Розлючений Куремса у шатрі
Своєму собі місця не знаходив.
Кляв і Данила, й дощову погоду,
Й набіги шаленіючих вітрів.
Вже стільки літ він прагне одного:
Розширити монгольські володіння,
В Данила землі відібрати з півдня,
Улуса щоб розширити свого.
Але той клятий русин не дає.
Та жалітись в орду немає сенсу.
Орда у тім не має інтересу –
Ярлик бо у Данила також є.
Тож ханові чого туди встрявать,
Де між собою чубляться васали?
У хана і своїх турбот чимало.
Доводиться самому воювать.
Хоч він емір, але ж не Чингізид,
Сусід Мауці і той вище нього.
Коротша в нього у Сарай дорога,
Бо має землі від Дніпра на схід.
А він – таммачі, має захищать
Орди кордони від сусідів…Має…
От він, як може, так і захищає.
Та як йому з Данилом тим зладнать?
Хотів Бакоту в нього захопить
Та Болоховські землі приєднати.
Зумів одне лише містечко взяти,
Намісника другого міста вбить.
Ото і все. На Кременець сходив,
Щоб Галицьке Пониззя покорити.
І знов ні з чим прийшлося відступити.
Данило ж прикордоння розорив
В отвіт на те. Пройшов по кочовищах,
Побив людей і табуни забрав.
Тепер Куремса всіх людей зібрав.
Шість тисяч повноцінних воїв вийшло.
Облогові машини прихопив
І вирішив не просто погуляти,
А Володимир на Волині взяти,
Де брат Данила у князях сидів.
Гнав своє військо, дуже поспішав,
Аби зненацька місто захопити.
Та змогли вісті швидше долетіти.
Вже Володимир на орду чекав.
Куремса подививсь на мури ті.
Такі йому не вдасться швидко взяти.
Данило встигне і війська зібрати.
А, може, вже він з військом у путі?!
Тож вирішив від міста відступить,
На Луцьк своїх ординців повернути.
Його узяти легше має бути.
Він на крутому вигині стоїть
І мурів взагалі в його нема.
Приходь, бери, пали, грабуй, як хочеш.
Данило не устигне їх заскочить.
Отож, орду Куремса підніма
І з усім військом рухає на схід,
Щоб Луцька того чимскоріш напасти.
Та, мабуть, десь заспало його щастя.
Здолали скоро шлях, сказати слід.
Та поміж ним і Луцьком тим ріка
Широка Стир. Хоч і зима, неначе.
Але морозів ще ніхто не бачив.
І Луцьк уже на їх орду чекав.
Вже зруйнували греблю, що вела
На той бік річки, міст також спалили.
Шляху орді на той бік не лишили.
А тут місцевість мокра вся була.
Де не ступи – одні лиш мочарі.
Немає, навіть, де шатро поставить.
Нічого, він їм скоро мозок вправить,
Розвидниться хай трохи надворі.
Уже пороки складені стоять,
Вже тятива натягнута, як треба.
Нехай-но тільки посвітліє небо,
Вони каміння розпочнуть кидать
На місто. Не врятується ніхто.
Вже стільки міст монголи зруйнували,
Як ті ворота їм не відкривали.
Свої пороки він і взяв на то.
Гнів трохи спав від роздумів отих.
Куремса глянув із шатра. Світає.
З-за річки свіжий вітер налітає.
Хоч звечора, здається, зовсім стих.
Майстри вже при пороках гомонять.
Каміння носять, купами складають.
Вони лежати під рукою мають,
Щоб потім на те час не витрачать.
Ледь посвітліло, повелів емір,
Каміння перше вгору полетіло.
Упало в річку. То лиш для прицілу.
Майстри взялися поправлять візир.
Тепер вже точно в місто попадуть.
І на тім боці перша кров проллється.
І неслухам тим скоро доведеться
З Куремсою зговірливішім буть.
Знов тятиву в пороках натягли.
Каміння вклали. Вітер враз зі сходу
Ударив сильно, збаламутив воду.
Хоча приціл майстри і узяли
Та вітер всю роботу перебив.
Каміння його опір не здолало,
Посеред річки з булькотом упало.
А вітер ще сильніший налетів.
Такий, що взявся з ніг людей збивати.
Куди там було камені кидати.
Змітав усе, що бачив на путі.
Здавалось, що розсерджені боги
Взялись за щось Куремсу покарати.
У місті дзвони стали калатати.
Щось там святкують, наче вороги.
А вітер вже ввірвався у шатро.
Прийшлось його скоріше полишити.
Стояв Куремса, бив у груди вітер,
Здавалось, проникав в саме нутро.
І тут почувся тріск. І на очах
В еміра вітер став ламать пороки.
Здіймав і кидав їх об землю, поки
Емір богам молитися почав,
Щоб захистили від чужих богів,
Що так нещадно узялись карати.
Майнула думка лиш одна: втікати,
Адже такий страшний той божий гнів.
Стояв, тримався із останніх сил,
Щоби в болото вітром не скотило.
А воно втихло, як і налетіло.
Емір Куремса озирнувсь навкіл.
Пороки всі розтрощені лежать.
Шатри кудись за вітром полетіли.
Не всі батири, мабуть уціліли.
Як з таким військом місто облягать?
А десь Данило вже, напевно йде.
І брат і з ним, і син з’єднали сили.
Це місце може стати за могилу,
Як князь сюди те військо приведе.
На Луцьк поглянув у останній раз,
Велів негайно військо піднімати
І до порогів знову повертати.
Обрав невдалий для походу час.