
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.06.27
22:02
Раптовий сніг, немовби кара неба.
Раптовий сніг, такий раптовий сніг.
Нам кари іншої уже не треба.
Сама ненависть падає до ніг.
Раптовий сніг, немов парад ілюзій.
Раптовий сніг, як марення вві сні.
Раптовий сніг крізь марево алюзій
Раптовий сніг, такий раптовий сніг.
Нам кари іншої уже не треба.
Сама ненависть падає до ніг.
Раптовий сніг, немов парад ілюзій.
Раптовий сніг, як марення вві сні.
Раптовий сніг крізь марево алюзій
2025.06.27
12:48
Смарагдом ваблять очі свіжі луки
і таємниче зеленіє ліс,
а небу до осінньої багнюки
іще полити доведеться сліз…
Вже ночі обернули на додаток
і убувати стали теплі дні,
що обіцяють трударю достаток,
і таємниче зеленіє ліс,
а небу до осінньої багнюки
іще полити доведеться сліз…
Вже ночі обернули на додаток
і убувати стали теплі дні,
що обіцяють трударю достаток,
2025.06.27
09:13
Я дякую Богу, що жити велів,
ходити навшпиньках по сталій землі,
та вірити в диво чудесне.
Змивати цілунки липневих засмаг
у волошковому озері благ,
щоб в купелі серце воскресло.
Радіти жар-птиці та літеплу теж,
ходити навшпиньках по сталій землі,
та вірити в диво чудесне.
Змивати цілунки липневих засмаг
у волошковому озері благ,
щоб в купелі серце воскресло.
Радіти жар-птиці та літеплу теж,
2025.06.27
08:44
Знову вибухи у нічному Києві,
вкотре прагнуть нас залякати,
щоб, нарешті, ми всі заскиглили,
що готові уже все віддати…
Ось лунають заяви безбашенні
правителів руськіх:
«Де стає нога - це вже наше…»
вкотре прагнуть нас залякати,
щоб, нарешті, ми всі заскиглили,
що готові уже все віддати…
Ось лунають заяви безбашенні
правителів руськіх:
«Де стає нога - це вже наше…»
2025.06.27
06:10
Хоча ноги давно відходив
І свій вік доживаю по суті, –
Колискової пісні мотив
Я донині не можу забути.
Чую голос матусин і ритм
Не втихає старого мотиву, –
Ніби щедро плачу за візит
Колисковій оцій незрадливій:
І свій вік доживаю по суті, –
Колискової пісні мотив
Я донині не можу забути.
Чую голос матусин і ритм
Не втихає старого мотиву, –
Ніби щедро плачу за візит
Колисковій оцій незрадливій:
2025.06.26
23:57
Дикі маки забігли поміж пшениці,
І стоять край дороги, неначе ченці.
Мов легенда відома ураз ожила –
Червоніють поля край старого села.
Мак – не квітка, то спогад, то пам’ять, то знак,
Навіть в тиші є голос, допоки є мак.
Кажуть, маки червоні з’я
І стоять край дороги, неначе ченці.
Мов легенда відома ураз ожила –
Червоніють поля край старого села.
Мак – не квітка, то спогад, то пам’ять, то знак,
Навіть в тиші є голос, допоки є мак.
Кажуть, маки червоні з’я
2025.06.26
21:57
Дерево згнило і впало,
залишився один пеньок.
Скільки мудрості й гіркоти
чаїлося в ньому!
Скільки нереалізованих мрій!
Скільки життєвих проєктів!
Дерево, яке впало,
нагадує Всесвіт,
залишився один пеньок.
Скільки мудрості й гіркоти
чаїлося в ньому!
Скільки нереалізованих мрій!
Скільки життєвих проєктів!
Дерево, яке впало,
нагадує Всесвіт,
2025.06.26
21:38
Та невже ж ти, моя любко,
Недовірлива така,
Що ніяк не хочеш вірить
Словам щирим козака?
Ну, стояв я із другою
Аж до пізньої пори.
Не звірявся їй в любові,
А про друга говорив.
Недовірлива така,
Що ніяк не хочеш вірить
Словам щирим козака?
Ну, стояв я із другою
Аж до пізньої пори.
Не звірявся їй в любові,
А про друга говорив.
2025.06.26
19:58
Неспокійно в Галичі та й по всій землі.
Скрізь полки формуються, у похід збираються.
Хто на славу, хто на здобич гарну сподівається.
Сам Роман Мстиславович буде на чолі.
Всі в похід збираються, хоч ніхто не зна
Проти кого їхній князь буде воювати.
І
Скрізь полки формуються, у похід збираються.
Хто на славу, хто на здобич гарну сподівається.
Сам Роман Мстиславович буде на чолі.
