Біль

Голодомор 32-33 років був жорстоким геноцидом проти українського народу,більше того це винищувало не тільки фізично наш вільний народ ,але й топтало нашу ментальність,мораль та душу…
с.Поліське . Житомирщина.

Вийшовши зранку на подвір’я , він побачив смерть ,так ,саме смерть. В його очах горіло бажання придушити останнього комуніста і закричати на весь світ величний про те ,яка доля у нас ,неначе розжарене каміння,яке не обійти осторонь. Розпечена лють давила масою на груди і стискала останні нерви до краю. Бачачи криваву картину перед очима, йому хочеться ридати,стогнати ,та не вистачає вже сліз на те ,немає вже тієї вологи на вустах ,що додавала секунди життя. Крізь очі прорізалася не чиста солонкувата водиця ,що зветься слізьми,а багряна кров. З ненавистю дивився на світ крізь червоні тона молодий Всеволод .... Севкою звався.

Ще за парубочі літа Севка був знедолений . Їх було восьмеро в сім’ї . Першим пішов з життя батько,його хтось зарізав на селі за руську копійку,буцімто на горілку не вистачало. Не витримавши втрати ,через тиждень пішла з життя мати,зовсім злягла від туги ,поблідла,не їла ,говорила,що це минеться та не все так вийшло просто. Брати та сестри похворіли дуже,а фельдшера на край не виділили,ото того що тільки партію самогону привезли, і так нічого не змінилося й дотепер,тільки гірше стало трясця йому. Залишилася тільки сестра двоюрідна Галинка з ним ,в одній хаті, що та була вже до такого переляку жахлива,що найдурніший жебрак ночувати б не захотів .
Безсонні ночі на холодному ослоні тільки розпалювали жаль за тим безгрішним дитинством. Галька не ночувала , тільки десь на світанку приходила від сільських хлопців. Севка залишався тільки один ,тобто він та ще з десяток цвілих сухарів,які здавалися такими смачними ,коли їх вмочити в кип’ячену воду. Роздерливі спогади про кожен вчорашній день несли в собі тільки одну ідею,що його заживо катувала,це комунізм. Та все ж язик тримав за зубами,бо вже пара страчених сміливців говорили,що думали ,а на той час на такий ентузіазм не кожен міг наважитись.
Землю відібрали за якийсь батьківський борг, та й та була виснажена минулими роками до краю. То тільки один малий дворик,ніякого живого м’яса там не бігало,все відібрали в колгосп до останньої пір’їни . Жилось тільки на те ,що накрав за урожаю вночі,та один раз помітили , віддубасили так ,що вже десятий рік набік ходить.

«Лешко,помовчи !!Та помовчи кажу. Диви ондо ходить ,так і вишукує по землі де вирвали колоски ,сволота така!!.»,- пошепки торочить недалекому сусіду Севка,дихаючи в землю опухлими грудьми-«Пригнись,ляж кажу !!Зара як ляпну тобі раз в лич , що рідна мамця не пізнає,фонар….хех,майже пощастило.Не рухайся головне,ці гадюки шорох жука за версту чують!»- глухо та швидко говорить до свого калічного товариша Севка, немов повчаючи.
- ти диви який звіробій,ні на секунду не відвертається!,- шепоче Лешко
- Цить ,кажу,бо не підеш зі мною більше.
-А як не візьмеш ,то здам тебе собакам,-з острахом пробубонів сусід.
- Правду на селі кажуть ,що це Лешко безголове.Цур тобі,перехрестився б краще.
Нерівне дихання перебивало немов всю нічну тишину ,боячись наглядачів,вони згадували діву Марію, щоб проповзаючий поряд жук-олень не шурхотів з-поміж запашного колосся. І ось здається чолов’яга пішов з поля до своєї кібітки ,вже час ,треба діяти хутко,бо зловлять, будуть ой які непереливки.

