Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.03.22
11:29
Любив тебе я тоді
Та люблю й сьогодні.
-То чому ж не натякнув
Ані словом жодним?
-Та чи ж зміг я доступиться
За хлопців юрбою?
-А я так же поривалась,
Щоб побуть з тобою...
Та люблю й сьогодні.
-То чому ж не натякнув
Ані словом жодним?
-Та чи ж зміг я доступиться
За хлопців юрбою?
-А я так же поривалась,
Щоб побуть з тобою...
2026.03.22
10:09
Я сонцю вклоняюсь нині,
Так, як тобі раніше.
Між нами найдовші милі,
Любові моєї ніше.
Не виберусь, певно, звідти.
Замкнуся, щоб не відкритись,
І буду собі сидіти,
Так, як тобі раніше.
Між нами найдовші милі,
Любові моєї ніше.
Не виберусь, певно, звідти.
Замкнуся, щоб не відкритись,
І буду собі сидіти,
2026.03.22
08:59
березня 1923 року народився легендарний французький актор-мім єврейського походження і великий громадянин.
Кажуть, це він подарував Майклу Джексону його знамениту «місячну ходу».
А ще існує історія, що ніби сам Чарлі Чаплін запросив його за свій столи
2026.03.22
05:55
Хоч ще приморозки зрана
Срібло сіють на вали, -
Жебонять струмки весняні
Й первоцвіти зацвіли.
Соком вже поналивало
Стовбури, гілки, бруньки
І оспівують помалу
Час пробудження пташки.
Срібло сіють на вали, -
Жебонять струмки весняні
Й первоцвіти зацвіли.
Соком вже поналивало
Стовбури, гілки, бруньки
І оспівують помалу
Час пробудження пташки.
2026.03.22
05:50
Глянь о сюди – Китайський Кіт Соняшний
гордий звуковилиск у нічному сонці
Мідний купол Бодхі і кімоно срібне
що зоряне убрання
у вітрах ночемрій
Крейзі Кет зирить із мережива бандани
то Чеширець одноокий
гордий звуковилиск у нічному сонці
Мідний купол Бодхі і кімоно срібне
що зоряне убрання
у вітрах ночемрій
Крейзі Кет зирить із мережива бандани
то Чеширець одноокий
2026.03.22
01:23
Йшов Час – невблаганний як сама Галактика (а може ще більш невблаганніший). Асистент Морока Анатолій продовжував працювати на кафедрі фітопатології – у його свідомості ця кафедра була єдиним можливим світом буття. Думки в нього роїлися навколо жуків-скрип
2026.03.21
22:05
І
Вертаюся в часи нічні
у нереальні сни,
коли були щасливі дні
і не було війни,
аби забутися на час
або відволіктись
від потойбічного колись
Вертаюся в часи нічні
у нереальні сни,
коли були щасливі дні
і не було війни,
аби забутися на час
або відволіктись
від потойбічного колись
2026.03.21
16:58
Підтримуючи аналітичну практику "пиріжкарень", напишу про "сирітський" вірш на своїй сторінці. На ній і забезпечу свій допис відповідними гіперпосиланнями, технологія створення яких відома нашим штатним співробітникам.
Природно, що видалити її зможу
2026.03.21
13:12
Продираюсь крізь сон, мов крізь ліс несходимий і вічний,
Крізь шторми, і буран, і прозрінь запізніле вино.
Між дерев прокидаються зрілості вигаслі свічі,
Як біблійні волхви, як зупинене давнє кіно.
Продираюсь крізь ліс із його чагарями й кущами
Крізь шторми, і буран, і прозрінь запізніле вино.
Між дерев прокидаються зрілості вигаслі свічі,
Як біблійні волхви, як зупинене давнє кіно.
Продираюсь крізь ліс із його чагарями й кущами
2026.03.21
09:24
Загасли зірки за холодним вікном,
Зажевріла обрію смужка рум'яна.
Будильник ось-ось – і озвучить підйом,
Сьогоднішній день зачинається зрана.
Панує пронизливий ранішній бриз,
Упорали небо пошарпані хмари.
Святкує сімейство моє Науриз,
Зажевріла обрію смужка рум'яна.
Будильник ось-ось – і озвучить підйом,
Сьогоднішній день зачинається зрана.
Панує пронизливий ранішній бриз,
Упорали небо пошарпані хмари.
Святкує сімейство моє Науриз,
2026.03.21
08:31
Про щастя: арії, пісні,
тремкі балади,
та вітер виє у мені
гучним торнадо.
Йду по стерні до забуття
дороговказом.
Навіщо вірні почуття,
коли не разом?
тремкі балади,
та вітер виє у мені
гучним торнадо.
Йду по стерні до забуття
дороговказом.
Навіщо вірні почуття,
коли не разом?
2026.03.21
07:06
Співучими струмочками
Тече поміж горбочками
До пінистої річечки вода, -
Під сонцем і під зорями
Наспівує прискорено,
Щоб у путі не мучила нуда.