Всі в похід збираються, хоч ніхто не зна
Проти кого їхній князь буде воювати.
І
2025.06.26
11:52
I
Кінець березня 2014 року видався надто холодним, хоча в повітрі пахло весною і Революцією гідності. На Хрещатику палили шини, прощалися з Небесною сотнею, а Оксана Шептуненко зі своїм чоловіком та сином їхали з Києва на екскурсійному автобусі у Почаївс
2025.06.26
09:38
Частина друга
Жовч і кров
1930 рік
7.
Микола доручив правити кіньми Ґинкові, бо вкрай утомлений заледве не заснув на возі. Утрьох — він, старший син і Кася — везли додому борошно. Ще на Гул
2025.06.26
07:33
О, Ріто-паркувальнице
Ріто-паркувальнице
Ріто-паркувальнице
Що стало би на заваді
Увечері ваше серце викрасти
При лічильнику я нидів
Ріто-паркувальнице
Ріто-паркувальнице
Що стало би на заваді
Увечері ваше серце викрасти
При лічильнику я нидів
2025.06.26
05:39
Як же швидко минають літа,
А думки багатіють лиш сумом, –
Самота закувала уста
Найяскравіших спогадів тлумом.
Самота оточила мене
І від тіла, на жаль, не відходить,
Бо від неї вже ліками тхне
Будь-якої пори чи погоди.
А думки багатіють лиш сумом, –
Самота закувала уста
Найяскравіших спогадів тлумом.
Самота оточила мене
І від тіла, на жаль, не відходить,
Бо від неї вже ліками тхне
Будь-якої пори чи погоди.
2025.06.26
05:20
Зима сувора до застиглих вуст
Торкнулася холодною рукою.
Усім, що є, і радістю, й журбою
Не серце править, а здоровий глузд.
На шиї камінь. Залишки вогню
Стрибнуть зі мною у холодну воду.
Звитяжний крик стає шматочком льоду
Торкнулася холодною рукою.
Усім, що є, і радістю, й журбою
Не серце править, а здоровий глузд.
На шиї камінь. Залишки вогню
Стрибнуть зі мною у холодну воду.
Звитяжний крик стає шматочком льоду
2025.06.25
21:49
Це запах гною чи троянди?
То діалектика страшна.
І невідомо, чим же пахне
Така полинна чужина.
У розквіті вже є падіння,
І у тріумфу є кінець.
Вінок троянд несе прозріння,
То діалектика страшна.
І невідомо, чим же пахне
Така полинна чужина.
У розквіті вже є падіння,
І у тріумфу є кінець.
Вінок троянд несе прозріння,
2025.06.25
18:42
Кілька років не з"являлася на цьому давньому ресурсі. Прощаюся знову.
Поширювала на власну сторінку співані поезії. Переглядати чи оминути - вибір кожного.
Не потребую повчань, коментарів.
Пояснила:
Цей проєкт є яскравим прикладом того, як ШІ може
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Поширювала на власну сторінку співані поезії. Переглядати чи оминути - вибір кожного.
Не потребую повчань, коментарів.
Пояснила:
Цей проєкт є яскравим прикладом того, як ШІ може
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
2024.10.17
2024.08.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Іван Потьомкін (1937) /
Проза
"А Я ТОГДА ПОЖАЛЕЛ ТЕБЯ"
Перед выездом в Израиль мне почему-то понадобилась справка о пребывании в детском доме. Зашел в приемную облоно и спросил у секретарши, как получить нужный документ. Пока она созванивалась с архивом, я рассматривал приемную и вдруг на двери начальника увидел знакомую фамилию. Каково же было мое удивление, когда им оказался мой бывший завуч детдома. Попросил доложить о себе. Через минуту из кабинета вышел высокий, седовласый, несколько раздобревший мужчина. Почти ничего не осталось в нем, подумалось, от того молодого статного военного, перепоясанного офицерским ремнем, каким я впервые увидел его, кажется, в 1948 году. Но стоило ему произнести первые слова приветствия – и будто тот самый Юрий Иванович протягивал мне руку. Тот же командирский металл в голосе, правда, несколько смягченный. Время и должность сделали свое.
Вошли в просторный кабинет. Обнялись. Уселись на широком кожаном диване. Немного помолчали, как бы давая памяти возможность возвратиться вспять. Но сначала расспросили друг друга о сегодняшних делах. А потом, как и ожидалось, окунулись в прошлое. И тут Юрий Иванович, как бы невзначай, спросил:
– А ты не забыл еще тот случай с кражей?..
Хоть в те голодные послевоенные годы кражи были повседневным явлением, я сразу понял, какую из них имел в виду мой наставник. А память моментально воспроизвела весь ход событий, и от этого вдруг стало даже как-то зябко.