- все ,Лешко,пора,Бог нам усміхнувся. Тихо виривай колоски ,щоб і чутно не було і не жидуй,не бери багато,завтра ще раз сходимо.
- ага,до теє твого завтра ще мо дожити тре.
- все ,замовкни ….
Поповзли…а наглядач-червоноармієць немов і чекав того моменту,заховавшись за стіною ,він начебто перевіряв чи не слідять за ним,чи не чекають саме тої миті як він згине звідсіль. На сухлявому обличчі висіла бадьора посмішка, як так і треба,знявши з плеча вже заряджену рушницю ,довгенько цілився у ті колоски, так і вишукує єхидним взіром свою жертву. Ось ця мить ,таку розкіш вже тиждень собі не дозволяв та нагоди не було влучної.
Бааах…і сміх дурного пройдисвіта роздався гучніше за ехо пострілу,що прорізало Севці вуха.
- Лешко ,тікаймо,хутчіше!!!Чорт би побрав цю дурну голову. Треба вшиватися звідси,нужбо..,- пробрало до кінчиків пальців сміливця ,– чого розлігся?Тікаймо!,- та Лешко мовчить…,- таких як ти ще пошукати треба ,ну!,- мовив Севка,жорстко штовхаючи товариша,чиє немічне тіло перевернулось. Продерлися сльози,хотілося прибити того комуняку голіруч до смерті ,та все треба тримати в собі,страх ,та жити треба. Лешко вже неживий. Сторож поцілив в голову і заливався ще довго реготом ,як той нишком тікав з поля бою ,без задньої думки про мертвого товариша. Він погубив всі колосся на тій гнилій землі разом із совістю. Наглядач навіть і не думав доганяти другого,йому було вдосталь і одного віддати на поталу собакам чи віддубасити кулаками вже й без того понівечене тіло просто так,це така весела забава,не людяність якої розумів перекошений втікач.
Після жорстоких тортур той скинув Лешко в річку Желонь ,що протікала через село та махав ,насміхаючись ,рукою аж до краю горизонту ,за який відпливало пошматоване тіло ,що стікало багрянцем ,залишаючи од себе слід ,який так і надихав на нові подвиги антихриста.
Найогидніші думки розбивали голову втікачу ,немов його б’ють тим тяжким заступом червоні мерзотники. На той момент йому більше нічого не залишалося крім того як сидіти та мовчати. Найбільшою його мрією було побачити зараз живого товариша поряд ,біля казанка ,що варить воду на вкрадене зерно. Це винен тільки він,дурний та безголовий Севка. За п’ять колосків він прийняв на себе незримий гріх,що не має прощення. Так здавалося йому того дня ,його руки осікли тяжкими виступами лінивих вен,що ніколи не бачили тієї тяжкої комуністичної,колгоспної праці. Та й чхав він на ту працю,людина-ідея,не піддавався вже Москві,та зберіг в собі ту ноту патріотизму,та чи на добро ,та чи на щастя те?Його вольність не давала й без того не радісному життю жодних привілегій. Та ще й Лешка погубив,парубку без тижня 19 років було б. Молодий ,ще кажуть,шкода парубка.
Село знало про подію та навіть пошепки боялись говорити про це. Й без того що Севка мовчав всі здогадувались,що той був саме з ним тієї ночі. Ще так правди боялися,тай змовників вистачало,мовчали всі. Жагучий біль прохлинався не так через шлунок як через ті окровавлені сивиною голови батьків похованих дітей,що їли братів своїх та сестер в недобитих хатах того мертвого серпня.
Галька зайшла до хати і понуро подивилася в оббитий куток . Чи то задумалась про що чи так стояла. Дивна вона жінка була. Вона знала і про Лешка,і про Севка ,та нічого не могла йому сказати,всі слова будуть віддані задарма ,йому було й того куди не добре. Пройшла до печі,стала на облізлу лавку та ноги закинути не може,знесилилась…Хоче відлягтись від тієї веселої ночі гуляка,тільки й чутно по селу ,що Галька ще той Божий плід. Та залізти не може. ЇЇ вуста нагадували старий забитий цвяхами колодязь,що стояв десь у забутому лісі,очі були схожі на пікову карту,такі ж чорні та безбожні,обсохле лице якось трималося на тонесенькій шийці ,подертою ще за весни стеблами рожі,як заснула на підпитку під хатиною батьків Лешка…
