* * *

Зоряна елегія

Якщо зорі
палають -
отже – це комусь потрібно?
В. Маяковський

Поглянь на свою зорю
Вона так яскраво палає тому, що до божевілля самотня
В пусткій множині холодного всесвіту
Але ти віриш у її бурхливе щастя
Та простягаєш до неба свої зневірені руки
«Люби мене» - шепоче у відповідь зоря
І ти обіймаєш її за примарне сяйво талії
Дбайливо вкладаєш у свій сріблястий кадилак
Та вирушаєш у далеку подорож
Ви будете стрімко летіти, минаючи віки та епохи,
Заходитися над сліпотою часу
Та передражнювати викривлення простору
Спостерігати, як вогнища пройдешніх світів
Перетворюються на курне павутиння над вирвами зубожілої золи
Воно вже там, глибоко в прірві чужого змісту,
А ви будете леліяти слухняне кермо насолоди
Та підійматись все вище і вище
в своїх мріях та сподіваннях задля того,
Аби десь там, серед сотні подібних сузір’їв,
Запалати для когось новим життям
І стати такою ж
До божевілля самотньою та безконечно малою
Часткою
Всесвіту


* * *


На підвіконні

Із поривань, натхнень, одчаю
останеться лиш попіл мрій
Богдан-Ігор Антонич

Тепер я знаю – я чекав на тебе все життя
Я ніколи не бачив тебе, але твердо знав, що ти є

Коли нетерпляче пригортався до материнського лона
Коли виводив олівцем перші незграбні каракулі
Коли потирав вивихнуте коліно
Коли мріяв стати дорослим
Коли тішився оцінками в щоденнику
Коли мене вчили танцювати вальс
Коли натягав парадний кітель
І коли мчав на роботу
Я просто чекав і не думав ні про що
Вічно шукав твоєї вірності
І міріади розчарувань лише зміцнювали мою віру в тебе

Я знав, що ти – саме така
І відмовитися від тебе не можливо
Тому що ти приходиш завжди
Та не зраджуєш нікому
Моя вірна
Смерть


* * *


Ірині

Усі будують мури
З картону
Та піску
Ти будеш жити вічно
В палаці
З кришталю
Бо в мене є надія
Прокинутись
У сні
В ту мить
Коли
Торкнуться

Мене
Вуста
Твої


* * *


ОкО

Розплющ своє Око -
Відчуєш
Безмежність
Стуливши повіки
Узрієш
Усе
А тим
Хто по віку
Двооким
Проходить
Стара сіра панна
На ім’я
Буденність
Висмоктує небо
Й таврує
Чоло