А дело было вот в чем. Посреди летней ночи, когда мы, мальчики, безмятежно спали вповалку на полу (о матрасах и тем более койках в ту пору не было и речи), раздалась команда “подъем!”. Нас выстроили в ряд, и нынешний мой собеседник устроил допрос – кто украл колбасу и хлеб со стола, когда он со своей невестой вышел прогуляться. Все отрицают свою причастность к краже. Доходит очередь до меня, и тут мой одноклассник заявляет, что украл именно я.
– Это правда? – спрашивает Юрий Иванович.
– Нет, – отвечаю, так как сном-духом не знал, о чем, собственно, речь.
И тут мне бы хотелось сделать паузу в расследовании, чтобы рассказать о некоторых деталях нашей тогдашней детдомовской жизни. Дело в том, что собственно кражей у нас считалось то, что было забрано у своих. А красть в колхозе почиталось за подвиг. Еще не родилась поговорка “И все вокруг колхозное, и все вокруг мое”, но мы, полуголодная шпана, уже вовсю использовали ее глубокий смысл. Появилась клубника в амбаре – и наутро у многих розовые рожицы. О яблоках и грушах не стоит и упоминать – это было наше подсобное хозяйство. Правда, сторожа смотрели на это несколько иначе, и однажды я чуть не получил заряд соли в задницу...
– Ну что ж, проверим, – говорит завуч и, взяв за руку, ведет меня в подвал. Подтолкнул вовнутрь и закрыл на железный засов.
А подвал этот, построенный почти столетие назад, дышащий холодом даже днем в летний зной, был полон мышами и крысами, всяческой ползающей нечистью. К тому же рассказывали одна другой страшнее истории о бывших узниках ветхозаветной памя¬ти пана Ласкерко. Теперь станет понятно, почему я сразу же застучал в дверь с просьбой немедленно выпустить. Юрий Иванович, оказывается, никуда не отходил и спросил:
– Так ты признаешься, что украл?
– Да! Да! Да! – закричал я.
– И повторишь это при всех?
– Да!
Завуч ведет меня в комнату, где все еще стояли мои товарищи.
– Ну, говори, – обращается он ко мне. – Крал?
– Нет, – отвечаю не задумываясь и не опуская глаз.
И снова подвал. И снова я прошусь на волю. И снова Юрий Иванович спрашивает о краже. И снова я отрицаю. И так три или четыре раза.
Завучу, видимо, то ли надоедает эта комедия, то ли подошедшая невеста нашептала нечто другое, но он разрешает всем ложиться спать, а меня отводит в сторону и говорит:
– Ложись и ты, но знай, что на рассвете я разбужу тебя и побежишь, дружок, в лес. Может, там, наконец-то, вспомнишь все, что было, и расскажешь настоящую правду.
Хоть лес и был не менее страшен, чем подвал, потому что волки не однажды подходили к детдому, а их протяжный вой доносился почти каждый вечер, но все же мысль, что это будет потом, а сейчас можно уткнуться в подушку, набитую свежескошенным сеном, превозмогла страх, и я моментально уснул. А утром меня, как и всех, поднял горн...
– Так ты помнишь тот случай? – повторил Юрий Иванович.
– Увидел вас и тут же вспомнил.
– А знаешь, что я тогда пожалел тебя? Какой же ты хилый да слабенький был...
– Это правда, что и хилый, и слабый я был. Но правда также и то, что я никогда не крал.
– Не стану допрашивать тебя, кто это сделал. Но ты, если можешь, извини, и это будет подарком для меня и Лидии Васильевны.
Юрий Иванович притянул меня к себе:
– Только не сердись и приходи в гости.
– Обещаю.
Не стал я расспрашивать, зачем он устроил тот педагогический эксперимент, стоивший мне стольких переживаний тогда и навсегда вошедший в память. Вспомнил свои промахи, когда после педучилища сам работал в детском доме. Вспомнил и простил своего бывшего завуча.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"А Я ТОГДА ПОЖАЛЕЛ ТЕБЯ"
Перед выездом в Израиль мне почему-то понадобилась справка о пребывании в детском доме. Зашел в приемную облоно и спросил у секретарши, как получить нужный документ. Пока она созванивалась с архивом, я рассматривал приемную и вдруг на двери начальника увидел знакомую фамилию. Каково же было мое удивление, когда им оказался мой бывший завуч детдома. Попросил доложить о себе. Через минуту из кабинета вышел высокий, седовласый, несколько раздобревший мужчина. Почти ничего не осталось в нем, подумалось, от того молодого статного военного, перепоясанного офицерским ремнем, каким я впервые увидел его, кажется, в 1948 году. Но стоило ему произнести первые слова приветствия – и будто тот самый Юрий Иванович протягивал мне руку. Тот же командирский металл в голосе, правда, несколько смягченный. Время и должность сделали свое.