«Води…»,- тихо ,не чуючи самої себе,прошептала жінка, «води.»,- та ніяк не виходить гучніше,зовсім заслабла.
Остання мить ,думка про брата ,надія на його спасіння,промайнула лиш згадка про своє знеславлене життя . Пролунав гуркіт….
Севка сидів не змикаючи очей,він знав ,що трапилось,він знав,що його останньої рідної крові не стало,але так і сидів, взявшись руками за голову на ослоні,не бачачи того синього неба ,не відчуваючи того п’янкого вітру,що коливався з-поміж дерев ,непомітно підскрипуючи дверима витав в забитій хаті.
А ще він непереборно хотів їсти,в нього виникла думка якої він боявся більше всього,але іншого виходу не було. Його заплакані очі дивилися у вічі діві Марії ,що стояла навпроти ,обрамлена іконою у глухому закутку. Він не міг відірватися від неї,він боявся,що не простить його Господь за такий гріх,боявся ,що не одмолить свою душу некаяну перед іконою святої ніколи в житті,та він просто хотів жити…..
«Паршиві комітетчики!!»,- його перші слова за останні три дні. Йому тошно від самого себе,від світу цього триклятого,того поля в якому втратив товариша,від життя такого паскудного, та тримаючись за ще не втрачений глузд намагався не думати про тих мерзотників,не думати про Господа ,перед яким одвічний суд вже скоєний. Як жити далі?Ніяк. Просто існувати. Закинути свій патріотизм глибоко в серце і ніхто не вирве його . Забути про все,та цей біль залишиться в серці назавжди.
Севка вирішив зібрати всю сільську громаду в клубі та виступити з промовою до тих хто ще залишився в живих,десь з сотню їх було таких тремтячих,здавлених ,розірваних,знесилених ,розбитих цим життям ,та закликати їх до правди. Повірити в правду ,любою ціною не звертати від опору проти колективізації. Жити як люди…просто «жити»!Він знав,що нереально вибити паскудників з села та ,хотів послати на вірну смерть побратимів своїх,припинити це жалюгідне гнітіння проти народу методом боротьби,вмерти за Україну,ось його основна думка ,сенс,ідея .
Зібравшись з думками Севка ,вирішив діяти ,розвивати хід життя,боротися…
Вийшовши на подвір’я ,його очі закам’яніли . Сталева істина була розтоплена в доменах страху. Перед його очима постала невимовно жахлива картина ,що розтрощила всі його сподівання ,надії. Мурахи прошовгували по спині крижаними хвилями не від божественного задоволення,а від страху ,від болю ,якого ще не відчувало його титанове серце з самого народження свого . Нелюд ,тримаючи за ноги обпухле тіло жінки ,волік його до купи таких самих, чорних,зі збитими грудами землі обличчями ,зкалічених та знедолених жертв цієї туманної каравели «32». Його серце зупинялося,коли бачив ,як тирчать голови дітей з-під масси кісток ,обтягнутих шкірою інших людей, неньки України. Багряні сльози накотилися на його щоках,ноги підкосилися . Упавши попід тин ,хотілося рвати на собі волосся ,кричати,лементувати «За що?», «За що це все?» ,«Навіщо?».Та ніхто його вже не чув крім того антихриста,не чули вже його ті дорогі побратими,чиї мертві тільця так жорстоко скидані на одну велику кучу,кучу смерті . На одній стороні лежать тіла,на іншій одіж,що буде вивозитись за шість кілометрів ,у поліські ліси,до Білорусії,скидатися у глибокі болота цієї соснової темряви . Ці шість кілометрів будуть дорогою смертників, дорогою святою,бо безневинні. Вони не винні,ніхто,до єдиного. Біль.
Це в’язниця,ніхто тебе не тримає,але ти в полоні,в замкнутому крузі. Севка,пізнав в тих лицях всіх .І того малого Михася,і сестричку Катерину його,та мати їхню Ганьку батька Северина. А там глибше і старий дід Котовский,баба Маріша.