Про весняне піднесення
Співає гучно й весело
Тече поміж горбочками
До пінистої річечки вода, -
Під сонцем і під зорями
Наспівує прискорено,
Щоб у путі не мучила нуда.
Про весняне піднесення
Співає гучно й весело
2026.03.20
21:02
Вечір палко вдивляється в очі весні,
до зими обернувши затінену спину.
Зорі сяють в його пелехатій чуприні,
як далекі й досяжні вітальні вогні.
Вони звуть її, – Весно, і вказують шлях
крізь пошерхлі брудними торос
до зими обернувши затінену спину.
Зорі сяють в його пелехатій чуприні,
як далекі й досяжні вітальні вогні.
Вони звуть її, – Весно, і вказують шлях
крізь пошерхлі брудними торос
2026.03.20
19:41
Михайло Голодний (1903-1949)
В степу під Херсоном
попасище коням,
в степу під Херсоном курган.
Лежить під курганом,
повитим туманом,
матрос Железняк, партизан.
В степу під Херсоном
попасище коням,
в степу під Херсоном курган.
Лежить під курганом,
повитим туманом,
матрос Железняк, партизан.
2026.03.20
18:36
Ти поспішаєш...
Ну, скажи на милість,
Куди летиш, що гнуться закаблуки?
Забула праску вимкнуть?
Вередували діти?
По пиятиці чоловік ні кує-ні меле?..
...Просто мусиш поспішать...
Бо ти - Жінка...
Ну, скажи на милість,
Куди летиш, що гнуться закаблуки?
Забула праску вимкнуть?
Вередували діти?
По пиятиці чоловік ні кує-ні меле?..
...Просто мусиш поспішать...
Бо ти - Жінка...
2026.03.20
16:16
Земле предків, Правіри, ти свята є по праву.
Як витримуєш, рідна, цю злочинну державу,
Цей цинічний, жорстокий механізм геноциду,
Цей ерзац-суверенний анахтемський гармидер?
Хмарочоси, котеджі, полігони військові -
Нема доброг
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Як витримуєш, рідна, цю злочинну державу,
Цей цинічний, жорстокий механізм геноциду,
Цей ерзац-суверенний анахтемський гармидер?
Хмарочоси, котеджі, полігони військові -
Нема доброг
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іван Потьомкін (1937) /
Проза
НАХЛИЭЛИ
Лето было в разгаре, когда с будущей женой я возвращался под вечер в Канев. Шли пешком. Каких-нибудь семь километров, думал я, мы, тогда еще молодые, преодолеем за час-полтора. Но не тут-то было. В отличие от меня, привыкшего к длительным переходам с детства, которое прошло в этих краях, невеста моя была сугубо городским человеком. Тогда еще не туристка, уже через полчаса она проклинала ту минуту, когда согласилась идти со мной в гости к дяде. Шли мы поначалу не по грунтовой дороге, а по стерне, что, естественно, затрудняло ходьбу. Ни деревца, ни кустика не было на нашем пути. Арина обливалась потом и с трудом отрывала ноги от земли. Я готов был нести ее на себе, но она ни за что не соглашалась, а где-нибудь присесть передохнуть не было никакой возможности.
“Если бы свершилось чудо и появилась какая-нибудь машина”, – пронеслось у меня в голове. Это и в самом деле было бы чудом, так как в эту пору весь колхозный транспорт был на уборке урожая, а о такси нечего было и думать. В этой “дыре”, как окрестила Арина мою малую родину, на Каневский район было в то время аж три такси, да и те, конечно же, предпочитали ездить по городскому асфальту или брусчатке, а не по грунтовке. Но, кажется, мысль еще не оформилась в стройную цепочку логики, как чудо свершилось. Будто вынырнув из-под земли, перед нами вдруг, резко затормозив, остановилось такси. Одно из трех на район. ”Вызывали?” – спросил, поглаживая пышные усы, таксист. Арина просияла в недоумении, а я с той минуты уверовал, что и в самом деле могу мыслью вызывать транспорт. Так оно практически и было, когда после очередной вечеринки у приятелей мы поздней ночью возвращались домой. Стоило выйти на улицу – откуда ни возьмись такси или частник.
Но никогда я не испытывал свой дар на чем-то ином. И вот в Иерусалиме под Новый, 1992, год захотелось. На чем бы вы думали? На том, чтобы вдруг пронесся ветер и отломил мне веточку елки, которая бы украсила наш новогодний стол. Не более. А что из этого вышло, знают все жители Иерусалима.
В канун Нового года ураганной силы ветер принес с собой такой снег, что городской транспорт остановился, а редкие такси передвигались черепашьим шагом. На работу в ночную смену я добирался на фирменной развозке и видел по дороге столкнувшиеся машины, поваленные деревья, а кое-где и снесенные крыши домов... К утру улицы были непроходимы из-за огромного количества мокрого снега и поваленных деревьев.
Я по-настоящему проклинал себя и, понятное дело, никому не говорил о содеянном, пока не приметил со временем, что всякий раз перед непогодой появляется одна и та же маленькая-маленькая птичка. На Украине ее называют трясогузка. А здесь, в Израиле, у нее просто божественное имя – нахлиэли. Обитает эта пичужка там, где есть вода. А появляется в городе, когда через день-два должен идти дождь или снег. Особенно красива нахлиэли во время непогоды. Когда все живое прячется где только может, эта крохотулька бесстрашно прохаживается, вертя хвостиком, по лужам.
Неужели, думал я, единственное предназначение нахлиэли – оповещать нас о начале или конце ненастья? И почему именно такого маленького связного выбрал себе Господь? Может быть, для того, чтобы в который раз показать нам, людям, что не в размерах и величии сделанного роль всего сущего, а в постоянном чувстве ответственности перед другими? Не поэтому ли, не обращая внимания ни на что и ни на кого, а только выполняя Его волю, так редко выходит на всеобщее обозрение нахлиэли и, вертя непропорционально длинным хвостиком в разные стороны, постукивает своим маленьким клювиком.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
НАХЛИЭЛИ
Лето было в разгаре, когда с будущей женой я возвращался под вечер в Канев. Шли пешком. Каких-нибудь семь километров, думал я, мы, тогда еще молодые, преодолеем за час-полтора. Но не тут-то было. В отличие от меня, привыкшего к длительным переходам с детства, которое прошло в этих краях, невеста моя была сугубо городским человеком. Тогда еще не туристка, уже через полчаса она проклинала ту минуту, когда согласилась идти со мной в гости к дяде. Шли мы поначалу не по грунтовой дороге, а по стерне, что, естественно, затрудняло ходьбу. Ни деревца, ни кустика не было на нашем пути. Арина обливалась потом и с трудом отрывала ноги от земли. Я готов был нести ее на себе, но она ни за что не соглашалась, а где-нибудь присесть передохнуть не было никакой возможности.
“Если бы свершилось чудо и появилась какая-нибудь машина”, – пронеслось у меня в голове. Это и в самом деле было бы чудом, так как в эту пору весь колхозный транспорт был на уборке урожая, а о такси нечего было и думать. В этой “дыре”, как окрестила Арина мою малую родину, на Каневский район было в то время аж три такси, да и те, конечно же, предпочитали ездить по городскому асфальту или брусчатке, а не по грунтовке. Но, кажется, мысль еще не оформилась в стройную цепочку логики, как чудо свершилось. Будто вынырнув из-под земли, перед нами вдруг, резко затормозив, остановилось такси. Одно из трех на район. ”Вызывали?” – спросил, поглаживая пышные усы, таксист. Арина просияла в недоумении, а я с той минуты уверовал, что и в самом деле могу мыслью вызывать транспорт. Так оно практически и было, когда после очередной вечеринки у приятелей мы поздней ночью возвращались домой. Стоило выйти на улицу – откуда ни возьмись такси или частник.
Но никогда я не испытывал свой дар на чем-то ином. И вот в Иерусалиме под Новый, 1992, год захотелось. На чем бы вы думали? На том, чтобы вдруг пронесся ветер и отломил мне веточку елки, которая бы украсила наш новогодний стол. Не более. А что из этого вышло, знают все жители Иерусалима.
В канун Нового года ураганной силы ветер принес с собой такой снег, что городской транспорт остановился, а редкие такси передвигались черепашьим шагом. На работу в ночную смену я добирался на фирменной развозке и видел по дороге столкнувшиеся машины, поваленные деревья, а кое-где и снесенные крыши домов... К утру улицы были непроходимы из-за огромного количества мокрого снега и поваленных деревьев.
Я по-настоящему проклинал себя и, понятное дело, никому не говорил о содеянном, пока не приметил со временем, что всякий раз перед непогодой появляется одна и та же маленькая-маленькая птичка. На Украине ее называют трясогузка. А здесь, в Израиле, у нее просто божественное имя – нахлиэли. Обитает эта пичужка там, где есть вода. А появляется в городе, когда через день-два должен идти дождь или снег. Особенно красива нахлиэли во время непогоды. Когда все живое прячется где только может, эта крохотулька бесстрашно прохаживается, вертя хвостиком, по лужам.
Неужели, думал я, единственное предназначение нахлиэли – оповещать нас о начале или конце ненастья? И почему именно такого маленького связного выбрал себе Господь? Может быть, для того, чтобы в который раз показать нам, людям, что не в размерах и величии сделанного роль всего сущего, а в постоянном чувстве ответственности перед другими? Не поэтому ли, не обращая внимания ни на что и ни на кого, а только выполняя Его волю, так редко выходит на всеобщее обозрение нахлиэли и, вертя непропорционально длинным хвостиком в разные стороны, постукивает своим маленьким клювиком.
Наважуюсь подати, крім поезій, ще й короткі прозові оповіданка.
Пишу їх тільки по-російськи.
Назбиралося уже чимало, але не певен, що вдасться видати окремою книжкою.
З повагою
Іван Потьомкін з Єрусалима
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
