
Націлилась тополя в піднебесся,
Береза чеше косу під дощем...
Ну, як їх всіх звеличити мені,
Їх, побратимів многоруких,
За їхню долю многотрудну
І за одвічну відданість Весні?
2026.02.01
16:33
Не в кожного, мабуть, гуманне серце.
Байдужі є без співчуття й емоцій.
Їх не хвилює, як кому живеться.
Черстві, бездушні у людськім потоці.
Коли утратили уважність люди?
Куди і як пропала чуйність їхня?
Іде війна, тепер лиш Бог розсудить.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Байдужі є без співчуття й емоцій.
Їх не хвилює, як кому живеться.
Черстві, бездушні у людськім потоці.
Коли утратили уважність люди?
Куди і як пропала чуйність їхня?
Іде війна, тепер лиш Бог розсудить.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Марія Гончаренко (1943) /
Проза
з циклу "Київські медитації". Сталкінг
* * *
Із Борисполя поверталася вже запізно. Син як завжди провів і посадив на електричку. Трохи мжичив дощ. У вагоні було багато людей, але всі сиділи і ще можна було знайти вільне місце. Потяг стояв трохи довше ніж завжди – сідали солдати. Пілотки, які вже замінили їм зимові шапки, дуже хитро й задирикувато сиділи і якимось дивом не звалювалися з голови – вони скидалися на гребінці молодих півників.
Вагон розмірено погойдувався. Хто спав, хто розмовляв – електричка була з Гребінки, здалека. Завтра неділя і у Києві починалися Гробки. У вагоні панувала втома – вона об’єднувала, робила схожими несхожих людей. І було ще те, що нас об’єднувало на іншому рівні і це щось, мабуть, мало хто усвідомлював – усі ми були сталкерами. Про це напевне знали я і мій син, що залишився на пероні. Сталкінг для нього став звичним – у тонких розумових полях, які він відкрив для себе, іншого не існувало. Усвідомлення цього зробило його мудрим і спокійним.
Багато чого змінилося від часу створення Тарковським його “Сталкера”. Розвинувся неусвідомлюваний сталкінг – зараз тут у вагоні є ті, що повертаються у Зону, і ті, які щойно покинули Її. Перші – їдуть до Києва за чимось кращим для себе, із волі, де душа од народження все знає, їдуть у місто хиже, чуже, неспокійне. Інші – городяни, для яких заасфальтована земля є надійним грунтом, опорою, але прадавня пам’ять чи злидні повертають їх до землі - на садибні ділянки або ж на дідизну.
Потяг швидко долав простір. Ми вже на “Лісництві”. Освітлення вагонів тут притьм’янюється, потяг відключається від струму, їде за інерцією і уповільнює хід – щоразу в цю мить з’являється якесь тривожне відчуття можливості чи мо’ необхідності щось змінити, та осягнути його не встигаєш, бо вже вмикається світло і потяг летить далі у темряву. На цій гілці під Києвом дивні назви, що вже узвичаєно сприймаються вухом набором простих, іноді неприємних, звукосполучень - “М’ясокомбінат”, “Депо”, “ДВРЗ”, але ж і “Дарниця”, правда, там давно вже ніхто і нікому не приносить ніяких дарів, але майже всі з клунками на кравчучках, кучмовозах та квітами, щільно загорнутими у газету.
За вікном замигтіли пристанційні будівлі. Обличчя сталкерів пожвавішали і за мить прохід був запруджений, а місця майже всі звільнилися. Висока дарницька платформа була вся у калюжах, там відбивалися ліхтарі, плутаючи низ і гору, містифікуючи простір, додаючи вечерові святковості та енергії. Сталкери жваво поспішали на трамвай, цю абсолютну ознаку міста.
*
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
з циклу "Київські медитації". Сталкінг
* * *
Із Борисполя поверталася вже запізно. Син як завжди провів і посадив на електричку. Трохи мжичив дощ. У вагоні було багато людей, але всі сиділи і ще можна було знайти вільне місце. Потяг стояв трохи довше ніж завжди – сідали солдати. Пілотки, які вже замінили їм зимові шапки, дуже хитро й задирикувато сиділи і якимось дивом не звалювалися з голови – вони скидалися на гребінці молодих півників.
Вагон розмірено погойдувався. Хто спав, хто розмовляв – електричка була з Гребінки, здалека. Завтра неділя і у Києві починалися Гробки. У вагоні панувала втома – вона об’єднувала, робила схожими несхожих людей. І було ще те, що нас об’єднувало на іншому рівні і це щось, мабуть, мало хто усвідомлював – усі ми були сталкерами. Про це напевне знали я і мій син, що залишився на пероні. Сталкінг для нього став звичним – у тонких розумових полях, які він відкрив для себе, іншого не існувало. Усвідомлення цього зробило його мудрим і спокійним.
Багато чого змінилося від часу створення Тарковським його “Сталкера”. Розвинувся неусвідомлюваний сталкінг – зараз тут у вагоні є ті, що повертаються у Зону, і ті, які щойно покинули Її. Перші – їдуть до Києва за чимось кращим для себе, із волі, де душа од народження все знає, їдуть у місто хиже, чуже, неспокійне. Інші – городяни, для яких заасфальтована земля є надійним грунтом, опорою, але прадавня пам’ять чи злидні повертають їх до землі - на садибні ділянки або ж на дідизну.
Потяг швидко долав простір. Ми вже на “Лісництві”. Освітлення вагонів тут притьм’янюється, потяг відключається від струму, їде за інерцією і уповільнює хід – щоразу в цю мить з’являється якесь тривожне відчуття можливості чи мо’ необхідності щось змінити, та осягнути його не встигаєш, бо вже вмикається світло і потяг летить далі у темряву. На цій гілці під Києвом дивні назви, що вже узвичаєно сприймаються вухом набором простих, іноді неприємних, звукосполучень - “М’ясокомбінат”, “Депо”, “ДВРЗ”, але ж і “Дарниця”, правда, там давно вже ніхто і нікому не приносить ніяких дарів, але майже всі з клунками на кравчучках, кучмовозах та квітами, щільно загорнутими у газету.
За вікном замигтіли пристанційні будівлі. Обличчя сталкерів пожвавішали і за мить прохід був запруджений, а місця майже всі звільнилися. Висока дарницька платформа була вся у калюжах, там відбивалися ліхтарі, плутаючи низ і гору, містифікуючи простір, додаючи вечерові святковості та енергії. Сталкери жваво поспішали на трамвай, цю абсолютну ознаку міста.
*
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