Вошли в просторный кабинет. Обнялись. Уселись на широком кожаном диване. Немного помолчали, как бы давая памяти возможность возвратиться вспять. Но сначала расспросили друг друга о сегодняшних делах. А потом, как и ожидалось, окунулись в прошлое. И тут Юрий Иванович, как бы невзначай, спросил:
– А ты не забыл еще тот случай с кражей?..
Хоть в те голодные послевоенные годы кражи были повседневным явлением, я сразу понял, какую из них имел в виду мой наставник. А память моментально воспроизвела весь ход событий, и от этого вдруг стало даже как-то зябко.
А дело было вот в чем. Посреди летней ночи, когда мы, мальчики, безмятежно спали вповалку на полу (о матрасах и тем более койках в ту пору не было и речи), раздалась команда “подъем!”. Нас выстроили в ряд, и нынешний мой собеседник устроил допрос – кто украл колбасу и хлеб со стола, когда он со своей невестой вышел прогуляться. Все отрицают свою причастность к краже. Доходит очередь до меня, и тут мой одноклассник заявляет, что украл именно я.
– Это правда? – спрашивает Юрий Иванович.
– Нет, – отвечаю, так как сном-духом не знал, о чем, собственно, речь.
И тут мне бы хотелось сделать паузу в расследовании, чтобы рассказать о некоторых деталях нашей тогдашней детдомовской жизни. Дело в том, что собственно кражей у нас считалось то, что было забрано у своих. А красть в колхозе почиталось за подвиг. Еще не родилась поговорка “И все вокруг колхозное, и все вокруг мое”, но мы, полуголодная шпана, уже вовсю использовали ее глубокий смысл. Появилась клубника в амбаре – и наутро у многих розовые рожицы. О яблоках и грушах не стоит и упоминать – это было наше подсобное хозяйство. Правда, сторожа смотрели на это несколько иначе, и однажды я чуть не получил заряд соли в задницу...
– Ну что ж, проверим, – говорит завуч и, взяв за руку, ведет меня в подвал. Подтолкнул вовнутрь и закрыл на железный засов.
А подвал этот, построенный почти столетие назад, дышащий холодом даже днем в летний зной, был полон мышами и крысами, всяческой ползающей нечистью. К тому же рассказывали одна другой страшнее истории о бывших узниках ветхозаветной памя¬ти пана Ласкерко. Теперь станет понятно, почему я сразу же застучал в дверь с просьбой немедленно выпустить. Юрий Иванович, оказывается, никуда не отходил и спросил:
– Так ты признаешься, что украл?
– Да! Да! Да! – закричал я.
– И повторишь это при всех?
– Да!
Завуч ведет меня в комнату, где все еще стояли мои товарищи.
– Ну, говори, – обращается он ко мне. – Крал?
– Нет, – отвечаю не задумываясь и не опуская глаз.
И снова подвал. И снова я прошусь на волю. И снова Юрий Иванович спрашивает о краже. И снова я отрицаю. И так три или четыре раза.
Завучу, видимо, то ли надоедает эта комедия, то ли подошедшая невеста нашептала нечто другое, но он разрешает всем ложиться спать, а меня отводит в сторону и говорит:
– Ложись и ты, но знай, что на рассвете я разбужу тебя и побежишь, дружок, в лес. Может, там, наконец-то, вспомнишь все, что было, и расскажешь настоящую правду.
Хоть лес и был не менее страшен, чем подвал, потому что волки не однажды подходили к детдому, а их протяжный вой доносился почти каждый вечер, но все же мысль, что это будет потом, а сейчас можно уткнуться в подушку, набитую свежескошенным сеном, превозмогла страх, и я моментально уснул. А утром меня, как и всех, поднял горн...
– Так ты помнишь тот случай? – повторил Юрий Иванович.
– Увидел вас и тут же вспомнил.
– А знаешь, что я тогда пожалел тебя? Какой же ты хилый да слабенький был...
– Это правда, что и хилый, и слабый я был. Но правда также и то, что я никогда не крал.
– Не стану допрашивать тебя, кто это сделал. Но ты, если можешь, извини, и это будет подарком для меня и Лидии Васильевны.
Юрий Иванович притянул меня к себе:
– Только не сердись и приходи в гости.
– Обещаю.
Не стал я расспрашивать, зачем он устроил тот педагогический эксперимент, стоивший мне стольких переживаний тогда и навсегда вошедший в память. Вспомнил свои промахи, когда после педучилища сам работал в детском доме. Вспомнил и простил своего бывшего завуча.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію