Що темперамент, а також талант потребують певною мірою дисципліни,
з цим кожен легко погодиться. Але думка, що розум, який, природньо,
зобов’язаний нав’язувати свою дисципліну всім іншим устремлінням,
сам потребує дисципліни, може, звісно, видатись дивною.
І справді, досі він уникав такого приниження саме тому,
що за врочистої й серйозної постави, з якою він виступає,
ніхто й не підозрював, що легковажно грає породженнями уяви
замість понять і словами замість дій.
Іммануїл Кант

Ну, що, крім імені,
Знав той безвусий лейтенантик,
Як після останнього, напевне, бою
Посеред руїн конаючого Кенігсберга
Натрапив на могилу Канта.
Замість в шанобі постоять мовчки
Перед одним із світочів науки
Він взяв обвуглений патик
Та й нашкрябав з усміхом глузливим:
«Теперь ты понял, что мир материален?!»
Недопалком цигарки поставив знак окличний.
Мовляв, знай наших.
Воістину мав рацію неговіркий відлюдник ,
Коли казав, що матеріалізм
Заглянуть в душу людини неспроможен.
Бо ж не засобом – метою має буть вона...
Та відки було знать молодикові,
Коли він гвинтиком був у тирана,
Який і перемогу, добуту кров’ю,
Оберне на вселюдське горе.
І вже достоту і лейтенантові, й мільйонам,
Котрі «країни іншої не знали,
Де так привільно дихалось людині»
В колючім плетиві концтаборів,
Знадобилося б напучення премудре Канта:
«Має буть істинним все, що говоримо,
Та не варто оприлюднювати все».
Під переможний гуркіт канонади
Школяр учив професора азам науки.
Не долинав до нього голос мудреця:
«Що більш роздумую, побожністю і подивом
Дві речі душу переповнюють мою –
Зоряне небо наді мною,
Закон моралі, що в мені».