Здавалося ще трохи і він зійде розуму,він не витримує цього. Його руки починають битися в конвульсіях об тин ,під яким сидить,голова неподвижно висить на плечах ,обезсилена як і все тіло. Ноги розчепірені,злегка натягнули й без того порвану штанину з мішків . Та головне душа. Вона рветься до бою,вона сповнена люті,злості ,неначе душі тих всіх знедолених вселилися в нього,в краї його серця. Ці нерви більше не витримують цієї картини.
Севка поглянув на звіра людського,і його непереборне бажання знищити його,розчавити ,відігратися за всіх,за батьків своїх,односельчан,за Гальку,за Лешка,переповнювало його груди новим сенсом. Він не хотів жити ,але свою останню місію виконати він повинен. Віддати честь своїй рідній землі, жага віддати борг за співвітчизників. Нестримна ненависть горіла пеком в його тілі.
Нехай всі його брати будуть в раю,а він в пеклі,то він буде знати за що і не пожалкує про це.
Знайшовши в собі сили піднятись, Севка підібрав з землі гострий камінь і пошкандибав до того паршивця. Той, буцімто не помічаючи його продовжував свою жалюгідну справу . Понуро припіднімаючи свої шалені очі, в нього була в голові тільки одна думка. Тіло ,переповнене хвилюваннями,його дихання збивалося з ритму і очі не дивились за дорогою ,яку він повинен пройти до кінця. Камінь в руці стискався все сильніше та сильніше,не відчуваючи болі,здавалося,що от-от з його жил та лодоней бризне кров від такого стану. В голові перепліталося дуже багато думок ,спогадів як він їздив в сусіднє село Піщаницю на риболовлю з хлопцями на конях ,та до Овруча ,до дядька. Мабуть, то були найщасливіші моменти його життя. Та все ж їх було мало. Необділений материнською любов’ю
та всіма чеснотами нормальної людини він виріс з душею. Справжньою …людською.
Нарешті той зрозумів в чому справа і почав прямувати до Всеволода. Так,це саме той звіробій,що застрелив його товариша Лешка. Вони впізнали одне одного . Того звали Шпалек , сам він родом з Польщі ,виріс на вулиці ,тому його життя наділило такою жорстокістю,а ще він люто ненавидів українців. Севка впізнав цю посмішку,він хотів вирвати її з цього поганого лиця,а ось уже Шпалек і зовсім близько. Наглядач зкинув рушницю.
- ну что?естесь і блізко тепера ми з тобою .Хахах.Нє боїшся?,- насміхаючись задирав нелюд.
- Заживо віддамся Україні!Червоний прапор хай в Москві майорить,але не тут. Це моя батьківщина,моїх предків,моїх братів. І ви всі повинні нас поважати ,це ми українці годуємо ваші рожі трикляті. І помста наша буде мати своє місце,- гримнув чоловік та жбурнув на випередки рушниці каменя в голову Шпалеку. Той одразу повалився на землю .

В селі стало глухо,тільки чутно гуркотіння коней десь далеко на пагорбі,і більше нічого,в цей жаркий літній день ,в цю мить завмерло все,навіть природа,нічого зайвого. Севка впав додолу біля скривавленого сторожила від знесилення. Його обличчя було облите червоними слізьми,які він намагався зтерти з лиця свого,так вже остогид йому цей колір.
Живий.Та тільки тілом.В душі більше нічого не залишилося,він зробив все що міг,розквитався за все. Чоловік більше не хотів жити ,вихвативши в мертвого рушницю він приставив її до підборіддя ,рушниця була заряджена ,його пальці трималися на курку.
Тільки спогади,Севко розуміє ,що з цим усім він більше не проживе.
Туга розриває його на шматки.
Заметушилося все живе,тонкий звук почуло кожне створіння та вмить природа повернула своє єство.
А небо синє-синє,над Україною ,нічні зорі,вранішня синь,та земля під нею чорна… суцільна домовина «32»

Про голодомор